Історично для всіх цивілізацій і систем влади на території, яку займає сучасна Україна, провідною галуззю було й залишається сільське господарство. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 роки» від 18 січня 2001 р. № 2238-Ш, це «вид господарської діяльності з виробництва продукції, яка пов’язана з біологічними процесами її вирощування та призначена для споживання у сирому і переробленому вигляді, а також для використання на нехарчові цілі». Мабуть, саме для нашої країни у Біблії написано: «Хто обробляє землю свою, той буде насичуватися хлібом; а хто марно гає час, той бідний розумом». Нехтування цією заповіддю дорого коштувало багатьом найуспішнішим цивілізаціям. Яскравим прикладом є Римська імперія, що свою могутність втратила, змінивши орієнтир на захоплення нових територій шляхом війн, та практично зовсім відмовилася від підвищення продуктивності власного землеробства.

Фото 1. Історія ведення сільського господарства в Україні у системі державного регулювання

Відлік історії сільського господарства ведеться від останнього льодовика, коли долини річок звільнились від криги 13000 років до н.е. Десять тисяч років до н.е. об’єднували свої зусилля землероби і скотарі для розв’язання повсякденних проблем, про які ми кажемо: «хліб насущний». Саме в цей період і зародилося поняття «сільське господарство». Розуміючи його основоположне місце для усієї планети, В. І. Вернадський не випадково писав: «Відкриття землеробства, зроблені за понад 600 поколінь до нас, визначили майбутнє людства». А великий французький філософ Жан-Жак Руссо немовби додавав: «Єдиний спосіб утримати державу у стані незалежності від будь-кого є сільське господарство. Володійте ви хоч усіма світовими багатствами, але якщо вам нічим харчуватися, ви будете залежати від інших. Торгівля створює багатство, однак сільське господарство забезпечує свободу».

На сучасних українських землях сільське господарство тривалий час розвивалося стихійно та без загальнодержавних важелів впливу, якщо не брати до уваги регулятивні підходи щодо вирощеної продукції, які особливо ефективно запрацювали в часи Київської Русі. Сьогодні можна запропонувати умовну періодизацію розвитку вітчизняного сільського господарства, насамперед у контексті появи державної зацікавленості займатися ним. Перший етап - до правління Петра I. Він характеризується низьким рівнем розвитку, фактичною відсутністю промисловості, ізольованістю від розвинених європейських країн, постійними війнами з внутрішніми і зовнішніми ворогами, відсутністю шляхів сполучення, наявністю величезної кількості диких звірів, несприятливим кліматом. Розвиток галузі представляли бортництво і конярство. До речі, з історією Північного і Східного Причорномор’я пов’язано одомашнення коня - фактично вперше у світовій, передусім європейській цивілізації. Ця обставина мала радикальні наслідки для практичної життєдіяльності в умовах осілого способу життя, зниження міграційних потоків і появи культури землеробства, що досить чітко простежується на прикладі Трипільської культури. Другий етап почався, або швидше збігся, з особистим баченням майбутнього країни Петром I. За урядовими рішеннями проводилися реформи. Почали вирощувати ячмінь у Сибіру, збирати врожай косою, покращувати луківництво, поширювати картоплю, кукурудзу, лікарські рослини, тютюн, розвивати вівчарство і конярство. Було ліквідовано внутрішню монополію, введену Єлизаветою I. До речі, у ХУЛІ ст. культурне вирощування картоплі сприяло тому, що вона замінила в харчуванні житнє борошно, засмічене споринню (ріжки), яке було причиною масових отруєнь, вражаючих сотні тисяч людей і тварин. Це явище відоме як епідемія ignes sacer - «святого вогню», або «вогню святого Антонія». Третій етап (1861-1917 рр.) поділяється на два періоди, пов’язані із скасуванням кріпацтва і проведенням столипінської реформи. Перша подія підняла на новий рівень патріотичне бажання громадян вивчати власні природні багатства і, головне, мати на столі вітчизняний продукт сільського господарства, а не винятково його іноземний аналог.

Фото 2. Історія ведення сільського господарства в Україні у системі державного регулювання

Фото 3. Історія ведення сільського господарства в Україні у системі державного регулювання

Столипінська реформа дала шанс вітчизняному аграрному сектору економіки стати провідним у світі. Не менш генеруюче значення для подальшого розвитку сільського господарства мала селянська реформа від 17 квітня 1848 р. про скасування феодальних повинностей на західноукраїнських землях - на Галичині та Буковині. Об’єднувальною рисою цих етапів є те, що технічний прогрес менше впливав на розвиток вітчизняного сільського господарства порівняно з іншими галузями промисловості, а визначальними були ґрунтово-кліматичні та економіко-політичні чинники. Якщо послатися на «Велику Радянську енциклопедію» (1972 р.) щодо оцінки царської доби, то вона вказує, що «Тваринництво в Росії було однією з найбільш відсталих галузей сільського господарства».

