Відшумувала чергова «АгроВесна» на київському Лівобережжі. Направду кажучи, після торішнього осіннього порожняка в павільйонах був скептично налаштований щодо результативності весняного агровернісажу-2020. Скепсис виявився недоречним. Приємно вражений чималою кількістю відвідувачів навесні й силою-силенною плідних ділових контактів упродовж трьох виставкових днів. Проте й не без ложки з нечистотами…

Вчергове на шляху до виставкових павільйонів – як із фронту, так й із затилля – побачив міцних чоловіків на ймення «Квитки-на-виставку-дешевше-ніж-у-касі». Й чимось таким совковим-совковим повіяло! Таке враження, що вони були завжди й стоятимуть до останньої снаги. Є попит – є пропозиція. Ведуться відвідувачі на дешевінь квитків. Барижницька спілка не обдере до цурки, натомість запропонує навзаєм вигідний фінансовий варіант. І ласі до шари наші співвітчизники стають такими собі потакайлами тим дрібним шахрайчикам. Певно, категорія продавців-покупців таких «безкоштовних запрошень», зазвичай, ревно звинувачує державу – мовляв, якого милого в наших батьків такі мізерні пенсії? А суперечності в своїх діях і своїх почудуваннях-обуреннях вони не спостерігають. Невтямки якось. 

Звісно, нікому сама птаха в руки не летить, і ці «сумлінні платники податків» добре тямлять, що, не доклавши певних барижницьких зусиль, не заробиш собі на хліб із маслом. Тут річ не у тім. Йдеться про те, що період постсовкових рефлексій у нас ой як залонгувався! Ми наче застрягли між двома вимірами, й робимо купу хаотичних рухів, які лише підкреслюють наше борсання на місці. Допоки воно триватиме? Доки мога, чи як? Нещодавно прочитав у соцмережах обурення якогось громадянина із ковбасно-два-двадцятою ментальністю: мовляв, навіщо перейменували щось, позбавивши те ім’я чергового комуністичного ката, краще би забезпечили рівень життя бодай таким, яким він був у 1980-ті. Ці слова, наче монумент обивательській пасивності. Забезпечити має «хтось», аж ніяк не той, хто таке пише. А рівень життя у 1980-ті… Тут навіть розлого коментувати не хочу. Той соцмережний багатознай має, вочевидь, надто коротку пам’ять, проте розпатякує про рівень життя 30-річної давнини, коли в нього (як і багато в кого) не було ані авто, ані змоги поїхати кудись-закудись (промежінь із колючим дротом не давала), ані квартири у приватній власності й можливості нею розпорядитися (наприклад, продати) на власний розсуд, ані змоги розпочати власну справу та навіть придбати тверду валюту у комерційному банку чи м’ясо в звичайнісінькому магазині! Словом «куркуль» тоді ображали, а жадноруким вважали не чиновника на державному утриманні, а того, хто мав зухвалість просто мислити по-іншому – мовляв, який велемудрий відчайдух, ну-ну.

Ті, хто пропонує «квитки-на-виставку-дешевше-ніж-у-касі», так і залишилися там, у совковому безчассі. Непокоїть інше: клієнтів у таких осіб не меншає. Грошолюби з перепустками трошки докладуть праці, й уже зискують, а наше суспільство тим часом повзагорідно намагається прокласти євроколію (ну, якщо намагається), і, що прикметно, кожен це робить особисто для себе. Зметикувати, що євроколію лише для себе прокласти не вийде, – це складнувато, щось на кшталт надзавдання для всезнавців. А припавільйонні грошолюбці маються на бачності, реагуючи на зміни запитів економних співвітчизників…

…Паралелі з іншими придбаннями економних клієнтів різноманітних грошоловів (засоби захисту рослин, приміром) доцільні.