З головою Дмитрівської сільської ради Тарасом Тарасовичем Дідичем, я мав зустрітися ще задовго до війни, щоб дізнатися про те, як далеко просунулася це територіальне об’єднання в питаннях розробки комплексного плану прострового розвитку. Те, що громада встигла зробити до війни, було неймовірною інноваційною крутизною, гідною вивчення й поширення, але сьогодні це досягнення на деякий час заступило тисяча й одне питання, пов’язане з відновленням довоєнного рівня житлової, комунальної та соціальної інфраструктури кошторисною вартістю близько 3 млрд гривень.

Із 14 населених пунктів громади 10 побували в окупації. В їх числі оті села, повз, які ми часто проїжджаємо в напрямку Житомира чи Києва: Капітанівка, Мила, Мрія, Любимівка, Гуровщина, Бузова, Лісне. Окупанти проковтнули чималий відрізок Житомирської траси, яка перерізає громаду навпіл і таким чином паралізували її життя більш, як на місяць. Траса тимчасово стала їхньою вотчиною, на якій творили, що хотіли, фактично перетворивши її на дорогу смерті: розстрілювали без попередження легковики та бусики з мирними людьми, які наважувалися на неї вискочити чи перетнути. Вбили близько 70 місцевих жителів. Підла тактика боягузів, які намагалися не відриватися від траси, позаяк їхня розвідка доповідала, що на території громади можна нарватися на засідки місцевої тероборони.

Найкращий план –  імпровізація 

Під час війни всі процеси прискорюються в тисячі разів. Тож мляво текучий процес формування добровільної тероборони, який розпочався за кілька місяців до війни, завершився буквально за день. Заступник сільського голови Олександр Хробуст, який керував цим формуванням, згадує, що вже під вечір біля будинку культури в Дмитрівці, зібралося чоловік 300, у когось за плечима була мисливська рушниця, а в когось в руках – бейсбольна бита. Тим часом, десь біля траси та в районі Ірпеня гриміли каструлі й ополоники війни, а горизонт нагадував світломузику у пекельній дискотеці. Рашистські гелікоптери пройшли низенько на Бузову і літаки просвистіли у бік Києва. Народ нервує: «Давайте щось робити, де наша зброя…» – тупають ногами. Словом, організувалися, розподілили обов’язки, висунулися на точки чергування й спостереження.

Заступник сільського голови Олександр Хробуст: «Найкращий план – імпровізація»

Найкращий план у таких умовах – імпровізація. Ніби хтось підказував на вухо, що треба робити в ту, чи іншу хвилину. Коли корегували вогонь нашої артилерії по скупченнях ворожої техніки, вистежували і відлякували вогнем ДРГ, забезпечували населення харчами, водою та медикаментами, евакуювали їх – то суворі будні. Ну, а святом, щоправда, дуже адреналіновим стало 29 березня, коли ворога вибивали з території громади. Внесок тероборони у цей процес був дуже вагомим. У найкритичніший момент, коли колона окупантів стала заповзати в Дмитрівку, креативність та інноваційність громади, про яку вже йшлося на початку розповіді, зіграла вирішальну роль. Сталева гадина рашистів розтягнулася від кладовища до котеджного містечка «Белгравія» і зупинилася на півтори години, чекаючи команди. Тим часом наші підрозділи стояли поруч за 500 м, але її не бачили! «Ігоре, піднімай дрони…» – командує командир тероборони. І ось вона та армада, як на долоні. І почалося… «Буран, Буран, я, Кулак, бачу ціль…» За кілька годин було знищено 16 одиниць техніки. Про один наш танковий екіпаж, який спалив 5 ворожих панцерників, тут складають легенди. Кажуть, представили до Героя…

Разом із начальником штабу загону добровільної терооборони Дмитром Тарасенком оглядаємо місце бою, де навіки заклякли рашистські танки. Їхні іржаві скелети вже стали заплітати бур’яни, з них вивітрився чад і запах смерті. Зупиняються легковики, виходять люди, роблять селфі, це вже історія…

Начальник штабу загону добровільної терооборони Дмитро Тарасенко біля нового котеджа, збудованого на місці зруйнованого.

Батько громади

Діяльність сільського голови Тараса Дідича – заслуговує на окрему розповідь. Він і до війни був легендою місцевого самоврядування, яку знають особисто не лише кілька поколінь місцевих жителів, а й посадовці районних, обласних, центральних установ. Фактично за його врядування, а це понад 23 роки, сформувалося сучасне обличчя Дмитрівки і всієї громади. Вклав у неї душу, дбав, щоб вона була гарною та фінансово спроможною. А тому створив клімат максимального сприяння інвесторам, завдяки якому економічний сектор громади наповнився логістичними та торгівельними центрами, десятками дрібних та середніх підприємств. Найспроможніші сільські громади, в яких мені доводилося бувати раніше, виходили максимум на 50 млн грн річного бюджету. А тут 168 млн грн! Принаймні таку цифру затвердили на 2022 рік. За останні передвоєнні роки тут реалізували масу інфраструктурних та соціальних проєктів, а скільки їх мало втілитися цього року, аби не війна! А тому я тепер точно знаю, якою має бути середньостатистична українська громада. Хтось може зауважити: ну, да, канєшно, це ж біля Києва. Неправда, можливості для розвитку можна знайти скрізь, аби тільки бажання працювати на людей було вищим, від прагення набити власну кишеню.