Четвертий етап характеризується колективним веденням сільського господарства, починаючи з 1920 р. - часу військового комунізму та непу аж до грудня 1999 р. В цей період основоположним був регуляторний вплив політичної системи держави на вирощування, а також реалізацію виробленої сільськогосподарської продукції шляхом переробки. П’ятий етап починається з грудня 1999 р. Деякою мірою його можна розглядати як повернення до основоположних принципів ведення вітчизняного сільського господарства, що мав місце до подій 1917 р.

З історії відомо, що війни, революції, переселення, реформи прискорюють процес розвитку аграрної галузі. Так, після Христових походів відбулося широке запровадження чорного пару; після Реформації - до культури введена картопля і поширилося внесення добрив. Разом із Великою англійською революцією селяни отримали рядову сівалку, кінну мотику, вдосконалені способи обробітку ґрунту. Після Великої Французької революції впровадили культуру цукрових буряків. Політичні зміни в Західній Європі протягом 1848-1849 рр. стимулювали масове поширення плодозміни і мінеральних туків.

Фото 4. Історія ведення сільського господарства в Україні у системі державного регулювання

Фото 5. Історія ведення сільського господарства в Україні у системі державного регулювання

Для Російської імперії, до складу якої входило 85% теперішніх українських земель, такі радикальні зміни відбулися (якщо не брати до уваги війну 1812 р., яка примусила поміщиків виселятися до своїх сільських маєтків і займатися достойним веденням сільського господарства) після скасування кріпацтва згідно з маніфестом Олександра II від 19 лютого 1861 р. «Про Все-милостиве дарування кріпосним людям прав стану вільних сільських обивателів». Головне, що дав царський маніфест - це особисту свободу та загальногромадянські права: тепер селянин мав право на рухоме й нерухоме майно, міг укладати угоди, виступати як юридична особа, одружуватися без панської згоди, йти на службу та в навчальні заклади, змінювати місце проживання й навіть перейти до когорти міщан і купців. Уже через двадцять років після проведення реформи чисельність населення країни збільшилася на 28% і досягла 64 млн осіб, що привело до скорочення навантаження на одну десятину ріллі від 4,8 до 3,8 дес.

Посухи, що завдали величезної шкоди (у XVIII ст. їх було 34, а у XIX ст. - 40), спонукали шукати альтернативні шляхи вирішення питань продовольчої безпеки на державному рівні. Це стало можливим завдяки одержанню стійких урожаїв основних польових культур, особливо зерна. За результатами Всесвітньої виставки 1893 р. в Чикаго, присвяченої 400-річчю відкриття Х. Колумбом Америки, показники його якості були кращими від тодішніх основних експортерів, особливо Англії та Франції, які, враховуючи природно-кліматичні умови, зобов’язані були в першу чергу займатися виробництвом зерна. Завдячуючи такому розумінню місця сільського господарства в житті країни стосовно формування його золотовалютних резервів та бюджетних надходжень, згідно з указом Олександра II, виданого у червні 1893 р., 21 березня 1894 р. було засновано перше в історії Росії профільне відомство - Міністерство землеробства та державних маєтностей на чолі з відомим ученим-агра-рієм і державним діячем О. С. Єрмоловим. Серед його державотворчих рішень -максимальне бюджетне сприяння розгортанню вітчизняної сільськогосподарської дослідної справи шляхом створення мережі різнопрофільних дослідницьких інституцій за природно-кліматичними зонами країни. За указом Миколи II від 28 травня 1901 р., який затвердив «Положення про сільськогосподарські дослідні установи», сільськогосподарські досліди вперше отримали державне визнання як дієвий захід підвищення продуктивності полів та ферм. Із цього приводу необхідно навести тільки одну цифру.

Середній рівень урожайності озимої пшениці в Полтавській губернії станом на 1883 р. становив 7,21 ц/га, а на 1913 р. він досягав рівня 13 ц/га. До того ж в окремих прогресивних землевласників він становив 15,2 ц/га. Такі успіхи для країни, яка на початок XIX ст. на триста років відставала за розвитком свого сільського господарства від провідних країн Європи, станом на 1913 р. дали змогу увійти до п’ятірки головних експортерів не тільки виробленої, а й (потрібно підкреслити) переробленої сільськогосподарської продукції.

