Він розпочинав своє виробництво у дворі – ремонтували автомобілі, виробляли залізні ворота, садові візки. Гаражі освітлювалися цілодобово, а в село електрика поступала погодинно. Сьогодні завод Кобзаренка має 7 виробничих цехів загальною площею 12 000 м2, іде будівництво новітнього виробничого приміщення такої ж площі. 430 працівників заводу в Липовій Долині щороку виготовляють близько тисячі одиниць складної сільськогосподарської техніки, і чимало з них визнано в Європі як інноваційні, тобто такі, які досі ніхто не розробляв і не випускав. 45% виробленої тут техніки експортується до 20 країн світу

Де пролягав рубіж на тому шляху від гаражного ремісництва до сучасного підприємства? Коли я повернувся з поїздки в Липову Долину і ще раз прослухав свої розмови з Анатолієм Кобзаренко, зрозумів, що життя директора заводу – це рух і подолання певних рубежів, які фіксують досягнення людини та водночас змальовують цілісну картину удосконалення. Удосконалення виробництва й удосконалення особистості.

Рубіж перший. Патріотичний

Липоводолинський район, що в Сумській області, межує з прикордонним Недригайлівським районом. І українські танки покинули бліндажі обабіч дороги на Ромни зовсім недавно. Та й чи надовго? Загроза війсь кової агресії неабияк турбує Анатолія Кобзаренка та його колег.

– Якщо поглянути згори, то наші велетенські червоні дахи площею 1 га – єдині такого масштабу в трьох найближчих прикордонних районах, дуже спокуслива ціль з повітря, спробуй спокійно спати за таких умов? – говорить директор заводу. Його патріотична позиція добре відома з часів Майдану. Автобус заводського автопарку постійно возив активістів з усієї округи до столиці, у вир протистояння попри погрози місцевої влади та силових структур. А потім на стоянці в Ромнах, що охороняється, цей автобус запалав… Пожежу встигли загасити. Навряд чи на це були спроможні звичайні місцеві регіонали. Вони розбіглись і не чинили спротиву й тоді, коли Кобзаренко з однодумцями палив портрет Януковича та символіку Партії регіонів спочатку в селі, потім під вікнами їх районного офісу, вже на другий день розстрілу Майдану. Пізніше, коли донецький «пахан» втече, патріотів побільшає, чи не всі, за їх словами, їздили в ті дні до столиці.

– Неодноразово, стоячи на Майдані, я розумів,– говорить Анатолій Кобзаренко, – що для перемоги потрібно якомога більше патріотів, якна самому Майдані, так і на місцях, і тому я організував безкоштовний автобус для бажаючих із трьох районів, які, заряджаючись революційним духом у столиці, приносили цей дух і на місця. Героям АТО допомагає Кобзаренко й нині. На цілком конкретні речі для військових завод перерахував вже понад 200 тисяч гривень.

– Спочатку придбали 20 бронежилетів, перевіривши їх надійність з начальником місцевої міліції, – обстрілювали калібром 7,62 мм, – розповідає Анатолій Кобзаренко – син нашого знайомого служить у розвідувальній роті, то він замовив нам прилад нічного бачення вартістю $6 тисяч, потім передавали «натівські» розгрузки, медичні аптечки. Скажімо, засоби для забинтування ран і зупинення крові, пластирі на місце поранення – кожен коштує 700 гривень. Двічі мої колеги возили продукти, придбані заводом або подаровані сельчанами. Один дід викотив бідон меду, передав солдатам. Сьогодні звернулися до мене знову з ракетного дивізіону, котрим ми з товаришем (агрофірма «Альянс») опікуємося, попросили, щоб я придбав для них 2 тонни арматури для протикумулятивного обварювання БТРів. До речі, я передавав туди й зварювальні агрегати.

Словом, переживаємо за них.

