Ця бесіда та й усвідомлення Марії Бурмаки як вартової української мови, культури, духовності народилися випадково. У відомого фотомайстра Ігоря Гайдая в студії на Прорізній, на Василя й Маланки, зібралася творча інтелігенція (якимось дивом туди трапив і я). Коли Фома з «Мандрів» відспівав й подався з гітарою на іншу вечірку (перед тим вдарив себе в груди й присягнувся повернутися), гостям запропонували вийти до мікрофона й заспівати хто що вміє. Спершу вийшла Росава й а капелла виконала кілька щедрівок. А потім піднялася Марічка, пішла до мікрофона й теж – неповторним своїм тембром – защедрувала…

Після оплесків сказала – «заспіваю вам народну пісню, одну з улюблених, хоч і не різдвяну». Й повела – сильно, на повний голос – «Чорноморець, матінко, чорноморець, вивів мене босую на морозець». Мікрофон не міг впоратися з її енергією й пристрастю, вона просто відштовхнула його рукою й далі – чи співала, чи кричала – «вивів мене босую та й питає – чи є мороз, дівчино, чи немає». Вона співала так, як діти співають – на всю силу легенів, без вокальних підфарбовувань, просто й сильно. Я чув цю пісню, її здебільшого виконавці виводять жалібно й тихо. А тут був крик, який нагадав мені рядок з бурмаківського «Ми йдемо» 1992 року: «ніколи не закінчиться життя, ніколи не увірветься терпіння». Було вичерпне відчуття, що я чую голос країни, голос української душі.
Спантеличений, я зрозумів, що так відчути, відтворити, так вберегти пронизливу ноту народності міг тільки справжній вартовий.
– Я народилася у Харкові, батько народився у Харкові. Мама народилася в Прилуках, це теж місто, там Володимир Мономах написав своє «Повчання дітям». Тому село для мене – лиш мальовничий пейзаж, одне з лиць України, але, на жаль, я маю мінімальне відношення до села, знаю його з живопису, літературних творів… Але село береже українські традиції…