Не випадково Росія продовжує залишатися могутньою аграрною державою, в якій, за даними Д. І. Менделєєва, 86,5% населення було пов’язано із землеробською промисловістю. Однак це не завадило видатному хіміку зробити невтішний висновок про безперспективність займатися виключно виробництвом сільськогосподарської продукції, який він зробив у праці «До пізнання Росії», що витримала кілька прижиттєвих перевидань. Видатний вчений віддавав перевагу подальшому розвитку саме переробної промисловості або промисловості взагалі.

Фото 6. Історія ведення сільського господарства в Україні у системі державного регулювання

Фото 7. Історія ведення сільського господарства в Україні у системі державного регулювання

Проте йому заперечили практично всі вітчизняні фахівці. Серед них слід назвати В. В. Салова, який своїми порівняльними економічними розрахунками щодо стану в США довів, що порівняно з 60-ми рр. XIX ст. собівартість виробництва зерна в імперії зменшилася від 1 руб. до 60 коп. - в першу чергу, за рахунок новітніх знань та умінь. Від дослідництва втричі збільшилося валове виробництво жита, а значить, й відрахування до державної скарбниці.

Після захоплення влади більшовиками вже 8 листопада 1917 р. було проголошено Декрет про землю, згідно з яким поміщицька власність на угіддя скасовувалася без будь-якого викупу, поміщицькі маєтки, як і всі землі (удільні, монастирські, церковні, кабінетські, з тваринами і інвентарем, господарськими спорудами й усією власністю), переходили в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. Наступним документом став «Основний закон про соціалізацію землі», затверджений ВЦВК 9 лютого 1918 р., що концентрував увагу на окремих моментах колективізації. 19 березня 1918 р. цей закон під назвою «Тимчасове положення про соціалізацію землі» був прийнятий і в Україні. Деякою мірою про скасування приватної власності на землю йдеться і в Третьому універсалі від 7 листопада 1917 р. на користь трудового народу, але в ньому не має положення про рухоме й нерухоме майно, що викликало обурення більшості селян на користь Декрету про землю В. І. Леніна і призвело до так званої селянської війни.

Протягом 1918-1920 рр. її жертвами стали близько 7 млн осіб.

Відповідно до Циркулярного листа Наркомзему УСРР про організацію комун від 8 березня 1919 р. та «Положення ВЦВК про соціалістичне землеробство» від 26 травня 1919 р. було взято курс на форсоване насадження колективного господарства і радгоспів в українському селі. Динаміка їх зростання вражаюча. Якщо в 1918 р. їх було близько 20, то навесні 1919 р. - 1685. Разом із застосуванням каральних заходів вдалося збільшити хлібозаготівлю до 71,5 млн пудів зерна в 1920 р. порівняно з 10,5 млн пудів у 1919 р.

При цьому влада зовсім ігнорувала кооперацію на селі, незважаючи на Декрет «Про споживчі комуни» від 16 березня 1919 р., а також те, що на початок 1917 р. в країні функціонувало 31 тис. сільських споживчих товариств, членами яких було 7,5 млн осіб. Крім того, існувало 25,6 тис. сільськогосподарських і кустарно-промислових кооперативів різного типу, в яких налічувалося 11 млн осіб.

Після проголошення В. І. Леніним нової економічної політики наприкінці 1922 р. - на початку 1923 р. змінилося й державне відношення до кооперації на селі як до дієвого організаційного засобу ведення сільського господарства. Зрештою, шляхом прийняття спеціального Декрету про виділення сільськогосподарської кооперації в окрему структуру було взято курс на відродження кооперації в сільській місцевості для 20,9 млн осіб, які жили на селі. Це було надзвичайно важливо в умовах голоду 1921-1923 рр. в Україні: після посухи 1921 р., що охопила 21 повіт і забрала життя, за різними даними, 5 млн осіб. Як наслідок, було зібрано тільки 637 млн пудів зерна, або лише 40% від рівня 1916 р. Акції протестів серед селянства спонукали владу прийняти постанову «Про заходи з відновлення селянського господарства» від 30 грудня 1921 р., згідно з якою скасовувався курс на агітаційно-примусове ведення «соціалістичного землекористування».

Декрет РНК УСРР про виділення сільськогосподарської кооперації з єдиної системи споживчої кооперації дав змогу державі утворити навесні 1924 р. в Україні акціонерне товариство «Село-допомога». Протягом 1924-1925 рр. до його складу увійшли також Всеукраїнська спілка скотарської і молочної кооперації «Добробут», «Укрсільцукор», «Плодо-спілка» та ін. Однак це не дало змоги досягти цінового паритету купівельної спроможності між вирощеною продукцією і можливістю купити товари фабрично-заводського виробництва. Якщо плуг у 1913 р. коштував селянинові 6 пудів пшениці, то в 1923 р. вимагав витрат вчетверо більше. Практично на такому розриві («ножицях цін») село втратило 500 млн руб., тобто половину платоспроможного попиту.

