Вимагаймо обмежити експорт свинячого ребра для борщу

Сказати, що життя нудне, не можна. Аж ніяк не понудьгуєш.

Проте й радості в ньому негусто. Таке міжсезоння, погода не дає збирати сою, озимі потроху досіваються, медичну реформу прийняли, земельну активно проштовхують, великої політичної реформи вимагають і перекрили вулицю. Зібрано приблизно 48 мільйонів тонн валу, в полях ще трохи сої та половина кукурудзи, може, й 10 мільйонів тонн загалом додасться.

Окремим новинам можна радіти: надалі тримається добряча закупівельна ціна на свинину. Кажуть, не тільки тому, що різко зменшилося поголів’я через африканську чуму, але й через те, що потроху освоюють зовнішні ринки, вивозять. Гадаю, виробництво свинячого ребра для борщу у нас залишиться на рівні попиту та внутрішніх потреб, однак експортна тема спонукає зайнятися найважчим заняттям з-поміж відомих мені - замислитися. Український експорт жваво росте, на 20 і більше відсотків на рік. Дані є за вісім місяців, з січня по серпень, і вони показують позитивну динаміку і - як для країни завбільшки з нашу - мізерні обсяги, 27 з гаком млрд дол. Приміром, 9-мільйонна Австрія експортує на 140-150 млрд на рік.

У нашому експорті продукція машинобудування складає 11,5%, металургійна продукція - 23,2%. Гігантську частку - 41,8% - складає сільгосппродукція. Можемо пишатися. Хоча я все-таки ввів би обмеження на експорт свинячого ребра. Тішить те, що північні сусіди купують у нас небагато, 9,5%. Понад 40% -країни ЄС, тобто ми витримуємо високі вимоги по якості та нас мають за пристойних партнерів. Хоча, звісно, виняткова якість в Європі - міф, ми всі це знаємо. Так, контроль там суворий і якість товарів і продуктів переважно висока, але бізнес там такий самий, як всюди, і здатний керуватися прибутковістю частіше, аніж соціальними чеснотами.

Втім, ми про експорт. Так, слід обмежити експорт сала і свинячого ребра... Це питання продовольчої безпеки країни. Ці речі варто охороняти так, як охороняємо кордони.

Тьху... І приклад нормальний не наведеш... Сало і свинячі ребра для борщу слід берегти в сто разів краще, аніж ми охороняємо кордони.

* * *

І от про що я думаю, дивлячись на цифри експорту, у якому сільгосппродукція складає 41,8%. Вкупі з металургією, яка теж виробляє напівфабрикати та сировину, це чіткий вирок реформаторам та можновладцям. Країна, зрадівши локомотивному прискоренню АПК, вмостилася у вагонах і їде, плюючи лушпиння соняшнику у вікна й критикуючи, які ж у нас запльовані та засрані узбіччя, у яких злиднях та безкультурії ми животі-гик-ємо. В країні існує гірничодобувна промисловість, є авіабудування, автомобілебудування, машинобудування, є потужне виробництво оборонної продукції, будівельна галузь, є, зрештою, інтелект, експорт програмного продукту на два мільярди доларів. Є легка промисловість і приладобудування, є текстильні виробництва, та є все. Все це може працювати на експорт. Проте. Не створені привабливі умови для інвесторів, не створені умови розвитку для підприємців, немає кредитування, - навпаки, є жорстка фіскальна політика, недолуге регулювання, корупція, рейдерство, неправосудні суди.

Та й під АПК копають. Точніше, хочуть висмикнути з-під агрокомпаній те, на чому вони стоять - землю. Однак спочатку землю, яка є у державній та комунальній власності, слід віддати тим, хто її не має. Громадянам України, які в силу історичних помилок не отримали паї, як, наприклад, я.

І кілька сотень працівників редакцій, яких я знаю, і кількадесят тисяч акторів, програмістів, учителів, лікарів, робітників, яких я знаю. Серед них чимало й банкірів та президентів страхових компаній, усі вони громадяни України, але от української землі їм ніхто не виділяв, попри багаторічну працю на благо країни та чесну сплату податків.

* * *

Один чоловік розповідав мені, як фермери в Австрії господарюють: іноді вівці ходять самі, пасуться, й ніхто не вкраде, ніхто не зачепить, тому що є відповідальність суспільства перед фермером... Я слухав, кивав, усміхався, але мене на цих словах ніби блискавкою пропекло: Господи, як ми далеко від цивілізаційної свідомості. Як неприродно й дивовижно для нас лунає: відповідальність суспільства перед фермером. Відповідальність суспільства перед бізнесменом. У нас рівно навпаки. Вклав сили, здоров’я, душу, талант у справу, отримав результати - куркуль, глитай або ж павук, експлуататор. І народні маси чекають одного: коли будемо розкуркулю-вати, коли будемо ділити й грабувати награбоване? Й це ж не думка односельців, які провину фермера бачать лише в тому, що працював, коли інші випивали та на печі лежали. Це думка податкової, регуляторних органів та й багатьох депутатів.

