Про війну знають усе лише ті, хто на ній загинув

Дорога на схід довга й нудна, як собача пісня, а тому хочеться, щоб вона скінчилася святом, бризками сонця й шампанського, оркестром та радісними обіймами. Натомість потрапляємо у якусь паралельну реальність з дуже похмурим світилом у великих захисних окулярах. У просторі, де немає вітру, живе перелякана тиша, яка постійно чекає грому. Тут дуже багато гарних квітів, недарма ж місто назвали Барвінковим, але вони стали нагадувати паперові чи пластмасові, бо страждають від самотності й непотрібності, позаяк люди звідси виїхали ще на початку війни. Час від часу вони скидають свої пелюстки, і це схоже на гадання: «Любить – не любить, прилетить – не прилетить?»… Снаряд… ракета… бомба? Птахи теж евакуювалися у безпечні лісосмуги та яри, лише покинуті коти й собаки біжать назустріч, сподіваючись, знайти собі нового господаря.

Караван

Зате тут є щирі людські обійми, і це саме те, заради чого ми сюди їхали. Бійці «Карпатської Січі» вітають черговий караван заступника директора Інституту аграрної економіки НААНУ Ольги Ходаківської, який прибув з великої землі. Для кожного напрямку батальйонного господарства є гостинці. Завідуючий складом Циклоп задоволено потирає руки, бо прибула амуніція та обладнання, яких бракувало, і особливо не нарадується новенькому генератору. Зброяр Марк (він тоді ще був живий) перевіряє параметри тепловізорів і дрона, медики беруть на облік тактичні аптечки та інші засоби, кухар Богатир вже метикує, що приготує із сиру та сметани, які передав фермер із Київщини Григорій Наконечний. «Будуть млинці на вечерю», – каже. Замкомбата Марія Чашка(Калина) не налюбується на пригнаний позашляховик КІА Sorrento.

Замість оркестру тут постійна канонада. «Не хвилюйтеся, це виліт», – пояснюють бійці. І за хвилину: «А це приліт…» І одразу стає зрозумілою різниця між першим і другим. Виліт нагадує полегшене зітхання невидимого велета, а приліт – істеричне тупання ногами, від якого дрижить земля і вилітають шибки. «А що це за протяжне гарчання?» – запитую. «То гради…» – пояснюють.

Кілька годин тому тут завершилася морока із ворожим Т-72, який наче скажений собака кусав своїми пострілами місто і наші позиції. Догавкався, докусався, доки йому не повибивали зуби. А тому серед бійців панує пожвавлення: «Он, які ми круті!» Тут полюбляють бойові інноваційні штучки: вистежити ціль і накрити її точним залпом.

Калина

Якщо місто було моїм першим шоком за добу, то заступник командира батальйону Марія Чашка, або Калина – другим. Завдяки їй я починаю розуміти, що кожен військовий підрозділ, як і людина, має свій характер і навіть душу. Я це бачу з того, як світлішають обличчя воїнів, як вони починають розправляти крила за плечима, пожвавлюватися, сипати жартами. Марія Чашка – директор Тернопільського коледжу ресторанного та готельного бізнесу, голова фракції «Свободи» в облраді, мама і ось зараз нова роль – замкомбата.

–Ситуація складна, ми розуміємо, з ким воюємо, це дуже сильна армія, по нас працює авіація, далекобійна артилерія, танки, але ж і ми для них не подарунок. По-перше, маємо бойовий досвід з 2014 року, сильну мотивацію, віру в перемогу, по-друге, у нас за спиною артилерія ЗСУ, вогонь якої ми успішно корегуємо.  Ворог кілька разів намагався прорватися, але в нього нічого не виходить, після кожної спроби він перегруповується, відпочиває, пробує і знову в нього нічого не виходить. І не вийде ніколи… – говорить Калина.

–Як вам вдається управляти чоловічим колективом?

–В нашому добробаті зовсім інші стосунки, ніж у підрозділах ЗСУ, все будується на засадах доброзичливості, взаємодопомоги, розумної ініціативи, кожен має свою ділянку роботи, тож не треба нікому нічого наказувати, нема кого сварити, а якщо в когось щось не виходить, всі йому допомагають, підтримують. Ми тут, як велика родина. Воювати з такими мужніми, ідейно переконаними, безстрашними чоловіками  – велика честь для кожної жінки, – відповідає.

Богатир

Кухареві батальйону Васильку, незважаючи на невеличкий зріст та тендітну статуру, приліпили позивний Богатир. Але в цьому нема й грама іронії, бо хлопець – велет за силою духу і за фактом. Ще коли батальйон бився з ворогом під Бучею, він витягнув з-під вогню пораненого побратима, мабуть, удвічі важчого за нього. І як тільки опинився з ним в укритті, як те місце, де щойно перебували, рознесло «в нуль». «В реальному бою все не так, як ми раніше уявляли, страшно, але важливо себе опанувати і діяти…» – ділиться враженнями.

Запитую його, де він встиг опанувати кулінарне мистецтво, за яке його так вихваляють бійці. Все пояснюється дуже просто: закінчив транспортний універ, потім працював в лабораторії контролю та випуску асфальтно-бетонних сумішей, а в цій справі, як розумієте, точність пропорцій  – це головне, дотримуйся їх і все буде добре. Судячи з того, що хлопці наминали його страви так, що аж за вухами лящало, кулінарний закон Богатиря працює. «А яка ж фірмова страва батальйону?» – запитую.