– Я тому й питаю – ви, городянка, теж бережете українські традиції…
– Я? Я просто бережу. Я вважаю, традиції – це те, що єднає нас з космосом. Життя змінюється протягом десятиліть, і я вважаю себе «вкрученою» в сучасне цивілізаційне життя, усіма гаджетами я користуюся. Мобільний телефон, інтернет. Але те, що нас єднає з поколіннями людей, які були до нас, якраз і є – народні традиції. Це те, в чому відчуваєш себе українкою, а відчувати себе українкою для мене дуже важливо, тому що саме в цьому я відчуваю свою силу. Якщо ми віримо, що душі існують і живуть, то вони всі є тут, душі людей, що народилися й жили на цій землі. Це зараз Україна – багатонаціональна, а взагалі це була мононаціональна земля. Відчуваючи себе українкою, я відчуваю єдність з поколіннями, що жили тут, я відчуваю, що я не одна в полі баделина, – за мною цілий пласт думок, відчуттів, пісень, вишивок з їх значенням, обрядів з їх значенням… До того ж я народилася у сім’ї студентів, тобто, не було досвіду поколінь, мама не варила кутю… Правильно кутю в сім’ї першою навчилася варити я. Та головне не в традиціях і обрядах, а в тому, як ти це відчуваєш. Може, у людини немає хисту поставити на стіл дванадцять страв, але головне – в душі відчувати Різдво. Так, я дотримуюся традицій, тому що мені це подобається, але головне – внутрішнє ставлення до цього.
Відтак, ваш приклад, ваша творчість, ваше життя показують, що нашу культуру й духовність може берегти не тільки село.
– Звичайно, не тільки село. Але відокремлювати не варто. Розумні, культурні люди, філософи можуть бути і в селі, і в місті. Мені ближче міська культура, й Україна показує фантастичні її приклади. Погляньте на Харків – «Плуг і гарт», початок ХХ століття, футуристи, театр Леся Курбаса, кубізм, модернізм, архітектура, перший український «хмарочос» – це народжувалося у Харкові. Село – це більше традиція, а місто – те, що веде вперед. Технічні новинки більше витребувані в місті. Але… Найближчий мені філософ – Григорій Саввович Сковорода. Він виходець з українського села, все життя мандрував селами, його філософія – це філософія землі. Але я не вважаю, що українство – це те, що збережеться у селі. Гадаю, слід розвивати і підтримувати міську українську культуру.
– Ви ж теж багато мандруєте світом.
– Дійсно так.  – Скажіть, яке ваше відчуття, ваша думка про масштаб, розмір української культури, української аутентичності з-поміж інших культур, які ви бачите?
– Хочу сказати таку річ, яку важливо усвідомити усім: українська культура потрібна не комусь у світі, а нам самим. Насправді ніхто нікому не потрібен. Ніхто ніде нікого не чекає. Якщо людина зробить себе потрібною своїм близьким, то й буде їм потрібною. Так само і з культурами. Якщо ми не будемо потрібні самі собі і культура наша, нас ніхто не кинеться рятувати. Світ має безліч фантастичних культур. Наша культура не гірша за інші і є особливою барвою у цій веселці. Але не треба сподіватися, що, якщо вона зникатиме, хтось буде бити на сполох. Вона потрібна нам самим. Коли ти почуваєш себе частиною своєї культури, ти зовсім інакше протистоїш світові, інакше вмонтований у світ. За кордоном на концерти приходять люди, їм подобається мій тембр голосу, подобається, як я граю на гітарі, але я там ніхто. У своїй країні я маю значення, я частина культури, і навіть в тому, що культура занепадає, я маю значення. Усвідомлення, що я маю значення, потрібно не кому-небудь, а мені самій, – я розумію, що недаремно живу, що, можливо, когось надихну своїм прикладом. Люди впізнають мене, вони впізнають не мої очі, щоки або ніс – вони знають, що ця людина співає оце й оце, знають, що на ток-шоу говорить вона таке й таке, й, можливо, на наступному Майдані вони її побачать, а якщо не побачать, то в неї будуть на це серйозні підстави, адже на минулому Майдані вона була. Люди, які зрікаються культури, збіднюють себе…
З того всього, що ми говоримо, робимо, відчуваємо, який висновок? Ви вірите в майбутнє української культури та й України загалом?
– Вірю. Це якісь непояснювальні речі… Але українська культура дуже живуча. Не знаю, на долю яких народів і культур припадали такі випробування. Можливо, наша ментальність і є запорукою того, що Україна вижила. Подивіться – п’ятнадцяте, сімнадцяте століття, війни, голодомор, сплановані антиукраїнські акції… Ніби тут вже й не мало би бути української культури, українського слова. Але подивіться: я дівчинка з Харкова. Й говорю українською. Сергій Жадан, «Танок на майдані Конго» – це все Східна Україна. Коли люди усвідомлюють, хто вони є, то починають говорити українською, хоча батьки їхні говорять російською. Це проростає генетично. Якщо не буде якихось глобальних геополітичних катастроф, то Україна має усі шанси вистояти. Українці – це дуже древній етнос. Колись я зробила таке спостереження: древній етнос, або древня релігія, поводять себе так, як людина у літах. Коли людина молода, вона буде нарваною, йтиме на конфлікт, що ми бачимо у мусульманських країнах у молодих етносів. Коли людина старша, вона візьме своєю мудрістю. Мені здається, шлях України саме такий. Ми ж не слухаємо старих людей… От ви кажете – село. А що таке село? Це ж не лише територія поза містом. Це неймовірна енергетика простору і це традиції старших людей. Не раз бува таке, що приїдеш до якоїсь бабусі, і вона тобі щось скаже з такою мудрістю, що ти прозрієш і зрозумієш щось і про все життя, і про всіх. Пройдешся ланом – і відчуєш себе частинкою цього космосу… Я не так вправно їжджу за кермом, але одного разу довелося їхати далеко, в Одесу, забрати доньку з табору. Й по дорозі не раз мені хотілося зупинитись, обняти цю землю й плакати. Як я це люблю! Я пояснити не можу, що саме я люблю, чи небо, чи поле… Цього року їздила Західною Канадою: ті ж самі золоті поля, тільки там ріпак. Золоті поля, синє небо – а цього відчуття не було! Мені не хотілося обійняти цю землю.

ТекстЮрий Гончаренко