Дмитрівський сільський голова Тарас Дідич: «Дякую всім жителям громади за мужність та організованість»

Я не знаю, що сталося б, аби він, як деякі голови, з початком воєнних дій зник із громади, або заліз у погріб, знайшовши масу законних виправдань, мовляв, а хіба було б краще, якби захопили в полон і таке інше. Він був для людей, як і прапор над сільрадою, символом влади, надії, спокою, перемоги. Мотався територією громади, мов привид, кілька разів перетинав оту смертельну трасу, яка стала російською рулеткою у повному розумінні цього слова. Шансів вціліти було небагато. «Ну, як ти вижив, Тарасовичу?» – дивуються всі. Але Вищі сили стали на його бік, відвертали кулі, осколки й очі ворогів, бо від нього залежала доля сотень людей, яких треба було забезпечити найнеобхіднішим, оскільки магазини не працювали, не було водопостачання, тепла, електрики. На місяць у громаді настав справжній комунізм, бо харчі, вода, медикаменти видавалися безкоштовно із гуманітарних джерел, котрі якимсь дивом просочувалися на територію громади завдяки зусиллям Тарасовича. Раз на добу вдавалося подавати воду. Ні на день не припиняла роботу сільська амбулаторія. А тому це була не територія із пригніченим, зіщуленим від страху населенням, а спільнота, яка зберегла свою структуру і соціальні зв’язки між людьми. «Всі громади нашої ОТГ виявили мужність, стійкість, організованість,  і головне, високий рівень людяності, співпереживання, бо підтримували одне одного і словом, і шматком хліба, і теплом. Від багатьох людей, яких знав раніше, не чекав такої активності. А тому висловлюю всім щиру подяку…» – кладе руку на серце Тарас Тарасович.

Евакуація людей перед початком бойових дій – окрема спеціальна операція громади і тероборони. Ніхто не робив для дмитрівців «зелених» коридорів, а тому вивозили людей на свій страх і ризик автобусом громади і, слава Богу, ця операція завершилася успішно. Вдалося евакуювати близько 80% жителів громади.

Під час розмови з головою кілька разів йому телефонували. У слухавці чуються роздтратовані голоси. «Тарасе Тарасовичу, а коли мені почнуть ремонтувати будинок», а коли в моїй квартирі вставлять двері й вікна і тд…»

Голова терпляче пояснює, що кошти за однією програмою вже вичерпалися, чекаємо на наступну.

–Людей, можна зрозуміти, незабаром зима, а жити ніде, робимо все можливе й неможливе, щоб їм допомогти,  – пояснює Тарас Дідич.

Час виконує свою роботу

Голова коротко змальовує масштаби завдань, які стоять перед громадою в найближчі місяці: 344 розбитих індивідуальних будинків та 360 квартир потребують, як мінімум, капітального ремонту, щодо 122 будинків та п’ятиповерхового будинку в Бузовій вже є висновки обласної комісії ДСНС про те, що вони потребують демонтажу, ще три багатоповерхівки підлягають капітальному ремонту. Нема такої урядової чи міжнародної програми, яку Тарас Тарасович не спробував би задіяти для відродження громади. І в більшості випадків його зусилля увінчуються успіхом. Демонтували розбиту Згурівщанську медамбулаторію, на її місці стали зводити нову, почали капітальну реконструкцію Бузівської школи, яка також одержала кілька ворожих гостинців; одне модульне містечко за польською допомогою вже змонтували, друге – на черзі, здали п’ять індивідуальних будиночків за обласною програмою на місці розбитих.

На дитячому майданчику у центрі Дмитрівки вирує життя

Розпочався процес реанімації вбитої економіки. Адже було ущент знищено основний об’єкт – Мегамаркет, де працювало 350 осіб, зазнали серйозних пошкоджень магазини Фора та АТБ, склади медичні і продуктові, кілька підприємств, які становили дохідну базу бюджету сільської ради, в наслідок цього він у липні наповнився лише на 45%, а в серпні – на 55%. А тому громада фінансує лише захищені статті та накопичує фінансові резерви, які дадуть змогу в опалювальний період оплачувати газ та електроенергію. Тож коли голова згадує передвоєнні плани на цей рік, то важко зітхає. Але дійде черга й до них…

Центр села сьогодні не справляє враження населеного пункту, де точилися бої, горіли будинки, а люди ховалися в підвалах. Все ніби так, як було до війни: червоні троянди на тлі смарагдового килима трав’яного газону перед сільською радою, почесна варта чорнобривців уздовж доріжки. Вже засипали вирви на дорогах, залатали дірку в сільській раді, замінили прострелену шибку в кабінеті голови, відновили електро та водопостачання, підготували садочки та школи до нового навчального року. Хтось сказав би, що це час виконує свою роботу, це й справді так, але руками громади, зусиллями та інтелектом голови та активу, бо нічого саме собою не робиться. Під час реформування територій говорилося лише про фінансову спроможність громад, але під час війни з’ясувалося, що має бути ще й моральна. А тому приказка «Громада – великий чоловік» – про Дмитрівську та інші громади, які довели свою життєздатність в екстремальних умовах, коли їх ламали, гнули, палили, але не зламали. Одне слово, це героїчна громада…