09_10_138-1Роздуми про аграрну науку, її потенціал і наші реалії.

Україна – колиска польової землеробської цивілізації не лише у Європі, а й у цілому світі. І доказом тому є не лише Трипільська культура, відома з V-III тис. до н. е. Ми маємо у своєму розпорядженні унікальні за своїм поєднанням природні багатства: клімат, рельєф, ґрунти, навіть достатньо численну аграрну науку. Напрошується закономірне запитання: чому ж ми так живемо? Чому на засоленому і бідному морському піску відвойованих у моря територій Нідерланди отримують урожаї сільськогосподарських культур вищі, ніж ті, що отримуємо ми в Україні? Чому корови у них дояться значно краще і кури несуться більш щедро, а вітчизняні олігархи їдуть за новинками до них, а не до вітчизняних наукових центрів? (Опубликовано в № 09.2010 г.)

Наука деградує – програє суспільство в цілому

Хочу поділитися власними роздумами над цією, на перший погляд, парадоксальною ситуацією. Залишаю, так би мовити, поза дужками, чи не генетичну неспроможність наших державних мужів упродовж усіх років незалежності зрозуміти реальну роль науки та інтелекту у житті держави і суспільства – недолуге керівництво народжується в недолугому суспільстві. У цивілізованому світі ставлення до аграрної науки зовсім інше. Прикладом може бути і близька Голландія, і далека Канада, і безліч інших країн.
Наведу лише одну індикаторну ознаку. Згідно з Конституцією України на функціонування науки має виділятись не менше 1,7% ВВП. Проте жодного разу за всі роки незалежності реальний показник фінансування у річних бюджетах не досягав навіть 0,5% (у поточному році – 0,43%, це найнижчий показник за останні п’ять років). Порівняйте з постійними 6% ВВП, котрі спрямовуються на ці цілі у Канаді. За таких умов нічого й говорити про розвиток науки. Старше покоління поступово відходить, а найбільш талановита і перспективна молодь їде у цивілізований світ – реальної перспективи вдома у неї немає. Навіть після захисту дисертації кандидата наук, обіймаючи посаду старшого наукового співробітника, молода людина має заробітну платню, яка удвічі менша за середню по м. Києву і в півтора рази менша від платні водія тролейбуса (масова робітнича професія). Створити і прогодувати молоду сім’ю чи заробити у майбутньому на бодай скромне житло науковець реальних шансів в Україні немає (безплатне або пільгове житло надається лише «державним небожителям»). Саме через це молоді люди залишають наукову роботу і йдуть у комерційні структури. В результаті такої «постійної турботи про науку» усіх гілок влади наука деградує. А заразом програє і суспільство в цілому…

Прикладна наука повинна сама собі заробляти кошти?

Ідея варта уваги, проте не завжди є універсальною. Світова практика показує, що це можливо у напрямках селекції і насінництва, тому переважна більшість таких центрів у розвинених країнах є приватними. Проте питання розробки і удосконалення технологій традиційно залишаються на державному забезпеченні, оскільки вони дуже необхідні для аграрної економіки, але реалізувати їх на ринку як кінцевий товар досить непросто.
Світові наукові лідери – США, країни ЄС і Японія забезпечують більше 90% усіх досліджень і наукових розробок планети. Решту 10% – всі інші країни, від Монголії, Гондурасу, Ефіопії і Росії до нашої країни включно. Наука у суспільстві нагадує вишукану квітку – орхідею. Для того щоб ця орхідея добре розвивалась і квітла, вона повинна мати відповідні умови існування. На вітрі та морозі, серед бур’янів, під палючим сонцем такі рослини жити і цвісти не будуть. Сучасна наука потребує реформ з одночасною модернізацією і зовсім іншим, справді державницьким, а не «циганським» ставленням до її потреб.