Рубіж другий. Від гаражного виробництва до промислового

За хронологією цей рубіж має бути першим, адже з нього все починалося. Але й до гаражного виробництва був певний шлях. По закінченні навчання в УСГА (нині – НУБіП) Анатолій повернувся до рідного села Лучки, де пропрацював 5 років на посаді головного агронома. І залишив хороший слід у професійній діяльності. Не гірший від батьківського, котрий тут і агрономував, і головував свого часу. Один старий спеціаліст, який за 40 років роботи в господарстві знав десятки керівників і фахівців, якось зауважив:

– Були в нашому селі агрономами старий Кобзаренко та ще його син – Анатолій, а більше й не було…

– Коли прийшов у господарство, – згадує Анатолій, – там не було місця для зберігання міндобрив, склади забиті, зсипали в багнюку. Я забирав усе і настояв, аби зсипали на тік. Хоч і голова, і завідуючий током матюкались. Але чим розкидати цю селітру? Все прорахувавши – вартість затрат і прибутку, я наймав літак і сипав добрива в поле. Уже наступного року господарство по урожайності цукрових буряків, основної статті доходу, з 10-го місця перемістилось на друге, а три роки поспіль ми були кращими. Цукром тоді платили людям, за цукор купували техніку, вели будівництво. Потім я потрапив на практику до Німеччини, обирали по одному з області. Практика у фермера, побачене там, знайомство з підприємством Fliegl, розташованим неподалік, перевернули моє розуміння сільського господарства. Повернувшись в Україну, ще пару місяців пропрацював у господарстві та пішов власним шляхом. Я чітко усвідомлював, що добитися результатів можна лише тоді, коли підприємство – це твоя приватна власність, коли ти сам приймаєш рішення та власними статками за це відповідаєш. У мене довго перед очима стояли три автомобілі, котрі привіз із Німеччини земляк-старшина по закінченні військової служби. Три іномарки у нього в селі були! І потім після практики в Німеччині багато хто з моїх колег теж купував авто, а Кобзаренко віз зварювальний агрегат і ще деякий мотлох для початку гаражного виробництва. З мене відверто кепкували. Де вони зараз, і де ті автомобілі, я не знаю. А мої цехи стоять і будуються нові.

– І ти, головний агроном господарства, у якого в обробітку було 3 тис. га, один з кращих фахівців в області, агрономію змінив на виробництво садових візків у власному гаражі?

