Тростянець: хроніка спротиву та відродження 

Окупація упала на Тростянець, як сніг на голову, бо до кордону тут всього нічого – близько 30 км, тож приблизно об 11-й годині 24 лютого на вулицях міста заторохтіли перші бронемашини окупантів. За кілька годин до цього міський голова Юрій Бова зібрав актив громади. Досі вона успішно реалізувала безліч економічних, соціальних, культурних, освітянських, інфраструктурних та інших проєктів, через що вважалася однією із найперспективніших в Україні, а ось тепер належало ще й братися за військові. Слід було швидко знайти форму спротиву ворогові та захисту населення. Але якщо методику розв’язання цивільних проблем можна було запозичити із закордонних практик, або почерпнути з досвіду інших громад, то вибудовуючи модель життя та діяльності під час війни, приходилося покладатися лише на власну інтуїцію та досвід попередніх поколінь. Бо, як сказав, тероборонівець та керівник підпілля в Тростянці Анатолій Касьянов, в цих краях народилася партизанська слава.

Партизанщина

Народ хвилювався, рвався в бій, вимагав зброї, але з’ясувалося, що військкомат уже евакуювався, навіть не попередивши місцеву владу. «В кого є зброя?» – запитав голова. Піднялося п’ять рук – не густо. З дробовиками сталеву армаду не спиниш. Тоді один загін помчав у бік села Семереньки, де рельєф дозволяв створити природну перепону на шляху ворожої колони, напиляли дерев, завалили шлях і це дало змогу загальмувати її рух на два дні. Друга група на чолі із заступником голови Володимиром Злепком рушила до Сум за зброєю, але прочекавши пів дня, так її і не одержала. Мало того, повертаючись додому, дивом не потрапила до лап окупантів, котрі захопили всі шляхи навколо міста. Залишався ще один варіант – пошукати щастя в сусідній Лебединській громаді, куди за слухами підійшли наші військові з’єднання. «З Тростянця? – перепитав командир частини, – давайте, карту, покажіть, де ворог». Обидва і не підозрювали, що в цю мить народжується нова форма ефективної співпраці партизанів та місцевого населення з одного боку та ЗСУ – з іншого. Юрію Бові майже щохвилини стали надходити повідомлення від активістів та старостів сіл: «зупинилися», «окопалися», «рухаються у напрямку Охтирки чи Лебедина», «спорудили блок-пост», «стільки то танків і бронемашин». Ця неформальна мережа дала змогу нашим організувати оборону Лебедина і надалі спланувати визволення Тростянеччини і Сумщини загалом.

Анатолій Касьянов та ще декілька тероборонівців заячими стежками повернулися до Тростянця, де почали збирати інформацію про розташування ворожої техніки, голова з групою бійців мігрував від села до села, ночував де прийдеться, в лісі, машині, у знайомих, бо за ним тростянецьке гестапо розпочало справжнє полювання, а в будинку влаштувало засаду. Тим часом колаборанти зчинили в мережах лемент: «Бова, виходь! Покажи, який ти герой! Ну, як же так? У такий важкий час покинув громаду!» В катівні, влаштованій на вокзалі міста, рашисти намагалися вибити у жителів міста імена та адреси учасників АТО, тероборони, активістів, які могли вказати на слід Бови та його заступників. Півсотні замордували на смерть. У радіо-перехопленнях виродки хвалились: «Ти знаєш, кохана, вже після 20-го закатованого, ніяких емоцій: ні жалості, ні сумнівів, ні докорів совісті…» З кожним днем окупаційна машина набирала обертів. Якщо злочинця вчасно не ізолювати або не покарати, він перетворюється на монстра.

«Німецькі фашисти нервово курять на узбіччі, – сказав таксист Сашко, і став возити мене місцями бойової неслави рашистів, хоча я його про це не просив. Ось тут, каже, стояла черга за хлібом, мимо пролітали на УАЗі п’яні чи обкурені зайди, кинули гранату, в результаті – два трупи і з десяток поранених, а на вокзальній площі розстріляли таксиста, а тут вбили немолоду пару, яка йшла до лікарні, а он із тієї хати вийшов ветеран-афганець і став їм докоряти, мовляв, що ж ви, синки, я ж вашими батьками воював в Афгані. Прошили чергою у спину. Всі магазини, склади, підприємства розграбували. Тягнули харчі, горілку, побутову техніку, спецмашини, обладнання, зокрема реквізували всі «швидкі» в міській лікарні, заборонили ховати людей, а тому померлі тижнями лежали на ношах чи санчатах у дворах. «Суки…» – на очах чоловіка виступають сльози.