* * *

Хто скаже слово проти того, щоб мати свою землю, бути для неї справжнім господарем?.. Звісно, це благо і щастя. Проте. Хоч що мені робіть, а я відчуваю тінь брехні й фальші у намаганні негайно відкрити ринок землі, не маючи чіткого кадастру, обліку землі, судової системи, за неспроможності вирішити найпростіші завдання суспільства, ліки завезти потрібної якості, дорогу збудувати... І ще один нюанс. Ну, відкриємо ринок землі, порозривають угоди оренди; компанії, що не мають коштів на купівлю землі, згорнуть діяльність, на їхнє місце прийдуть ті, кому довгі роки доведеться вчитися... Ну не буде у нас цих 41,8% експорту якийсь час. Урожаїв не буде. Впадуть пов’язані галузі, інфраструктура, включаючи порти й інвестиційні групи. Ну на якийсь час. Орієнтовно на 5-10 років. Хто відповість за негативні наслідки земельної реформи? Не політично, грошима. Тому що країна впаде у прірву банкрутства. Принаймні, така ймовірність існує. Вкладаючи особисті десять тисяч гривень у щось, дивишся, наскільки це ризиковано. Ну, відсотків двадцять ризику є.

Та ну його, краще не вкладати. А тут? Ми так легко оперуємо ризиками й долею країни? Не вміючи підняти промисловість, соціалку, інфраструктуру? А це у нас вийде, точно? Земля не втече і обов’язково буде приватною і буде товаром. Однак чи не на часі індустріалізація країни, виведення її із статусу сировинного додатку до розвинених країн? Чи не час взятися за космос, авіабудування, автомобілебудування? Чи не час створювати робочі місця, нарощувати виробництво, експорт? У жодній програмі жодної партії навпроти обіцянки всім зробити зарплату 1000 євро і пенсію 2000 євро я не бачив рядка - які заводи будуть збудовані для генерування високих прибутків і народного достатку для виплати цих грошей.

Ціна на молоко, закупівельна, зростає, підтягується до десяти гривень, й це тішить. Молоко повинне бути дорогим, і це дозволить врятувати вирізане вже майже молочне тваринництво. Ціна на м’ясо повинна бути такою, щоб фермер скакав на подвір’ї на свині з піснями й радів життю, виробляючи більше й більше сала та свинячого ребра. Ціна на хліб повинна бути такою, щоб люди кидали всі екзотичні культури й вирощували пшеницю, про-доволку, на заздрість французьким булочникам.

Проте не замкнене коло: ціни повинні бути низькими, бо люди бідні.

Ні, люди повинні бути заможними, щоб платити добру ціну за продовольство. От над цим і слід думати, які підприємства й де створювати, стимулювати, заохочувати й скільки доплачувати тому, хто поставить завод у селі і дасть людям гідну роботу і гідну зарплату.

Чим більше заробляє АПК, чим вагоміший сільськогосподарський експорт, тим більше тривоги повинно бути у владних структурах: не працюють й занепадають ключові галузі промисловості. Потрібна нова індустріалізація. Потрібне заможне й задоволене життям суспільство.

Й це не питання локального рівня. Це запит до якості державного менеджменту. Країна повинна бути осмислена, гармонійно спланована і стратегічно вишикувана. Та ви хоч розумієте, що на розвинену й економічно потужну країну ніхто вже не нападе, ніякий агресор? Тому що будь-які «Джавеліни» - це лише гроші. Не армії нам бракує.

Не зброї.

Не грошей навіть.

Бракує державних менеджерів, які можуть створювати гроші швидко й у великих кількостях.

Саме державних - приватних у нас досить.

* * *

Кажуть, бабине літо скінчилося. Це така пора... Мені один власник величезної агроком-панії розповідав: це давно було, під час якоїсь давньої-давньої війни. Чоловіки на війні, жнивували жінки. А скільки вони там нажниву-ють... Уже й дощі, й холоди, а вони й до дітей, і до худоби, та й не встигли зібрати. Бог змилувався та подарував їм ще кілька тижнів теплих та сухих. Тому, коли бабине літо, згадувати слід про війну та Божу милість.

Маючи душу світлу й щедру, ми пройдемо будь-які випробування, читачу.

А за теорією дзеркальних нейронів Різолатті, і той, хто з нами йтиме, і той, кого торкнемося, перейме це світло. Тільки не згубіть його.

Так багато темряви навколо. Світ пропаде без нас.

Маємо відповідальність за це. Бог дасть, колись і суспільство матиме відповідальність перед нами.

 

Ваш головний редактор