Або що нам робити із поганою демографією на сільських територіях

Тридцять сім, тридцять три – цифри, які викликають дуже болісні асоціації. Ми знали, здогадувались, що десь так воно і є, а може, й набагато менше, але відсовували цю думку десь у далекий куточок свідомості. Але час спокійно, без зойків «усе пропало!», подивитися реальності у вічі і відповідати на запитання: «чому, що робити і хто винен?» Цифра, яку назвав Кабмін, і справді неприємна. Вона означає демографічний обвал,  малює для нас нерадісні перспективи – економічні, соціальні та геополітичні. Ми вже не можемо порівнювати себе за потенціалом з Францією чи Німеччиною, як це ми полюбляли робити у 1990-ті. Бо в економіці головне – люди. Негативна тенденція на наступні десять років зберігається. Скільки нас буде у 2030-му? Чи залишимося ми на карті у 2050-му, який не за горами?

Прикметно, що найбільший внесок у цей обвал внесли сільські території, більшість із яких вважаються депресивними. Тут вмерло найбільше, бо медичне обслуговування, рівень життя нижчий, ніж у містах, тут народилося найменше, бо молодь рвонула у міста та на заробітки за кордон. Я нещодавно зазирнув у книгу записів громадянського стану одного району на Київщині в розрізі сіл. Так от, у 10% сіл за минулий рік не народилося жодного немовлятка, у решти по одному- два, максимум шість, в той же час переселилося в кращі світи від 10 до 40 в кожному селі. Стала набувати практика, коли аграрії за безцінь скуповують порожні хати, зносять їх і на їхньому місці розбивають грядки чи ставлять теплиці. Чи треба говорити, що означає село для України? Не закони бережуть мову, традиції й культуру нашу, а село. Саме через це рубонув по ньому людожер, таваріщ Сталін голодомором. Воно внаслідок цього присмиріло, але лише для того, щоб зберегти мову, пісні, звичаї і піднести їх на вишитому рушникові нашій незалежній державі. Хто ж рубонув по українському селу у період з 1991 по 2020-й? Причому рубонув так, що й Сталін із Кагановичем позаздрили б. Мінус 15 мільйонів, хоча може бути й 20! Хтось може сказати, мовляв, не шкода тих совків. Чим менше їх тим краще. А мені їх шкода, бо вони збудували ту Україну, яку ми бачимо сьогодні, а в 1991 му, коли відбувся референдум щодо нашої Незалежності, їм було максимум 40. Вони заслуговували на кращу долю. Але ще більше шкода ненароджених українців.

Дивно, що повідомлення Кабміну не справило враження холодного душу на суспільство. Чомусь не було чути патріотичних заяв, бо коли ми самі себе вбиваємо, то це не геноцид, а щось нормальне, це суїцид, за який нікому пред’явити претензії. Не відірвалися від крісел та затишних кафедр наші поважні і титуловані професори політологічних, економічних, соціологічних та інших наук, не зібралися десь в Українському домі і не закричали на весь світ: «Караул!», не розробили якихось рекомендацій для уряду і парламенту. Не рвуть на собі волосся наші президенти, прем’єри і чиновники, не кусають собі лікті депутати усіх скликань. Взагалі то, їм усім треба було б цифру «37» витаврувати на лобах. Як і під час Голодомору 33, промовчала світова спільнота.

Можна було вдатися у розлогі  роздуми про недозріле громадянське суспільство, яке мало б контролювати владу, про кланово-кримінально-олігархічну систему, яка нічим не краща комуністичної, але я звужу тему. Говоритиму лише про село.

Звертаю увагу на таку взаємозалежність: чим більшими були вал зерна та олійних, а також їх експорт, тим меншало українців на сільських територіях. 50 млн т збирали у 1990-му, 95,5 млн т олійних та зернових намолотили у 2019-му. Я згоден із тим, що Великий український хліб міг би стати нашою національною ідеєю, але якщо ідея є, а нація фізично вимирає, то кому така  – ідея потрібна? 

