Ми чомусь дивуємося, коли бачимо на війні відомих політиків, артистів, науковців, художників, бізнесменів, спортсменів, успішних управлінців. Хоча дивуватися, по суті, нічому. Так і має бути в країні, де еліта відчуває себе частиною народу, який захищає свою гідність і право на життя. Перед такими людьми я скидаю капелюха за їхній вибір, за позицію, за приклад, який подають молоді. «Респект!» – вклоняюся їм.

До цієї категорії належить і Дмитро Давиденко-CEO всесвітньовідомої компанії Amazone Україна, власник трьох дипломів про вищу освіту, в тому числі бізнес школи МІМ, блискучий управлінець процвітаючої компанії з глобальними ринками. Загалом я розумію його мотиви, але все одно кортить залізти людині в душу, щоб знайти відповідь на запитання: «Чому? Ну, сидів би в своєму офісі, їздив по днях поля та міжнародних виставках, так ні, вирішив піти на війну та ще й куди, в батальйон «Свобода», який кидають на найгарячіші ділянки фронту…»

–Звісно, рішення про це далося непросто, на терезах вибору опинилися власне життя, доля родини, кар’єра. При цьому я добре усвідомлював, що таке війна, бо в мене воювало багато друзів: це важка, брудна і дуже небезпечна праця, а тому треба було реально оцінити свої фізичні і психологічні можливості. Але остаточний поштовх, я одержав, дізнавшись від друзів, що армія дуже гостро потребує командирів середньої ланки. Я подумав, що мій управлінський досвід буде там дуже корисний, – починає розмову Дмитро Давиденко.

–Що головне в управлінні людьми? Вольові дії, командний голос, покарання, особистий приклад чи ще щось?

–Життя цивільне і військове відрізняються, але багато в чому схожі, директор може грюкнути кулаком по столу і сказати: «Роби!». Хтось зробить, а хтось ні. Тільки якщо в цивільному житті невиконання доручення, чи помилка обертаються втратою грошей, то на війні це коштуватиме життів. А тому підхід має бути індивідуальний, бо в залежності від завдань формуються підрозділи. Командир повинен знати своїх людей, на що вони здатні, де їхня межа, враховуючи це, формувати певні цільові групи. Ти не візьмеш для розвідки чи штурму 60-річних дядьків із ревматичними суглобами. Для таких дій не підходять навіть бійці вікової категорії 40+. 35 – це вже межа, бо випадають надзвичайно важкі фізичні навантаження.  Тобто найскладніше в управлінні – знання людей. Комусь треба дати наказ і він піде, комусь треба розжувати, на когось натиснути. А когось треба стримувати, бо він сам біжить поперед батька в пекло. Зібрати групу, яка зможе виконати завдання – це місія командира. Я після цієї ротації командую взводом.

–Воїнами народжуються чи стають?

–Приходять незнайомі люди, я не знаю, якими вони були в цивільному житті, як вони поводилися в екстремальних ситуаціях. Вони для мене – чистий лист. А тому завдання командира –  не лише якомога швидше вивчити їхні сильні й слабкі сторони, але й дати їм бойові навички, що ми й робимо під час навчання на полігоні. Під час цього процесу ти даєш людині приблизну оцінку. І думаєш: «ага, оце буде потужний боєць, з ним можна йти в розвідку, а цей буде сірячком. Але на передовій оцінка може кардинально змінитися, посередності стають героями, а особистості, про яких думали, що вони стануть стовпами підрозділу, розклеюються, панікують. Але такі метаморфози трапляються рідко, як правило, людина на війні демонструє ті ж якості, що й в цивільному житті. Якщо хтось у цивільному житті умів перебороти страх, то він це робить і в бою. Якщо людина довго вагалася з прийняттям рішень в цивільному житті, то навряд, щоб вона навчилася їх приймати швидко в екстремальних умовах.

–Чи багато у вас аграріїв? Чим вони відрізняються від інших воїнів?

–У мене у взводі є один механізатор із Запорізької області, в батальйоні в аеророзвідці працює власник ферми, та практично кожен механік-водій – це колишній механізатор. Серед них я не зустрічав таких, які ставилися б до справи аби як, або боялися. Відчувається їхня вища вмотивованість, свідомий підхід до виконання завдань. Можливо, це тому, що виростали на землі і розуміють її справжню ціну.  

–Яка роль техніки на війні?