Але переконливим показником відродження продуктивних сіл аграрного сектору України в умовах непу стало виробництво зерна. Якщо в 1921 р. зібрано 227 млн пудів зерна, в 1922 р. - близько 637 млн, то у 1926 р. - 1057 млн пудів. Однак ця цифра не досягла рівня 1911-1915 рр., коли зібрали 1084 млн пудів. Хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр., яка зобов’язувала «добровільно» здати кожному господарству додатково ще 20 пудів пшениці, фактично згорнула нову економічну політику через розроблений Й. Сталіним його власний метод заготівель під назвою «уральсько-сибірський». Самообкладання практично розкололо село на ворогуючі групи за майновими ознаками. Як наслідок, навесні 1929 р. в Україні було розпродано майже 18 тис, господарств, оголошених «куркульськими», а 33 тис, селян притягнуто до суду за «спекуляції» плодами своєї праці - хлібом. Увесь цей «каральний процес» забезпечували 6 тис, активістів.

Навесні 1929 р., який, за висловом Й. Сталіна, став «роком великого перелому», затверджено перший п’ятирічний план розвитку господарства. Такий підхід щодо діяльності всіх складових ведення економіки через державне замовлення залишався дієвим до набуття Україною державності. На момент офіційного затвердження плановості в роботі -1 жовтня 1928 р. - налічується 280 комун, 2718 артілей і 8084 товариства спільного обробітку землі або 11082 одиниць. Для розгортання суцільної колективізації, яка для України була запланована на рівні 30%, при 18-20% для СРСР, було направлено 27 тис, «двадцятип’ятитисячників», що у січні 1930 р. пройшли спеціальні двотижневі підготовчі курси. Крім того, навесні 1930 р. до села з міста було направлено 72204 робітники, 13 тис, бухгалтерів-комсо-мольців, 50 тис, рядових солдат і молодших командирів, а також 23 500 спеціальних уповноважених. Станом на 1 червня 1930 р. все разом дало змогу розкуркулити 90 тис. селянських господарств і конфіскувати для колгоспів худобу, різний реманент, будівлі на суму 95 млн руб., 860 тис. людей депортовано до Сибіру та на крайню Північ.

Голодомор 1932-1933 рр. став страшною трагедією народу України. Він посилювався тим, що упродовж 1930-1931 рр. 780 млн пудів зерна було вивезено з країни, а врожай 1932 р. тільки на 12% був менший за період 1926-1930 рр. Будь-які спроби використовувати зерно для задоволення потреб селян вважалися саботажем. В урядовій постанові від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної власності» проголошувалося, що вся колгоспна власність (урожай на полях, громадські запаси, худоба тощо) є державною. Підвищивши на 44% план хлібозаготівель в Україні у 1932 р., Й. Сталін прирік селян на голод, що призвело до загибелі від 5 до 6 млн осіб.

Фото 8. Історія ведення сільського господарства в Україні у системі державного регулювання

19 січня 1933 р. замість продрозкладки запроваджується нова система обов’язкових заготівель у формі оподаткування площ, що засівалися за планом.

17 березня 1933 р. офіційно запроваджується урядовою постановою трудодень, а «Статутом» 1935 р. затверджено норми виробітку й оплати праці. Раніше один трудодень (1930-1931 рр.) складав 300 г зерна.

Згідно із Законом про сільськогосподарський податок, 1 вересня 1930 р. встановлено прогресивно-прибутковий податок із присадибних ділянок колгоспників замість оподаткування з доходів, які вони отримували на трудодні в колгоспах.

Зрушення в землеробстві дали можливість у грудні 1934 р. скасувати в містах карткову систему продуктів харчування. Багато в чому цим досягненням сприйняла продукція, вирощена на присадибних ділянках, відсоток яких в Україні сягав 30%. Вона складала від 21,5% усієї виробленої сільськогосподарської продукції в СРСР.

До речі, як і перший п’ятирічний план, що виконали за «чотири роки і три місяці», так і другий не забезпечили суттєвого підвищення урожайності зернових. Якщо в першій п’ятирічці одержали 735,6 млн ц, то у другій, теж «сталінській», -тільки 729 млн ц, або менше, ніж за часи непу.