Хліб любить тишу

Вже через кілька днів окупації у багатьох містян стали прилипати шлунки до спин, бо запасів зробити не встигли, а ті, що були, використали, ліків також бракувало. Над містом нависла примара гуманітарної катастрофи. Партизани в селі Мащанка  створили продовольчий склад і звідти, лише їм відомими шляхами постачали продукти та ліки в місто. Громада залишалася єдиною. Трималася на довірі, ініціативі та добрій волі. Одного ранку, здається, це було 27 лютого, директорка загальноосвітньої школи номер п’ять Ірина Бондаренко зателефонувала своїм колегам, вчителям початкових класів Валентині Фесенко, Олені Кіяшко, повару Тетяні Барабицькій і запропонувала організувати випікання хліба в їдальні дитячого садочка «Калинка», розташованого в районі, де не було орків, бо біля школи стояв їхній блок-пост, підсилений танком. Кажуть, що зовсім не боялися. Проте я поставив себе на їхнє місце: пробираюся перебіжками, падаю, коли чую вибухи, шарахаюсь від кожної тіні, а потім вдома чекаю стуку у двері прикладом, бо хтось і колаборантів міг донести. І думаю, що все ж таки їм було дуже страшно. Спочатку їх було четверо, а потім приєдналися ще вчителі та батьки. «Ну, добре, – а технологія, як ви освоїли цю премудрість?» – запитую. Пиріжки вдома пекли всі, але хліб – це окрема наука. Швиденько перечитали все, що було на цю тему в інтернеті. Замісили тісто, підійшло, поставили в пічку. «Ну і як?..» – цікавлюсь.

«Господь Бог допомагав, я молилася, а тому одразу вийшов, а ще просила ходити тихенько, бо хліб любить тишу, хоча постійно бахкало і світло на півтори-дві години пропадало, а потім руки по ночах боліли», – згадує Валентина Іванівна.

Хліб і справді виходив на славу – пухкий, духмяний. Це були невеличкі палянички вагою 300-400 г. Попит на продукцію вчительської пекарні «Калинка» зростав, а тому кинули клич: «приносьте електродуховки». Принесли стільки, що почало вибивати запобіжники електромережі, яка не витримувала такого навантаження. Потужність зросла до 600 хлібинок на зміну, спочатку розносили їх самі, а потім обдзвонювали голів вуличних комітетів, а ті роздавали продукцію пенсіонерам, інвалідам – умова була саме така. І дуже важлива деталь: борошном та іншими складовими технології пекарню забезпечувала громада. Вчителі навперебій згадують усі яскраві деталі тієї гуманітарної операції. Небезпека і спільна мета зблизили їх. Утворилася міні-громада: вчителі, батьки, волонтери. Наче родина. Мені захотілося обійняти цих чудових людей. А також медсестер і лікарів, які під час окупації не покинули хворих у лікарні. «Пишаюся своїм колективом», – сказав гендиректор КМП «Тростянецька міська лікарня» Анатолій Плахтиря.

Зелені коридори

Дуже важливий епізод окупації – евакуація через так звані зелені коридори. 9 березня Юрію Бові зателефонував губернатор і поставив завдання готувати людей до вивезення узгодженим маршрутом. Автобуси? Твої проблеми! Оповіщення? Те ж саме. Частину автобусів орки викрали, «шкільні» довелося розукоплектувати, аби цьому запобігти. Вирішили вивозити людей легковиками. Інформацію про місце збору розносила сорока на хвості від хати до хати, передавалася від знайомого до знайомого. В призначений день біля стадіону ім В.Куца зібралася колона зі ста легковиків, в яких близько 500 людей. Можна уявити, як дістали їх за два тижні окупації, якщо наважилися їхати фактично до дідька в зуби: слід було проминути 5-6 блокпостів, на кожному обшукують, перевіряють документи, забирають телефони, особлива увага до чоловіків, якщо не сподобався: «выхади, пайдьош с нами». Чимало і по сьогодні не повернулося. Одне слово, зібралися, перехрестилися, рушили. Але на привокзальній площі, через яку проходив маршрут, колону зупинили пострілами і розвернули: «Ничаво не знаем, валите отсюда…» Покружляли містом, зв’язалися з областю. «І ми нічого не знаємо, маршрут узгоджений…» – кажуть. Знову рипнулися на площу. І знову кулеметні черги поверх машин. Тоді голова вирішив взяти відповідальність на себе і вивести колону таємними шляхами. Був у ролі штурмана, який керував рухом колони дистанційно, підтримуючи постійний зв’язок із завідувачкою відділом культури, яка сіла в головний автомобіль. «Що бачиш перед собою?» – запитував. «Те й те…» – відповідала. В залежності від ситуації радив: «Пригальмуйте, зупиніться, прискорюйтеся…» Аж поки не вибралися на шлях, який орки визнали як узгоджений. Юрій Бова каже, що поки виводив колону, додалося сивого волосся. Потім було ще три коридори, через які евакуювали близько 2,5 тис людей.