– Уяви собі, майже так. Та трішечки не так. По-перше, я ще раз з’їздив до Німеч чини, до того ж Йозефа Флігеля на його підприємство. Тепер я два місяці практикувався у нього вже конкретно. Дійшли домовленостей, і після повернення в Україну я заснував українсько-німецьке товариство «Флігель». Флігель придбав мені автомобіль «Фольксваген», зварювальний агрегат, факс, дав трохи стартових грошей і сказав: «Форвертс, уперед!». Перша операція – я придбав для виробництва 50 тонн дешевого металу в Україні (по 7 копійок за кілограм, хто повірить?). І запустили виробництво лопаток до бетономішалок для Флігеля. Але ж я шукав додаткові напрями розвитку. Оскільки був метал, почали виробляти гаражні ворота, потім попит пішов на садово-городні тачки. Спочатку один вид їх виготовляли, сьогодні вже 30 різновидів таких тачок і візків як для села, так і для міських комунальних служб. І я, і мої колеги по всій Україні, по всім областям розвозили автомобілями з причепами цю продукцію. Близько 500 господарчих крамниць торгували нашими візками. Доки привозили виручені гроші, вони знецінювались так, що їх вистачало лише на придбання нового металу – така була страшенна інфляція. Але робили заради того, щоб була робота, щоб зберегти колектив. Казала моя дружина, що масло вершкове ми почали їсти лише через 10 років після того, як відкрили свою фірму. А син говорив: «Тату, кажуть, ми в селі найбагатші, але чому ж у нас вдома велосипедів немає?» Тетяна (дружина) вивела його у двір, та й сказала, показуючи на піраміди металу і добудовані гаражі навколо хати: «Ото все наше багатство…». Добудованіприміщення обліплювали й обліплювали садибу з трьох боків, височіли кран-балки, стукали молотки, дзвеніли верстати, виблискувала зварювальна іскра. Працюючих добавлялося та добавлялося, вже не 5 і не 7, і не 13, а майже ціла сотня. Тоді, в 1995-му світло подавали погодинно, та й то серед ночі, а тут від власного дизельгенератора цілодобово гуло, як у вулику. Сусіди по вулиці підключались до Кобзаренка зі своїми холодильниками, телевізорами. А візки клепали у дві зміни, починали о шостій ранку і до десятої вечора. А ще й автомобілі ремонтували зі всієї округи, по 15-17 їх бувало стояло тут водночас. Хтось сам приїхав, когось притягли на тросі. Необхідне обладнання було, з Німеччини привіз заздалегідь. І настав той момент, коли ми зрозуміли: доточувати приміщення вже нікуди, та й виготовляти треба щось серйозне, команда зібралась. Треба промислове виробництво розпочинати. І я в районному центрі – Липовій Долині – знайшов напіврозвалене приміщення сільгоспхімії, щоправда, невеличке – 9 метрів шириною і 50 завдовжки, але для початку годиться, та ще й по ціні підійшло. Нині, ви самі бачите, ми розпочали зводити новий цех ще на 6 000 м2, котрий здамо із теплою підлогою та найсучаснішими лініями до зими, і на території вже ніде буде яблуку впасти. Є домовленість з селищною радою, що буду розширяти цю територію і далі за рахунок городів, котрі маємо за згодою користувачів перенести в інше місце. Усього під виробничими майданчиками задіяні майже 10 га.

…У заводській їдальні ми смакували борщем, котрий, здається, випрівав у справжнісінькій печі. Але цією піччю, як з’ясувалось, були котли військової польової кухні, яка залишилась тут з часів початку будівництва. Усім такі обіди дуже смакують і обходяться усього 7 гривень. Ми продовжили екскурсію заводом, обійшли всі старі та нові цехи, від найперших тачок і візків, пробуючи їх на легкість в маневруванні, до найсучасніших зварювально-різальних напівавтоматів з ЧПУ, мийок, сушок, фарбувальних ліній, збірних цехів, підіймались автоматичною вишкою до вершини каркасу майбутнього нового цеху. У багатьох точках вибудовувались цілі стіни із заготовленої для опалювання деревної сировини – більшість опалювальних котлів працюють саме на цьому виді палива. Продукція, випущена у цих стінах, не поступається закордонним аналогам. Зізнаюсь, побачене мене вразило. У той час, коли збудовані Чітко поставлене інженерне завдання – основа успіху, упевнений Кобзаренко ЗЕРНО | 21 за рахунок держави вітчизняні промислові велетні нині ледве животіють, більшість із них вже розграбовано, розтягнуто, подекуди й земля на тому місці граблями заволочена, тут, у сумській глибинці, зусиллями усього однієї людини, яку підтримали однодумці, розбудовується реальний сучасний завод. Снували люди в комбінезонах, чимало з них – молодь, виробничий шум по всій довжині нашого шляху свідчив про одне – виробництво в Липовій Долині було абсолютно живе, не демонстраційне. Стількох працюючих водночас я давно вже не бачив. А Кобзаренко тим часом відповідав на телефонні дзвінки, більшість яких стосувалася нових замовлень, але кілька було й від місцевих банкірів. На дзвінки останніх директор заводу відповідав доволі скептично та просив не гаяти його час, якщо немає конкретних і цікавих пропозицій.

– Мій знайомий, котрий випускає причіпні кільця для техніки по всій Європі, кілька років тому взяв кредит в Європі у €8,7 млн на 10 років під 1,9 річних відсотків у австрійському Райффайзенбанку, – роз’яснює після дзвінка Кобзаренко. – Де таке можливе у нас? Пропонують на один рік, на більше не дають, і під 24 % річних. Шукають, куди вкласти гроші, але за грабіжницьких умов розвитку не зумовиш.