Величезні втрати вітчизняному сільському господарству принесла Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. Значна частина майна господарств була евакуйована до Середньої Азії, Азербайджану та Грузії, а це 8508,3 тис. голів, або 47,5% громадської худоби, 187 радгоспів, 3182 трактори та 3,5 млн людей, що працювали для потреб українського села. На початку 1943 р. відбулося масове вигнання окупантів з України. Вже навесні 1944 р. на 65% порівняно з довоєнним періодом було відновлено посівні площі України. У середньому хлібороби зібрали по 10,8 ц/га зерна (в 1940 р. - 14,6 ц/га), що дало змогу виконати державний план хлібозаготівель. Відступаючи, окупанти вивезли з України до Німеччини 9 млн т зерна, 400 тис. т цукру, 950 тис. т олії, 622 тис. т м’ясних продуктів, 108 тис. т масла, 2 млн 500 тис. т корму для худоби. Ними сплюндровано 27 910 колгоспів, 872 радгоспи і 1300 машинно-тракторних станції. Окупанти вилучили 56 тис. тракторів, 24 тис. комбайнів, 16,9 млн голів великої рогатої худоби та свиней, 7,8 млн овець і кіз, 3,3 млн голів коней. Із загальної суми матеріальних збитків 285 млрд крб., або 31 %, припадає на сільське господарство. Лише колгоспи зазнали збитків на 88,1 млрд крб. Фашистські окупанти знищили 28 тис. сіл.

Відбудова села проходила у важких умовах і особливо щодо забезпечення матеріально-технічної бази. Як наслідок, зростання на 1 млн га посівних площ в 1945 р. не призвело до збільшення середньої врожайності. Наприкінці 1945 р. в Україні діяло 27 493 колгоспи, 784 радгоспи і 1277 МТС. Наступного року розпочався процес об’єднання дрібних колгоспів у великі господарства, що набуло широких масштабів у 1950 р. Якщо в 1950 р. їх було 33 653, то наприкінці 1951 р. - 16 506. Великої шкоди для українського села приніс «третій радянський голод» 1946-1947 рр. - наслідок чергової посухи, він забрав 1,2 млн людських життів. Посуха призвела до загибелі 550 тис. га озимини, або 20% усієї площі посіву. Незважаючи на 95 тис. т продовольчого зерна, що надійшло до республіки, наявні 34 кг зерна на одного українця не слугували вирішенню ситуації, особливо на фоні збільшення експорту зерна СРСР до країн новостворе-ного соціалістичного табору. Позитивні зміни стосовно села відбулися після виступу М. С. Хрущова у вересні 1953 р. на Пленумі ЦК КПРС. За його ініціативою збільшилися капіталовкладення у сільське господарство, які вдвічі перевищували цей показник за 1933-1953 рр. Це дало змогу технічно переоснащати село. Так, у 1955 р. на полях України працювало 50.7 тис. комбайнів проти 33,4 тис. у 1940 р., а до 1960 р. їхня кількість зросла до 64.8 тис. одиниць. Це дозволило Україні в 1958 р. дати державі 552 млн пудів зерна за урожайності 19,9 ц/га. Грошова виплата на трудодень зросла в 3,8 рази.

На цьому фоні, починаючи з 1959 р., відбувається процес стримування підсобного сільського господарства, внаслідок чого знизилися доходи сільських трудівників і в цілому було підірвано державний аграрний сектор. Широке запровадження травопільної системи В. Р. Вільямса без урахування природно-кліматичних зон призвело до зменшення посівів зернових культур і завдало мільярдних збитків аграрному сектору. Площі посіву озимої пшениці зменшилися на 31% у 1963 р., або до 5,2 млн га порівняно з 1958 р. (7,5 млн га). Як наслідок, у 1963 р. вибухнула продовольча криза. Її вирішенню не допомогла чергова (після засилля кукурудзи у структурі посівних площ) «новація» М. С. Хрущова, а саме створення 250 територіальних колгоспно-радгоспних виробничих підприємств у березні 1962 р.

Нове піднесення сільського господарства України відбулося протягом 1966-1970 рр., коли виробництво валової продукції збільшилося на 21% при наявних 9244 колгоспах і 1605 радгоспах, що виробляли від загальносоюзних обсягів 20% зерна, 59% цукрових буряків, 44% соняшнику, 28% овочів і 23% продукції тваринництва. Капітальні вкладання з боку держави досягли 16 102 млн крб. у 1970 р., що дозволило кількість тракторів довести до 317,2 тис. та 81,2 тис. зернозбиральних комбайнів, а також 244,2 тис. вантажних автомобілів.