–Величезна, вирішальна. Вона використовується в усіх ланках війни, від розвідки, вогневої підтримки до логістики піхоти, коли її треба максимально близько підвезти до позицій ворога. Але наразі техніку дуже важко використовувати, бо вся лінія зіткнення замінована і перезамінована таким величезним обсягом вибухівки, що більшість бронемашин просто не доїжджає до лінії зіткнення.

–Як же ви долаєте ці перешкоди?

–Під час цієї ротації ми їх не долали. Річ у тім, що на нашому напрямку, північніше від Бахмута, ситуація була не такою, як на півдні, ворог постійно посилював натиск, а тому наше завдання полягало в тому, щоб стабілізувати фронт, особливо там, де траплялися провали, а потім закріпитися і утримувати цей рубіж. Ми відбивали атаки, вибудували лінію оборони, додатково заміновували підступи до неї. Зупиняти – це спеціалізація батальйону «Свобода». Можна сказати, наша фішка. Знаючи це, командування кидає нас туди, де найгарячіше.

–Чи скучаєте за роботою, цивільним життям? Можливо, виникають думки щодо технологічного майбутнього аграрної сфери?

–Звісно, скучаю. Намагаюся, наскільки це можливо, слідкувати за технічними новинками, тенденціями агросфери. Ми вже бачимо зміни, які визначать найближче майбутнє на 5-10 років – максимальна автономізація, застосування штучного інтелекту, дронів, роботів. А якщо подивитися на кілька десятиліть вперед, то можна побачити, що роль відкритого ґрунту у виробництві харчів падатиме. Земля перестане бути вирішальним ресурсом, від якого залежить забезпечення людства продовольством. Цю роль візьмуть на себе біотехнології, вертикальні ферми і таке інше, падатиме загальне споживання продовольства, населення планети зменшуватися, але при цьому зростатиме попит на продукцію біо-органічних ферм, крафтові продукти.

–Величезні площі сільгоспугідь заміновані, забруднені металом, шкідливими хімічними речовинами, зіпсовані вирвами. Чи підштовхне це виробників техніки, і зокрема Amazone, до розробки нових машин, які зможуть працювати в таких умовах?

–Не думаю, що хтось розроблятиме техніку, яка працюватиме на таких поранених площах. Це суцільні вирви, випалена земля, в якій сотні тонн боєприпасів, які не розірвалися: протипіхотні, протитанкові міни, снаряди. Це неймовірний обсяг. Я не думаю, що ці поля впродовж найближчого десятиліття хтось оброблятиме. Це небезпечна лотерея. На розмінування підуть десятиліття.

–А чи є взагалі сенс купувати сільгосптехніку в умовах війни?

–Давайте себе запитаємо: ми маємо зупинитися, чи рухати країну далі, розвивати економіку, яка є джерелом військового потенціалу? У нас сьогодні надважка ситуація на фронті, ми десь просуваємося ціною надзусиль та неймовірних утрат і в техніці, і в людях, а десь просувається ворог. Люди – це найдорожче, в нас їх менше, ніж у противника, а тому ми мали б їх захистити технічно. Нам потрібні ударні, розвідувальні дрони, артилерійські засоби, протидронові засоби, камери, тепловізори та багато чого. Хто нам дає ці ресурси? Люди і приватний бізнес, якщо останній не буде рухатися, не розвиватиметься, не підвищуватиме ефективність, в нього не буде можливості нам допомагати.

–Як техніка вашої компанії може допомогти у підвищенні ефективності виробництва?

–В лінійці Amazone є певні моделі, які наразі ідеально підходять для нинішньої ситуації в Україні. Вони відрізняються від аналогів нібито дрібничками, на які мало хто звертає увагу, але роблять техніку ефективнішою. Перед аграрієм стоїть завдання одержати максимальну врожайність із мінімальними витратами. Конструктори Amazone останніх двадцять років спрямовані на створення саме таких машин: точних, розумних, високопродуктивних. Так це солідні інвестиції на старті, але вони дадуть віддачу в перспективі, адже наші машини дуже швидко окуповуються.  

–Що хотіли б побажати країні?

–Такої ж граничної відмобілізованості і самоорганізованості, які спостерігалися впродовж перших трьох місяців війни. Менше порожніх розмов, більше діла. Менше сподівань на якогось доброго дядю, а лише на самих себе. Нам боляче дивитися, як нераціонально використовуються ресурси в державі. Величезні кошти витрачаються на будівництво тротуарів, доріг, спортивних майданчиків, тоді як мали б іти на забезпечення армії та розвиток оборонного комплексу. Якась дивне розслаблення панує в країні. Але ж перемога з неба не впаде…

 

Розмову вів Олександр Карпенко.