Байрактари повертаються з вирію 

Тростянець став зубним болем для навколишніх міст і сіл та місць дислокації ЗСУ. Звідси летіли навсібіч смертельні гостинці. Анатолій Касьянов зі своїми помічниками зафіксував координати всіх вогневих точок. Сім САУ та чотири «гради» – в районі залізничного вокзалу, у дворі приміщення поліції –  «буратіно», та практично в кожному кварталі, щось було. Але прислати їм у відповідь наші вогняні паляниці не було змоги, бо, по перше, розташовувалися в житлових кварталах, по-друге, підльотам Байрактарів заважали потужні радіолокаційні станції ворога, які стояли в центрі міста і селі Білка. І лише після того, як з допомогою партизан їх погасили, можна було говорити про визволення міста та краю. 11 березня нарешті прилетіли з вирію байрактари і скинули свої пекельні яєчка на командний пункт, який містився в міській раді. Було дуже жарко. «Он вигляніть у вікно, бачите у дворі на асфальті велику чорну пляму? Там стояли командні машини, пункти зв’язку. Залишилися від них ріжки та ніжки. Ледве відшкребли те місце. А коли після визволення міста зайшли в це приміщення, то не впізнали його, мабуть, у вбиральні при дорозі було б чистіше…» – розповідає Юрій Бова.

15 березня, під вечір, наша артилерія покришила артдивізіон на вокзалі, цього ж дня накрили щільним вогнем село Білка, а далі почали горіти всі гадючі кубла. Вже в агонії рашистська гадина стала плюватися вогнем у бік житлових кварталів, цивільних об’єктів, найбільше дісталося міській лікарні, яка була гордістю громади – скільки сил і коштів було в неї вкладено! Сморід, сміття, гори пляшок з-під алкоголю, ексременти в кожному кутку, в шухлядах столів і в шафах. І це при тому, що тут жив вищий командний склад на чолі з генералом. За неперевіреною інформацією, він та ще кілька офіцерів під час того нальоту потрапили на концерт Кобзона. Про це свідчили й плями крові на стінах, підлозі, в коридорах, простирадлах і матрацах.

Місто виглядало не краще. Нагадувало великий смітник та декорацію до фільму про Апокаліпсис. Зусилля громади за останні роки були змарновані. Пошкоджено більше тисячі будинків, 168 із них повністю зруйновані, 56 об’єктів інфраструктури потребують відновлення, знищено десятки магазинів, більшість оптових баз, 90% малого бізнесу, прийняла на себе кілька ударів і шоколадна фабрика, яка до війни була основним наповнювачем бюджету громади. Одне слово, її економіка зазнала серйозних утрат. Бюджетні надходження впали на 60-70%. «Нам дуже допомагають волонтери, міжнародні фонди, міста-партнери за кордоном. Одержали за останні місяці 900 т харчів, Полтавський ГЗК передав екскаватор, автобус і три ремонтні машини для комунальних служб, генератори, інструменти, комп’ютери для міської ради, у справу відродження громади внесли вагомий внесок близько сотні компаній та організацій; ні від чого не відмовляємося, оці стільці, що ви бачите в кабінеті, меблі, та практично все нам подароване. Всім величезна подяка…» – говорить голова.

Завдання номер один: максимально відремонтувати все, що було розбито: лікарню, школу в Солдатському, бібліотеки, амбулаторії, критичну інфраструктуру, забезпечити до зими житлом людей, які залишилися без даху над головою, обладнати бомбосховища, подбати про внутрішніх переселенців, які прибули з Харківщини. «З ранку до вечора не знаємо, за що хапатися…» – зітхає голова.

Але громада усвідомлює, що одночасно з розв’язанням поточних проблем має думати про перспективу міста. Модель економіки слід докорінно змінювати. До війни наголос робився на великий бізнес, для якого створювалися буквально тепличні умови, завдяки цьому вдалося залучити понад $250 млн інвестицій. Але якщо тоді великий інвестор почувався тут комфортно, то сьогодні розгублений. Небезпека агресії, нових уражень залишатиметься ще доволі довго. Через це шоколадна фабрика, де працювало понад 1000 чоловік, наче на розтяжці: відкриватися, чи ні. А тому міська влада іншими очима дивиться сьогодні на малий та середній бізнес, аграрні стартапи: ягідництво, садівництво, переробку, вирощування овочів у закритому ґрунті. Ще торік було зроблено перший крок у цьому напрямку. На 100 га земель, які належать громаді, комунальне підприємство вирощувало голонасінні гарбузи. «Вклали 1,5 млн грн – одержали 3 млн грн, удвічі більше, ніж від оренди, тобто це набагато вигідніше, бо це не лише прибуток, але й прозорі податки, робочі місця. В цьому році площу комунальних угідь збільшили до 160 га, і надалі угоди оренди продовжувати не будемо. Серйозно розглядаємо проєкт власної переробки гарбузів», – розповідав заступник міського голови Володимир Злепко під час подорожі гарбузовими полями.

Є ділянки, на яких запланували посадити інтенсивні садки, поставити теплиці. До війни на це були власні кошти, сьогодні надія лише на державні, або інвестиції  міжнародних фондів. Але постанова Кабміну №739, якою регулюється надання підтримки аграрним підприємствам та фермерам, не має в переліку комунальних господарств. Мінрегіонбуд вніс проєкт змін до неї, аби виправити її у відповідності з потребами громад, особливо прикордонних, куди бояться поткнутися великі інвестори. Держава повинна підтримати громади…

Наступного дня відзначали День міста. Йому дуже потрібне було свято, як ковток кисню, як знак відродження, як символічне перегортання чорної сторінки історії та початок нової…