Період 1966-1970 рр. став третім п’ятирічним періодом, означеним піднесенням сільського господарства за роки радянської влади. Перший - 1922-1926 рр., коли валова продукція зросла майже вдвічі. Другий припадає на 1954-1958 рр., коли виробництво зросло на 50%.

Фото 9. Історія ведення сільського господарства в Україні у системі державного регулювання

Багато в чому успіхи сільського господарства у третій період було досягнуто за рахунок того, що наприкінці 1970 р. 40% працівників сільського господарства України становила молодь віком до 28 років. Серед них 119 тис. -механізаторів, 92 тис, - тваринників, 25 тис, - фахівців сільського господарства за 100 спеціальностями. Це дало змогу отримати середню врожайність зерна на рівні 21,4 ц/га. Великою допомогою у підвищенні продуктивності були створені в цей час науковцями високоврожайні сорти озимої пшениці Безоста 1, Миронівська 808, Миронівська ювілейна, Одеська 51, Поліська 70 та ін. Період 70-х рр. минулого століття є одним із найскладніших у сільському господарстві. Він збігся із помітним послабленням новаторських прагнень, консервацією принципів і форм управління виробництвом з боку партії і держави, яке продовжувалося до листопада 1982 р. Незважаючи на збільшення до 29 204 млн крб. капіталовкладень і зростання рівня механізації доїння корів з 55 до 89%, якість доїльних установок залишалася низькою.

Став відчутним потік молоді до міста і потреба у висококваліфікованих фахівцях. Як наслідок, суттєво зменшувалася рентабельність колгоспного виробництва. Наприклад, у 1978 р.вона становила 17,2%, хоча ще у 1975 р. була 25,5%. У радгоспах спостерігалася ще менша - 14%. Це було викликано ще й збільшенням господарського навантаження на українських землях, яке у 3-4 рази перевищувало показники в Німеччині та Японії. З понад 70% території України (42 млн га) було розорано 35,6 млн га. Таким чином, у цей період СРСР закуповував за кордоном від 30 до 40 млн т зерна.

На початок 80-х рр. XX ст. АПК давав третину національного доходу України, але одержував тільки 18% централізованих капітальних вкладень. Це призвело до зниження виробництва вирощеної продукції. Так, станом на 1985 р. виробництво цукрових буряків зменшилося майже на 7 млн т, соняшнику - на 135 тис. т, картоплі - на 529 тис. т, порівняно з 1980 р. Дещо краща ситуація була у тваринництві. Зокрема, станом на 1988 р. було отримано незначні прирости практично за всіма показниками, що дозволило збільшити обсяги державних закупівель на 1 млн т. До 1990 р. Україна щорічно продавала в Росію 600 тис. т м’яса за ціною 2 крб. 60 коп. за 1 кг. Це приносило 1 млрд збитків Україні. У 1988 р. республіка виробила на душу населення: 86 кг м’яса, 68 кг молока і 477,5 кг молочних продуктів. До 1990 р. Україна щорічно виробляла 110-120 кг цукру на душу населення, а її частка у загальносоюзному виробництві становила 83%.

У 1989 р. закупівельні ціни знизилися на м’ясо, картоплю тощо. Так, реалізаційна вартість свинини в Україні становила 1 896 крб. / т при реальній собівартості - 1946 крб. У результаті рівень рентабельності був на 3% нижче за потрібний.

Станом на 1989 р., згідно з державною статистикою, колгоспи і радгоспи мали загальний прибуток 44 млрд крб., а переробники продукції - 120 млрд крб., тобто в 2,5 рази більше. Всі ці фактори негативно позначилися на загальноекономічному становищі вітчизняного сільськогосподарського виробництва. У 1988 р. фінан сова заборгованість перед державою досягла 14 млрд крб., що унеможливлювало виконання прийнятої у травні 1982 р. «Продовольчої програми», яка повинна була забезпечити населення продуктами харчування відповідно до науково обґрунтованих норм. Програма передбачала збільшити споживання м’яса і м’ясопродуктів до 70 кг на душу населення, рибопродуктів -19, молочних виробів -330-340 кг, яєць - 260-266 шт., олії - 13,2 кг, овочів та баштанових культур - 126-135 кг, плодів і ягід - 66-70, картоплі - ПО, цукру-45,5, хлібопродуктів - до 135 кг.

