«Садівники – це найбільші оптимісти», – почув від знаного майстра садівничої справи. Думку свою він надалі розвинув: «Чекати виходу на сталий прибуток слід ой як довгочасно». Закласти сад української поезії у половині минулого сторіччя – дія, яку цілком можна порівняти за ступенем оптимізму з безметафорним, прямозначним садуванням. Однак, рано чи пізно, «настане день, обтяжений плодами».

Вже давнісінько опитував сільгоспвиробників: а що, як трапиться шмат часу, на що би витратили? Це теперечки виробничі процеси налагоджено, технології усталені, руки повсякчас на пульсі сучасності, й можна собі дозволити… А бозна-коли, на зорі самостійного плавання в агробізнесовому морі не було навіть у вправного агрогосподаря на кого покластися, все доводилося робити самотужки. Так ось: на мій неприхований, проте приємний подив, чимала кількість опитаних шмат вільноти, як такий матеріалізується, прагнула присвятити літературі, а надто поезії. Людина, яка багато в чому вже кількадесят років визначає сумління української поезії, – Ліна Костенко – святкує нині поважний ювілей. 

Споглядаючи сучасний соцмережний багатограй, ловлю себе на думці, що у тій віртуальній словозбірці до цитат із поетичного надбання Ліни Костенко звертаються більш як до перлин мудрості будь-яких інших українських літературних гуру. Незламна шістдесятниця і на початку 2020-х – у тренді. Жодних компромісів, жодних поступок совісті, хто ще має у кількадекадному портфоліо такий скарб!

Оспіваний Ліною Василівною «пшеничний принцип сонячного степу» – це свого роду дороговказ для вітчизняного агробізнесу, ба навіть усієї економіки. У Костенко впродовж другої половини ХХ сторіччя «слова росли із ґрунту, мов жита. Добірним зерном колосилась мова», та радвладні посіпаки вимагали, себе не тямлячи, компромісів. Діставши відкоша, відкладали видання збірок Костенко у чи не найдовшу шухляду з усіх чинних. А сама майстриня слова була переконана тоді й впевнена теперенько: «І хто всіляким ідолам і владам ладен кадити херувимський ладан, той хоч умре з набитим гаманцем, – душа у нього буде горобцем».

Можна хай скільки шпетити наш час: мовляв, бридке сьогодення (чи «час горобців») змушує навіть найсумлінніших йти манівцями. Ліна Костенко, як, власне, вона це робила й раніше, доводить: аж ніяк не змушує! Так, ми вельми вже забарливо просуваємося до цивілізаційного світла, проте дорогу наче вже знаємо. Й мало коли ставимо собі запитання: звідки те знаття?

Ліна Василівна ту дорогу знала завжди, й із неї не сходила. Прозове явище знаної майстрині рифмованого слова «Записки українського самашедшого», що побачило світ на початку 2010-х рр. мало неабияку за шляхетністю місію: ні багато, ні мало повернуло багатьох подорожніх до читацького кола. Промовистий факт: аби придбати цю книжку в одній київській книгарні, змушений був зробити предзамовлення, адже в протилежному разі довелося би шукати прозового щастя по інших книжкових оазах, серед «пісків духовних пустель». У ХХІ сторіччі!

«Усі ми обстріляні з минулого… Чому кожне покоління потрапляє в капкан ретроспекцій?» – філософське риторичне питання із «Записок…» Наш капкан ретроспекцій, на жаль, надто вже міцний. Утім, бурхливому глобальному сьогоденню конче потрібно позбавитися цих обстрілів. Челенджі (вибачте за риторику глобалізації, але те, що коїться нині, навіть не виклики, а саме челенджі) стають на повен зріст! 

«Надто багато світових алярмів. Людям не те, що позакладало вуха, людям позакладало душі!» – констатує герой «Записок…» Розкриваймо душі! Певно, саме так легше буде принаймні перевеснувати! А далі обов’язково буде!

Многая літа!