Про впровадження наукових розробок

Чому вітчизняні наукові розробки не користуються популярністю серед місцевих «лендлордів», котрі мають сьогодні у своєму безконтрольному розпорядженні сотні тисяч гектарів українських орних земель? Очевидними є кілька причин.
Відсутність послідовної державної політики – увесь тягар такої роботи і всі фінансові витрати фактично перекладено на самих науковців за принципом «ти розробив – ти і впроваджуй». На перший погляд, все логічно. Та це лише на перший погляд. Адже впровадження – аж ніяк не наукова робота, а маркетингова і комерційна. Науковці у переважній своїй більшості не володіють такими навичками. Це зовсім інша сфера людської діяльності. Цим мають займатися професіонали, як це роблять зарубіжні комерційні структури навіть у нас, в Україні.
Впровадження вимагає значних капіталовкладень. Хто реально здатен їх забезпечити? Науковий центр, що підготував оригінальну розробку? У більшості випадків він не може цього зробити через банальну відсутність коштів. Наука, особливо аграрна, сама вже не перше десятиліття сидить на голодному пайку. Крім більш як скромної заробітної плати співробітникам, інші статті витрат на науку держава фактично не фінансує. Розвиток науки, закупівля нового обладнання і приладів, комунальні платежі у видатках державного фінансування навіть не передбачаються, причому впродовж десятків років. Тому кожен керівник-адміністратор наукового центру дістає кошти, де може. Здає в оренду службові приміщення, добровільно-примусово відправляє співробітників у відпустки за власний рахунок, щоб якось залатати фінансові дірки у бюджеті наукової установи.
Ні про яке фінансування поїздок на симпозіуми, семінари чи наукові конференції, особливо до розвинених країн, за рахунок держави не може бути й мови. Їздити за кордон за державні кошти – привілей чиновників і народних депутатів. Науковець може взяти участь у роботі такої конференції лише з милості випадкового спонсора або за рахунок власної піврічної зарплати.
Сучасний виробничник бажає мати комплексне впровадження наукових розробок (нове насіння, добрива, пестициди, відповідні комплекси техніки, сервісне обслуговування, технологічний супровід, доступні кредити). Який вітчизняний науковий аграрний центр може все це йому забезпечити? А зарубіжні комерційні компанії, що проводять експансію на вітчизняному ринку, охоче беруться за таку справу. Не будемо забувати і про їхні комерційні бонуси та премії для вітчизняних директорів і менеджерів-аграріїв, що надаються за підписання відповідних контрактів. Подібні бонуси керівникам-виробничникам вітчизняна наука надавати не спроможна, і причину пояснювати, гадаю, не потрібно. За таких умов навіть високоякісна вітчизняна наукова розробка іде до українського споживача дуже важко і далеко не комплексно.

Наука у суспільстві образно нагадує вишукану квітку – орхідею. Для того щоб ця орхідея добре розвивалась і квітла, вона повинна мати відповідні умови існування

Разом з тим комплексне впровадження наукових розробок вітчизняної аграрної науки, створених за останні 10-15 років, могло б реально підвищити урожайність посівів озимої пшениці до 7-10 т/га, ячменю – до 6-8 т/га, соняшнику – до 4-5т/га, цукрових буряків – до 50-70 т/га, сої – до 3-5т/га і т. д. Фактично впровадження як вітчизняних, так і зарубіжних наукових новинок здійснюється нині фрагментарно і далеко не в тому обсязі, який необхідний державі.