Рубіж третій. Від якості української до європейської

– Нещодавно мені прислав один аграрій пропозицію, котра надійшла йому з Італії, де виготовляють певний вид продукції, один в один як у нас, гайка до гайки. Не інакше, як скопійований з нашого, бо раніше у них не було нічого подібного. Ціна, звичайно, більша. Мене цей факт аж ніяк не засмутив, навпаки. Раніше я у когось копіював, тепер вже у мене, – посміхається Кобзаренко.

– А ти в багатьох скопіював?

– Ситуація яка? Колесо придумали один раз, правда ж? Нового ніхто не придумав, скажімо, квадратного чи овального. Його копіюють не одне століття, чи не так? Те ж і у причепі. Раз придумали, а далі – хто краще зробить і зуміє продати, ціна та якість грають роль. Ось на стіні висить сертифікат ISO 9001 – у минулому році наша система управління якістю пройшла аудит на відповідність згідно із міжнародними стандартами, що дуже важливо. Росіяни, котрим ми продаємо чимало техніки, теж на наступний рік ставлять вимогу про свою сертифікацію. Маючи міжнародну, нам російську пройти буде легше. Застерігаючись від ура-патріотів, додам на цю тему, що ми продаємо Росії техніку не військового призначення, а мирного. Я був і на Алтаї, і в Новосибірську, і в Централь ній Росії, у Ростові-наДону. Цілком нормально люди ставляться до виробників. Це політика Путіна, телебачення нагнітає розбрат. Люди, що працюють у полі, далекі від цієї злості та ненависті. Бізнес-стосунки підтримують багато виробництв, і вони будуть і надалі розвиватися, щоб там не було. Повертаймося до якості. Добитися якості «клацанням пальців» неможливо. Треба, щоб людина змінила своє ставлення, щоб змінилась її свідомість. Над кожним зварювальником, фарбувальником наглядача не поставиш. Безпосередній працівник повинен поміняти у себе в голові «клепку». Пам’ятаю, виготовляли бункер-накопичувач. Підходжу до зварювальника, котрий приварює металеві сходинки, трохи навскоси. Запитую: чому нерівно, хіба не бачиш? Відповідає, мовляв, яка різниця, однаково по ній залізти можна… Ясно, що залізеш, але чому ж не зробити рівно, красиво? Йому це в голову не йшло. Ментальність ще радянська, коли ми завжди робили чи не все абияк: куплять, нікуди не дінуться. Костюми шили, як мішки, хліб випікали кривий, цукерки у нас злипалися, меблі рівно не стояли. За конкуренцію ж не думали.

Я вже зараз за кордон возив наших фахівців, думаю, більше 70 чоловік за свої кошти, плюс на київські виставки за три дні їх роботи великі автобуси возять людей, аби вони бачили як виглядає наша техніка в порівнянні з іншими, як виглядають конкуренти, як люди оцінюють нашу роботу, куди рухається машинобудування, куди нам ще треба підтягуватись. Це працює.

Знаєш, колись я вперше повіз техніку за кордон, до Польщі на виставку. А перед цим на зимовій виставці брав участь у Києві, і був дуже задоволений, вважав, ми добились такої якості! Але коли ми виставили її в Польщі, мені було соромно навіки. Я занотував 17 мінусів, на що ще треба звернути увагу, що змінити. Після того я зрозумів, що на виставках треба бувати. І завжди боротись за нову якість.

У Ганновері в 2013 році мій партнер Йозеф Флігель прийшов, подививсь і сказав: «Так, Анатолію, відтепер у тебе вже далеко не те, з чого ти починав…».

