Олексій Рижков

 

Вітчизняна чи тамтешня? На це питання охочі придбати сільгосптехніку відповідають по-різному. Хтось є стійким супротивником вітчизняного заліза – мовляв, знаю я, що там наші навиробляють. Дехто може собі дозволити лише вітчизняне і є стриманішим в емоціях. Ще один сповідує теорію розумного поєднання (проте аж ніяк не мезальянсу) вітчизняного та зарубіжного, хтось просто каже: купляю найкраще. Зайве заперечувати те, що програма 25%-вої компенсації під час придбання вітчизняної техніки започаткувала нове життя для українських підприємств сільськогосподарського машинобудування. Побільшали їх виставкові площі (й не лише у Києві та Кропивницькому, а й у Ганновері та Парижі), поповнішав кадровий склад вітчизняних заводів на талановиту молодь – не всім гарувати на закордонних плантаціях-будмайданчиках, пожвавішав і зворотній зв’язок з українськими споживачами – часто-густо конструктивну ідею сільгоспмашинобудівникам подають аграрії.

 

Намагання позбавити аграріїв (і, зрештою, сільгоспмашинобудівників) компенсаційної парасольки (мовляв, вводили лише на перехідний період), звичайно, не позбавлені ринкових резонів. Проте… Якщо очільник нашої країни привселюдно обіцяє в Давосі няньок для зарубіжних інвесторів (це можна розуміти і як недовіру до інвесторів вітчизняних, із ними, певно, не цяцькатимуться, крім, може, декотрих, добре відомих), то це так само відгонить неринковим підходом. Із нашого боку – зелена (жодних політичних натяків) вулиця для них, з їх боку – змагання у квотуванні для нас? Чи якось по-іншому? Якщо українське сільське господарство, маючи неабиякий потенціал, дасть змогу (і, власне, це вже робить) розправити плечі й профільному машинобудуванню, то хіба це погано? Навіщо ставити бар’єри на шляху до шляхетної мети? 

 

У 1990-ті рр. за родом своєї діяльності перечитав і відредагував безмір статей, де вітчизняні агротехнічні науковці патетично питалися: «Чи годуватимемо ми іноземних виробників, працівників їх заводів, чи дамо змогу розвиватися нашому сільгоспмашинобудуванню?» Тодішня патетика, як на мене, не була надто доречною, адже тодішні ми страждали на таку собі дитячу хворобу лівизни у капіталізмі. Наші виробничі підприємства дихали вже не вельми рівно, а їх очільники гарячково заходилися шукати якнаймаксимальнішу вигоду для власного гаманця – мовляв, час іде, я не молодію, а кувати залізо варто вже тепер, опісля спізнишся на поїзд із модерними глитайчуками. Перебули те лихоріччя, хай і з втратами (низка колись знаних заводів сільгоспмашинобудування потонула у річці часу), та з наснагою творити. Генерація «–» (вже й не знаю, яку літеру латинського алфавіту тут слід поставити, вони змінюються шаленотемпно) завела заводські мотори й рушила у ринкове плавання. Дехто (й таких чимало) домігся у цій дисципліні визначних успіхів. А тепер, вибачте мені цей росіянізм, «опять 25». Видається, що комусь ренесанс вітчизняних заводів не до вподоби, й він – ну, химороду химородити! За ліберальною риторикою незрідка сховано лівацькі переконання, а за лівацькою риторикою зачаїлися симпатії до дивакуватого (дуже м’яко кажучи) сусіда – мовляв, хай він вирішує, як нам жити, куди йти. А те, що він зненацька закриє свій ринок, так опісля відкриє, надалі знову закриє, насолоджуючись своєю непередбачуваністю, він же великий, знає, що робить. Збиткуватися над короткозорістю українопаспортних лобістів інших держав можна, звісно, нескінченно, проте як це вплине на ринкові реалії? Хай там що, а компенсації сприяють індустріалізації! Сподіваюся, що їх життя буде подовжене!