Для виконання поставленого завдання відповідно до постанови 1985 р. «Про подальше удосконалення управління агропромисловим комплексом» було створено Держагропром УРСР, який продовжив «кращі» традиції радянських часів щодо видання всіляких директив і постанов, у 1986 р. їх було понад 3 тис,, що, на жаль, так і не вирішило продовольчої проблеми за часів СРСР. Цьому не допомогли і 86 постанов партії та уряду, які 21 раз розглядали і приймали на пленумах ЦК КПРС щодо сільського господарства.

У 1990 р. хлібороби України отримали 37 ц/га, а в окремих районах врожаї досягали - 45-65 ц/га при загальносоюзних 18 ц/га. Водночас в Угорщині ці показники становили 50 ц/га, а в Голландії - 60 ц/га. Як наслідок, у країну завезено зерна за ціною 150-160 $/т. Так, у 1989 р. за кордоном було закуплено 38 млн т зерна на суму 3,2 млрд крб. В основному ввозили кормове зерно: кукурудзу, ячмінь, овес і сорго, а також 4,8 млн т соєвого шроту і бобів сої на загальну суму 0,8 млрд крб. Тому все українське сільське господарство потребувало змін. Вони розпочалися у грудні 1990 р., коли Верховна Рада України затвердила новий Земельний кодекс України як незалежної держави і прийняла Постанову «Про земельну реформу», згідно з якою 15 березня 1991 р. розпочато реформування земельних відносин. Черговим кроком став Декрет Кабінету Міністрів України про приватизацію земельних ділянок, яка, незважаючи на всілякі «гальмування», завершилася наприкінці 90-х рр. минулого століття. Виданий 10 листопада 1994 р. Президентом України Л. Кучмою Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» був заблокований лівими силами Верховної Ради України.

Серед інших генеруючих законодавчих актів слід виділити прийняття Кабінетом Міністрів України Постанови «Про хід виконання Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» і особливо Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», який декларував «...з метою реалізації державної аграрної політики прискорення реформування та розвитку аграрного сектору економіки на засадах приватної власності...». Фактично він дає відлік поверненню основних підходів, характерних для державної політики до подій 1917 р. Починаючи з 1894 р. і особливо з червня 1917 р., провідником державної політики щодо ведення вітчизняного сільського господарства продовжує бути профільне відомство - попри зміни його назви (міністерство, генеральний секретаріат, наркомат і знову міністерство). Його очільники несли і продовжують нести відповідальність за всі перетворення стосовно реалізації державної політики щодо українського села. Багаторічними дослідженнями встановлено, що з червня 1917 р. до сьогодення їх нараховувалося 57 осіб. Першим з них став Б. М. Мартос (1879-1977 рр.) як генеральний секретар земельних справ Української Центральної Ради протягом червня - вересня 1917 р. У вересні - листопаді 1917 р. генеральним секретарем землеробства був М. О. Савченко-Більський. Б-О. С. Зарудний (18901918 рр.) керував генеральним секретаріатом земельних справ упродовж грудня 1917 р. - січня 1918 р. Декілька тижнів у січні 1918 р. міністром хліборобства попрацював А. Г. Терниченко (18821927 рр.). Останнім очільни-ком відомства УЦР був М. М. Ковалевський (18921957 рр.) як міністр земельних справ протягом березня - квітня 1918 р. Першим у роки Української Держави гетьмана П. Скоропадського керівником відомства протягом травня - жовтня 1918 р. був В. Г. Колокольцев (1867- 1934 рр.). Після цього першу половину листопада міністерство очолює В. М. Леонто-вич (1866-1933 рр.),а другу-С. М. Гербель, поєднуючи посаду із головуванням в уряді.

За часи Директорії УНР (грудень 1918 р. - 1920 р.) змінилося 8 міністрів земельних справ або рільництва чи землеробства. Протягом грудня 1918 р. - лютого 1919 р. керівництво здійснює М. Ю. Шаповал (18821932 рр.). Згодом до травня 1920 р. очільниками працюють Є. П. Архипенко (18841959 рр.), знову М. М. Кова-левський та С. Г. Стемп-ковський. Упродовж травня-червня 1920 р. міністром є І. П. Мазепа (1884-1952 рр.).