«Банош, його ще мама моя навчила готувати, я ж верховинець. Щоб він вийшов смачним, таким, як у нас вдома, треба свіжа, сепарована сметана, пропорційна частка борошна, і справжня карпатська бринза. Приїжджайте до нас на банош…» – запрошує Васильок.

«Ні, краще ти до нас на Київщину, на вареники з полуницею…» – відповідаю.

Комбат

В родині мусить бути батько, сильний, мужній, розумний. Це комбат Олег Куцин, або Кум. Мені розповідають, що він не наказує, а просить, але це прохання перетворюється на священну місію, яку не можна не виконати. В батальйоні немає песимістів, бо він усіх заряджає світлою силою. «Я в цьому батальйоні тільки тому, що ним командує Куцин…»  – говорить Ольга Ходаківська. Як я шкодую, що не знайшов його того дня! Словом, підійшов момент, коли цю розповідь треба розділити на «до» і «після». Бо на війні, як на війні…

«Карпатська Січ» не лише стримувала натиск ворога з 4 квітня, але в середині червня зробила кілька успішних контратакуючи випадів, які спланував особисто Олег Іванович. «Ми саме приїхали, коли почалася вогнева дуель. З обох боків працювали міномети, авіація, артилерія…» – згадує Ольга Ходаківська.

А потім очевидці, які вижили, розповіли, як все було. Він, як завжди, керував боєм «на нулі», хоча мав би за статутом, залишатися трошки позаду. Наступ – операція втричі небезпечніша, ніж оборона. На будівництво редутів немає часу, якщо хочеш відвоювати кількасот метрів, йди вперед. А тому той, хто атакує перед ворогом, як на долоні. Кілька розривів за кількадесят метрів мали б зупинити групу бійців, яку вів Кум, але ж є ще такі важливі речі, як азарт та темп бою, якими не можна нехтувати. Війна, наче скажений собака, ладна роздерти на шматки тих, хто хоче її зупинити. Мабуть, вона була дуже зла на Олега, за ту шкоду, яку їй заподіяв. Це було майже пряме попадання. Ті, хто були ліворуч від нього, загинули відразу, хто праворуч  – якимсь дивом вижили, хоча шансів не було. Замкомбата Володимир Гапун відбувся численними осколковими пораненнями, але вже через кілька годин став на ноги і продовжував керувати боєм. Бойовий побратим Олега командир батальйону «Свобода» Петро Кузик, пізніше скаже, що це гарна смерть, гідна такого великого воїна, як Кум. «Найбільше про війну знає той, хто на ній загинув, але не може про це розповісти…» – дійшов висновку боєць батальйону Борис Гончар. Відтепер і Олег Куцин належить до воїнів, які піднялися на Говерлу військової доблесті.

Той, що прикриває з неба…

В день прощання кожне слово від побратимів – рисочка до його образу. Він воював, мабуть, із першого свого подиху. Для нього Майдан – це не конкретна часова подія в конкретному місці, а стан душі. А тому перед тим, як взяти участь у всіх Майданах, починаючи зі студентської Революції на граніті, в нього були сотні маленьких майданів, на яких він громив бюрократів, корупціонерів, сепаратистів, захищав членів своєї організації та бійців батальйону. Наші літописці багато чого забули, бо пам’ять про славні початки Незалежності, на жаль, стала стиратися, проте вороги, у своєму релізі з приводу загибелі «атпєтого нациста Куцина» загадали всі його акції. Він, бачте, ще в 1990-му топтав ногами радянський прапор, а потім вивісив синьо-жовтий стяг над Тячівською райрадою, в тому ж 1990-му, підняв його над Говерлою. А в 1991 році, коли з Москви надійшла команда утворити автономію на Закарпатті, зірвав сесію облради, яка мала ухвалити відповідне рішення. Голова Тернопільської облради Михайло Головко загадав, як Олег у лютому 2014-го виносив поранених під вогнем снайперів, а лідер «Свободи» Олег Тягнибок назвав його пророком, який все передбачив на кілька років вперед, тож коли почалася війна, вже був готовий до спротиву. «Ми не забудемо його внесок в оборону Києва», – сказав мер столиці Віталій Кличко. «Ми на нього покладалися, як на скелю», – заявив бригадний генерал ЗСУ Геннадій Шаповалов. «Як  головнокомандувач Збройних Сил України, схиляюся перед відвагою стійкістю і патріотизмом воїна, подвиги якого уславили Володимирів Тризуб», – написав у своєму зверненні Валерій Залужний.

Втрата батька – тяжкий психологічний удар, який може зламати будь-кого. Чи витримає його «Карпатська Січ»?

«Все, що вороги робили проти нас, виходило проти них, вони знищили Кума, сподіваючись, що не стане найбоєздатнішого батальйону і зможуть прорватися на барвінківському напрямку, але наші бійці дали їм такого перцю, що вони й досі чухаються, ми помстимося, за кожну секунду, впродовж якої його нема з нами…» –  заявив заступник комбата «Карпатська Січ» Ігор Сабій.

Про результати цього бою повідомив боєць батальйону Руслан Андрійко: «Знищено 11 одиниць ворожої техніки. Спалено близько 20 мразей, взято в полон двох орків – одного офіцера і ротного. Останній – учасник звірств у Гостомелі. З нашого боку – без втрат. Це все завдяки тобі і для тебе, друже командир Олег Куцин. Ти прикриваєш нас із неба…»