Кланово-кримінально-олігархічній системі, про яку я вже згадував, взагалі ніякі ідеї не потрібні. Вона може ними лише прикритися, як ширмою. Для неї головна ідея – бабло. Коси його, а далі, хоч трава не рости. Дуже часто соросята та інші грантоїди гоноруються тим, що нібито володіють європейським та світовим досвідом. Так от, вони замовчують, що Європа і США розвиваються свій аграрний сектор за принципом багатофункціональності. Підкреслюю: багатофункціональності! Тобто він не лише повинен забезпечувати країну продовольством, але й дбати про сталий розвиток сільських територій, збереження агроландшафтів, довкілля. Рурел дівелопмент! Сталий розвиток – це їхнє все. Завдання полягає не в тому, щоб наростити кількість працюючих в сільському господарстві, а збільшити чисельність жителів сільської території. Бо німці, французи, данці, поляки знають, що село – це фундамент національної ідентичності, це та кров, яка живить мову, культуру і традиції. А тому держави, ЄС кидають на реалізацію цього принципу величезні кошти: будується інфраструктура, створюються робочі місця. Знаєте, скільки працюючих сьогодні в сільському господарстві Німеччини? 5-6%! А скільки живе на сільських територіях? 60%! Це люди, які працюють в інфраструктурних підприємствах, філіалах великих виробництв, переробних цехах, які доїжджають щодня на роботу у великі міста, бо це дозволяють дороги та громадський транспорт.

 Одного разу під час агротуру Польщею мене разом з групою українських журналістів повезли дивитися, як розвиваються сільські території в цій країні. Перше, що впало в очі – європейський благоустрій. Ніяких тобі парканів, ні куп гною біля хат, квіти, підстрижені газончики. І це було далеко не зразкове село А потім організатори наочно показали, де задіяні люди, які в ньому живуть. Нарахували 10 сімейних ферм. Це вже 30-40 чол, п’ять садиб, які займаються зеленим туризмом, це ще 20-30 місць, 10 – в обслуговуючому кооперативі, 20 – на маленькій переробній фабриці, яка виготовляє кондитерські вироби. З такою кількість робочих місць село буде жити! Чиновники державної дорадницької служби, які нас супроводжували, пишалися цим, і говорили, що доклали до цього руку, і що розвиток сільських територій у Польщі прогнозується і планується.

Вже чую голоси опонентів, продвинутих пацанів, які навчилися правильно вимовляти слово «диджиталізація», бачу їхні цинічні усмішечки, мовляв, це глобалізація, чувак, це такий незворотній процес, доганяєш? Весь світ мігрує, від цього немає порятунку, як і від глобального потепління, а тому годі голосити за цим селом, і взагалі, «52» – це совкова цифра, а нам треба прагнути сучасніших показників. Але нам немає діла до всього світу, як і йому до нас, він навіть не помітить, як ми зникнемо. А тому ми повинні опиратися цим процесам, так само, як захищаємося від російської агресії. Бо ворог нас убиває із-зовні, а погана демографія з’їдає нас із середини. Але як опиратися?

Читач, мабуть, ніяк не дочекається, коли я почну «мочити» агрохолдинги за те, що висмоктують кров і висотують жили із нашого рідного села. Можна було б і є за що, але, як кажуть, не діждетеся. Можна було також б апелювати до парламенту, уряду, мовляв, треба якісь там програми підтримки ітд. Вони і справді потрібні, але за нинішнього уряду, члени якого не знають, з якого боку у корови хвіст, ми цих програм не дочекаємося. 

А тому надія якраз… на агрохолдинги, лише вони мають доступ до фінансових ресурсів і реальну владу на територіях, де орендують угіддя. Всі вони витрачають солідні гроші на соціальні проекти. Але філософію підтримки сільських територій слід було б докорінно змінити. Сьогодні вони дають громадам рибу, тоді як мали б дати вудочку. Йдеться про підтримку в організації обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів, переробно-логістичних хабів, де продукція – овочі, фрукти, ягоди, зелень, які виробляються в ОСГ, дороблялися б, охолоджувалися б і відправлялися б в супермаркети або на експорт; про створення аграрних кластерів, в центрі яких були б переробні підприємства; про стипендіатів аграрних вишів; про програми будівництва житла для молодих фахівці і тд. 

І робити все це слід не заради благодійності, а підвищення власної конкурентоздатності, інакше кажучи, задля  виживання самих агрохолдингів. Якщо вони не змінять свої підходи впродовж наступних п’яти років, на них чекають серйозні проблеми. Бо 3-4 працівника на 1000 га – це круто, високопродуктивно, але просто несерйозно. Треба органічно інтегруватися в АПК, а не бути більмом на оці. 

Ну а чиновникам всіх рівнів треба встановити зарплату в залежності від рівня розвитку сільських територій, виробивши чіткі критерії: кількість робочих місць, рівень народжуваності, стан соціальної сфери. 

Олександр Карпенко.