Про реалії

Одна з ключових проблем на орних землях України – високий рівень забур’яненості посівів. Без її успішного розв’язання неможливо реалізувати продуктивний потенціал нових сортів і гібридів, мінеральних добрив, комплексів ґрунтообробних і збиральних машин, отримати необхідні якісні показники товарної продукції. У 1995 році фактичний середній рівень забур’яненості посівів кукурудзи в Україні склав 514 г/м2, із них багаторічних видів бур’янів – 119 г/м2; посівів цукрових буряків – 598 г/м2, із них багаторічних бур’янів – 97 г/м2. Відповідно втрати урожайності від бур’янів на кожному гектарі посівів названих культур склади: кукурудзи – 2,1 т/га, цукрових буряків – 9,3 т/га.
Комплексні наукові дослідження щодо особливостей біології рослин бур’янів масових видів, специфіки змін їх фазової чутливості до дії препаратів, специфіки процесів забур’янення посівів, дослідження гербіцидів нового покоління, їх деструкції у навколишньому середовищі, здійснені за останні 15 років вченими Інституту цукрових буряків НААН України (чл. кор. НААН України О. О. Іващенко), Інституту фізіології рослин і генетики НАН України (чл.-кор. НАН України В. В. Швартау, доктор біол. наук. Є. Ю. Мордерер, к. біол. наук Ю. Г. Мережинський) та Інституту гігієни та екології Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця (С. Т. Омельчук) та іншими науковцями, дозволили розробити раціональні екологічні системи захисту посівів польових сільськогосподарських культур, що забезпечують високу ефективність контролювання бур’янів, економічну доцільність і значно знижують хімічне навантаження на довкілля. Їх широка пропаганда спільними зусиллями науковців і фахівців державної служби захисту рослин дозволила агрономам і керівникам виробництв ознайомитись, опанувати і використати такі наукові розробки в аграрному виробництві. Як результат, комплексні обстеження рівня забур’яненості посівів (маси бур’янів) у різних регіонах Україні під час вегетаційного періоду 2009 року виявили такі показники забур’яненості: посіви кукурудзи – 210 г/м2, із них багаторічних видів бур’янів – 42 г/м2; посіви цукрових буряків – 247 г/м2, із них багаторічних бур’янів – 38 г/м2.
На кожному гектарі посівів лише за рахунок покращення контролювання бур’янів (зниження їх конкуренції у боротьбі за вологу, мінеральне живлення і енергію світла) у 2009 році у порівнянні з 1995 роком значно зросла продуктивність сільськогосподарських культур, зокрема кукурудзи – на 1,22 т/га, цукрових буряків – на 5,2 т/га. Якщо взяти до уваги, що площа посівів кукурудзи на зерно в Україні у 2009 році склала 2087,9 тис. га, а цукрових буряків – 319,5 тис. га, то нескладно порахувати, скільки реально збережено урожаю трудівниками полів лише за рахунок покращення системи контролю за бур’янами.
Наведені вище дані про середній рівень забур’яненості по країні свідчать не лише про зменшення бур’янів на посівах від використання нових і більш екологічних систем контролювання бур’янів, а й поро те, що вони там все-таки є. Це не показник низької якості розроблених технологій захисту, а результат почасти фрагментарного і далеко не комплексного їх впровадження. Багато господарств або ще взагалі не здійснили такого впровадження з різних причин, або зробили це абияк. У результаті вони, як і раніше, мають високий рівень забур’яненості посівів та низькі показники урожайності.
Підвищення ефективності роботи всього аграрного комплексу країни – проблема не лише науковців, що пропонують нові розробки. Це завдання всього суспільства – комерційних і виробничих об’єднань, державних структур. Якісні сучасні наукові розробки здатні приносити вагомий економічний ефект лише за умови їх комплексного і широкого впровадження у безпосередню практику в кожному господарстві. Потрібні цілеспрямована робота суспільства і державна політика інноваційного розвитку країни, що має підготовлене правове поле. Про рівень наших реалій у цій площині говорить такий промовистий факт. Сума виплат за користування патентами і роялті в Україні становить у середньому $0,9 на рік на одного громадянина країни, тоді як у США – більше $150.

Лише за рахунок покращення контролювання бур’янів продуктивність кукурудзи у середньому зросла на
1,22 т/га, цукрових буряків – на 5,2 т/га

Про рівень фахової підготовки агрономів

Наявність найпрекраснішої скрипки, якщо ви на ній не вмієте грати, не дає можливості отримати чарівну музику. Загальновідомо, що обсяг знань у будь-якій галузі подвоюється кожні 10 років. Виникає цілком слушне запитання: хто регулярно навчає сучасних агрономів у господарствах? Поновлення фахових знань відбувається лише фрагментарно. З фаховими знаннями 10-30-річної давнини агроном не може бути успішним.
Розв’язати проблему перепідготовки агрономів-виробничників на базі аграрних університетів майже неможливо через об’єктивні причини. Нині аграрні університети, на жаль, не дотягують до необхідного рівня підготовки навіть молодих спеціалістів. Оскільки очевидно, що професійна підготовка випускників недостатня, то і перспективи роботи у більшості з них вельми туманні. Лише близько 3% випускників аграрних вишів приїздять до села, проте і вони далеко не всі там залишаються працювати за фахом. Їх можна зрозуміти: житла нема, заробітна плата низька, робота складна і досить копітка, підвищити фаховий рівень нема де.

На полі потрібен добре освічений технолог, з глибокими знаннями і розумінням ситуації, що постійно змінюється. Він повинен працювати творчо, а не за шаблоном

А в якісній роботі агрономів зацікавлені всі. Обійтися без функцій такої професії неможливо. Агронома неможливо замінити ніким – ні модними нині менеджерами, ні прискіпливими економістами, ні маркетологами. На полі потрібен добре освічений технолог, з глибокими знаннями і розумінням ситуації, що постійно змінюється. Він повинен працювати творчо, а не за шаблоном. Проте для творчого прийняття раціональних технологічних рішень йому необхідні знання і правильне розуміння конкретних ситуацій, що складаються на полі.

Про зв’язок виробничників та науковців

Необхідна досконала система зворотного зв’язку виробничників з аграрною наукою. Спільна робота з агрономами-виробничниками дозволить налагодити швидку передачу нових наукових розробок для широкого впровадження. У нашій країні ведеться чимало розмов про дорадницьку службу, проте та схема, яку пробують реалізувати офіційно, має багато недоліків і мало вірогідно, що вона стане авторитетною і ефективною. Дорадницьку службу, особливо її верхні структури, на мій погляд, повинні очолювати не чиновники і адміністратори, а відомі вчені-аграрії, що постійно ведуть експериментальну роботу і реально мають глибоку фахову підготовку та наукове розуміння нестандартних ситуацій, що виникають на полях. Така служба повинна бути і дієвою, і глибокою, і авторитетною.
Перший рівень дорадницької служби реально є вже сьогодні, його створили великі фірми – постачальники насіння, добрив, пестицидів, техніки. Проте в їхній роботі багато суб’єктивізму і зацикленості лише на інтересах відповідної фірми. Такі консультанти повинні більш тісно співпрацювати з науковцями, що створять своєрідну надбудову дорадницької служби і забезпечать всю систему постійним надходженням нової науково-практичної інформації. Саме науковці-консультанти реально зможуть надавати практичні поради у режимі гарячої лінії для розв’язання складних технологічних ситуацій, які агрономи не можуть самостійно вирішити на місцях. Така практика співпраці вже добре себе зарекомендувала.

Висновки

Як з участю державних структур, так і без них у суспільній свідомості необхідно підняти соціальний престиж не лише власників великих грошей, а й знань, рівня майстерності, порядності, обов’язковості та відповідальності у відносинах між партнерами. Відповідно, необхідне і якісно інше ставлення суспільства до науки, у тому числі аграрної. Лише реальна наука генерує ідеї, знаходить шляхи і засоби вирішення проб­лем, що покращує життя всього суспільства.
Потреба у новому і більш досконалому, як на виробництві так і в житті, робить наукову роботу соціально престижною. Лише за таких умов наука стане місцем, де концентруються інтелектуальні сили суспільства, що здатні створювати високу якість наукової продукції.
Якщо у нашій країні вдасться досягти такого гармонійного поєднання зусиль на рівні держави, приватної ініціативи і суспільства, то не потрібно буде багато часу, аби громадяни України стали жити не гірше, ніж живуть сьогодні жителі Голландії чи Канади.

Олександр Іващенко,
член-кореспондент НААН України