У грудні 1920 р. обов’язки міністра виконував Б. Г. Іваницький (18781953 рр.). Після нього до кінця 1920 р. керманичем був О. О. Ковалевський (18901939 рр.). Останнім міністром землеробства у добу перших спроб боротьби за незалежність України став С. О. Сірополко (18721959 рр.) у квітні 1922 р. Паралельно з Центральною Радою, Українською Державою, УНР через Раду Народних Комісарів УРСР тільки до 1941 р. працювало 17 наркомів землеробства або земельних справ. Першим з них став Є. П. Терлецький (1892-1938 рр.) у грудні 1917 р. Далі були: В.М. Шахрай (1888-1919 рр.) у березні 1918 р.; навесні та влітку 1919 р. -В. М. Міщеряков (18851946 рр.); у 1920-1921 рр. -Д. З. Мануїльський (18831959 рр.); протягом 1921-1922 рр. - М. К. Володимиров (1879-1925 рр.); упродовж 1922-1925 рр. - І. Е. Клименко (18911937 рр.); у лютому 1925 р. - грудні 1926 р. - Я. М. Дудник (1881-1937 рр.); у 1927-1929 рр. - О. Г. Шліхтер (1868-1940 рр.); з грудня 1929 р. по січень 1932 р. -М. Н. Демченко (18961937 рр.); протягом лютого-жовтня 1932 р. - О. В. Одинцов (1895-1940 рр.); лютого-травня 1934 р. - Н. П. Скалича (1896-1937 рр.); у 1934-1937 рр. - Л. Л. Паперний (1896-1938 рр.); протягом березня - липня 1937 р. - К. В. Моїсеєнко (18951937 рр.); липня - листопада 1937 р. обов’язки наркома виконував З. Й. Сидерський (1897-1938 рр.); у 1938-1939 рр. - І. П. Мурза; з січня 1940 р. і фактично до січня 1949 р. спочатку наркомом, а потім міністром сільського господарства був Г. П. Бутенко (1904-1977 рр.). До отримання незалежності міністром сільського господарства УРСР працювало 9 осіб: В. В. Мацкевич (19091991 рр.) з січня 1949-го по 1950 р.; Н. Т. Кальченко (1906-1989 рр.) протягом квітня 1950 р. - травня 1952 р.; М. С. Співак у 1952-1965 рр.; П. О. Дорошенко упродовж квітня 1965 р. - січня 1971-го р.; П. Л. Погребняк (19281980 рр.) з лютого 1971 р. по лютий 1976 р.; М. В. Хорунжий (1920-1991 рр.) протягом лютого 1976 р. - січня 1985 р.; Ю. О. Коломієць з листопада 1985 р. по жовтень 1989 р. - міністр і голова Держагро прому; М. А. Сидоренко у липні 1990 р.- серпні 1991 р. і О. М. Ткаченко упродовж 1985 р. та серпня 1991 р. -березня 1992 р.

За часи державності профільне відомство очолювало 14 міністрів. Упродовж березня - грудня 1992 р. міністром сільського господарства та продовольства був В. М. Ткачук; грудня 1992 р.-серпня 1995 р. - Ю. М. Карасик; серпня 1995 р. – червня 1996   р. - П. І. Гайдуцький; липня 1996 р. – лютого 1997 р. - А. І. Хорішко, липня 1997 р. - квітня 1998 р. -знову Ю. М. Карасик. Поряд із посадою віце-прем’єра України з аграрних питань у квітні - липні 1997 р. обов’язки міністра виконує М. В. Зубець. За новою назвою - Міністерство агропромислового комплексу України очолює Б. К. Супіха-нов упродовж квітня 1998 р. - липня 1999 р. Протягом липня 1999 р. - січня 2000 р. обов’язки міністра виконує віце-прем’єр з питань АПК М. В. Зубець, а з січня 2000 р. по квітень 2002 р. - перший віце-прем’єр України з питань АПК І. Г. Кириленко. Упродовж квітня 2002 р. -січня 2004 р. міністром аграрної політики України стає С. М. Рижук. Потім відомство очолюють В. А. Слаута (січень - грудень 2004 р.); О. П. Баранівський (лютий 2005 р. - березень 2006 р.); Ю. Ф. Мельник (серпень 2006 р. - березень 2010 р.). Згідно з Указом Президента України, з березня 2010 р. міністром аграрної політики та продовольства України стає М. В. Присяжнюк. Переконаний, що це далеко не повний перелік усіх профільних міністрів, оскільки існує імовірність, особливо стосовно періоду 1917-1920 рр. (за який значний масив достовірних архівних документів відсутній), коли змінилися не тільки три державотворчих процеси з протилежними поглядами на земельне питання зі сталим за роками прагненням повернути селянам землю, але й 11 складами національних урядів з 6 урядовими курсами. Однак уже встановлені міністри зробили власний внесок у становлення й розвиток українського сільського господарства, за що, як довів час, безперечно, заслуговують на увагу та шану сучасників. Заради справедливості слід наголосити, що кожен із них з об’єктивних причин ставав заручником свого часу або політичної системи і відповідно діяв щодо ведення сільського господарства в Україні.

 

Віктор Вергунов, член-кореспондент НААН, директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН