Юрій Андрухович – український літератор номер один з-поміж п’ятірки-шістки українських літераторів номер один… Його твори перекладаються багатьма мовами, книги видаються великими накладами, його творчий доробок включений до шкільної програми, тож його поезії, проза, ессе та переклади, а зрештою й сам Андрухович – відомі кожній культурній людині. Але відомий він також і своїми гострими виступами та сміливими ідеями, висловленими в інтерв’ю.
(Опубликовано в №7.2011г.)

Тонкий лірик, прозаїкекспериментатор, людина з яскравою ідейною та життєвою позицією, справжній патріот, словом, Андрухович – справжній. Юрій Ігорович погодився відповісти на одвічні запитання журналу ≪Зерно≫, й ми дуже раді, що це спілкування відбулося, – ваше, читачу, спілкування, з кремезною постаттю української сучасної культури.
– Село, яке вважали колискою й джерелом української духовності та моралі, гине. Новітні аграрні технології багаторазово зменшують потребу у людській силі, а переробки, фабрик в селах ще не будують, зарано… Чи дійсно село плекало українську духовність, й що буде, коли ця місія впаде на городян? Мені здається, що це неправильно – ідеалізувати українських селян і, власне, саме село, як ≪колиску української духовності≫. Те ж саме можу сказати і про місто та його мешканців. Мені здається, не це визначає. Так, цілком погоджуюсь, Україна аграрна держава і що швидше ми це зрозуміємо, то швидше позбудемося більшості своїх проблем, пов’язаних із самоідентифікацією. У Європі та й Сполучених Штатах відбувається зміщення заможніших городян до невеликих містечок і сіл. Займатися сільським господарством стало не лише прибутковою, але і престижною справою. Не забуваймо проблему збільшення людського населення і кількісного зменшення природних ресурсів. В Україні ж працювати на землі все ще непрестижно і, тим більше, зовсім не прибутково. І це проблема перш за все з владою. При владі, якій в Україні завжди абсолютно начхати на майбутнє народу, ми не зможемо не те що сільське господарство підняти, а й самі бодай якось піднятися. Звісно, вони зроблять усе, щоб відірвати людей від їхніх домівок, від землі, засадити усіх до офісів, забити людям мозок усяким мотлохом. Ми самі повинні усвідомлювати той факт, що годуючи своїх дітей продуктами з супермаркету, ми не можемо забезпечити їм ні нормального життя, ні здоров’я. Самі повинні стимулювати селян виробляти екологічно чисті продукти, самі створювати попит на них.
Заохочувати, власне, своїм бажанням і можливістю купувати плоди їхньої праці. Але цілком безглуздо чекати месії, який прийде і врятує Україну. Ставку потрібно робити на себе і своїх дітей. І, звісно, боротися проти беззаконня і несправедливості, відстоювати свої права. Лише у правовій державі можна буде говорити про якість життя, культуру і – хоч я й не люблю цього слова – духовність.
– Що робити з мовою? Як її зробити рідною для сучасної космополітичної спільноти? Змушувати говорити українською силою законів це дурість, а проекти типу ≪Океан Ельзи≫, коли молодь заспівала українською, радше виняток…
Я переконаний, що якраз у сучасної космополітичної спільноти з українською мовою, так само, як і з англійською, німецькою чи російською, немає жодних проблем. Зовсім інша справа – тотальна русифікація, що нині є радше психологічним наслідком політичних викликів. Люди лінуються вчити мови, спілкуватися ними, читати. Адже людина – істота лінива. Навіть рідною мовою говорить так, щоб не надто напружуватися, щоб коротше – обрубуючи слова, імена. Робити з мовою нічого не потрібно, вона живе і розвивається, набуває нових форм. Я ще не зустрічав людини, котра б, володіючи англійською, мала якісь проблеми з українською мовою. Чи, скажімо, не вважала цю мову чимось самодостатнім. Такі настрої притаманні лише вкрай лінивим невігласам, котрі насправді жодною мовою не володіють, а спілкуються химерними мовними уламками, похідними від російської. Тобто навіть російської мови, яку вони так активно пропагують і підносять, вони не знають. Освічені росіяни з таких сміються.
– Ви багато подорожуєте… Скажіть, чим цінна для світу диференціація нашої нації? А раптом вона й не потрібна нікому? А ми тут переймаємося. Але що значить бути цінними для світу? Українці повинні вирішити самі для себе, чи хочуть вони бути окремою нацією, чи хочуть мати незалежну і – головне – правову державу. Якщо так, то ми повинні самі для себе усвідомити свою власну цінність. Цінність кожного народу, навіть найменшого (а ми поки що прямуємо в бік зменшення), кожної окремо взятої людської істоти, навіть найдрібнішої, не повинна ставитися під сумнів. Ми є – і цим усе сказано. Інша справа, чи ми зможемо лишатись українцями тут в Україні, чи скоро нас дотиснуть до ручки, і ми всі до останнього виїдемо у вигнання, почнемо розбудовувати котрусь іще Канаду чи Італію. Проте навіть виїхавши за межі України, можна зберегти свою ідентичність і свою людську гідність. Бо жити, як овочі і груші для постійного биття, у своєму ж домі дозволяти чинити над собою кгвалт – ось це, на мою думку, не додає жодної цінності ні нам самим, ні всьому світові.
– Можна і в розпач впасти: сьогодні портрет пересічного українця з його меркантильними бажаннями, відсутністю ідеалів, хуторянством, шароварництвом – вкрай непривабливий. Мало відродити мову, ознаки нації, треба ще й набути нових кращих рис та якостей… Чи це можливо?
Можливо все, якщо не впадати у розпач. Люди, які постійно працють над собою, над своїм розвитком, над розвитком і добробутом власних сімей, у розпач не впадають. Повторюсь, усе залежить від нас самих і від кожного з нас зокрема. Я поганих українців не так вже й часто зустрічаю. З іншого боку, якщо я зустрічаю хороших людей, то завжди впевнений, що це українці. Нам взагалі немає чого ридати і виправдовуватись, нам потрібно братись до роботи і рано чи пізно все стане на свої місця.