–Якість зварювальних швів, якість пофарбування, інженерні рішення – це надзвичайно важливі складові. І я відважився придбати в розстрочку дробинно-струменеву фарбувальну лінію.

Директор польської фірми, яка випускає це обладнання, сказав, що якщо я у виготовленні у чомусь відставав наполовину від аналогів конкурентів, то за допомогою лише такої фарбувальної лінії буду відставати усього на 5-10 відсотків. І це дійсно так. Зрозуміло, що треба навчитись фарбувати, проводимо такі навчання, придбали спеціальні електронні прилади вимірювання товщини нанесених шарів фарби, постійно ведемо контроль якості. А раніше ми визначали це «на око». Раніше багато чого робили «до коліна»: я малював від руки і говорив, що треба зробити. А зараз токар або слюсар не візьме від мене таке замовлення: давай креслення, давай допуски, все як треба. І зараз техніка, її вигляд змінилися. Коли в Росії один наш клієнт відмовлявся купувати українське, ми перефарбували (вже на новій лінії) виріб, перебили маркування, відправили з польським найменуванням, то він сказав: «Ну, так це інша справа, це ж видно, що Європа! А то хотіли «втюхати» українське». Ми, до речі, сьогодні свою продукцію продаємо у 20 країнах світу.

Основна якість – якість інженерної думки, як це задумано і як механічно виконано. Техніка повинна бути функціональною. У нас он в ангарі стоїть аргентинський перевантажувальний бункер, у якому в точці переходу з горизонту у вертикаль стоїть ось таке-н-н-ий редуктор. Зерно йде потоком і вдаряється в нього, нагору не підіймається. Нам господарники привезли, кажуть: «Не працює, постійно виходить з ладу». Два роки тепер у нас стоїть. Треба переробляти інженерне рішення, а за це не хочуть платити, от і стоїть. Натомість вони придбали у нас п’ять БНП-30 – бункери наземні перевантажувальні.

Правильно задумана та виконана техніка і витривала. Тут і схема роботи, і кожна деталь, кожен підшипник на своєму місці, і посадочне місце під нього витримане, і вали загартовані. Знаєте ж прислів’я – зустрічають по одежці, а проводжають по розуму? Звичайно, коли техніка виглядає красиво, це відіграє свою роль. Ми до цього дійшли. Але перед цим за техніку йдуть чутки: чи вона працює, чи виходить з ладу… Повторюю, без сучасного обладнання виготовляти техніку європейсь кої якості ми б не змогли. У нас новітні станки з ЧПУ для різання металу, його згинання, точіння, фрезерування та термообробітку. За струменево-фарбувальну лінію я вже говорив. Ми зварюємо лише напівавтоматами, у нас їх близько 80, і зараз купуємо ще новіші, підвісні. Якщо раніше ми нерідко купували обладнання, що вже було у вжитку, то зараз – лише нове. Станок, який починає давати збої, втрачає точність і починає простоювати, нам не потрібен. Нам треба йти лише вперед.

Рубіж четвертий. Від масових виробів до інновацій

– У вас сьогодні великий асортимент продукції, і щороку він зростає. За деякі моделі завод відзначали і в Європі. У вас працює власне КБ чи Анатолій Кобзаренко, як і раніше, при поверненні з аграрної передової роздає революційні ідеї?

– Ми щороку розробляємо 5-7 одиниць нової техніки. Наше КБ не стоїть на місці, розробляючи по кілька одиниць техніки щороку. Разом з інженерами ми відвідуємо закордонні виставки, де відслідковуємо новинки та тенденції, звідти і черпаємо ідеї. Звісно, що саме стане предметом розробки, зазвичай визначаю я. Окрім участі у виставках зустрічаюся з аграріями частіше від інших своїх колег, тому постійно відчуваю пульс аграрного життя. Чого потребують господарники я знаю достеменно. Ми навіть робимо кроки наперед, ще до того, як на цей виріб попит визріє у самих аграріїв.

Недаремно ж я маю агрономічну освіту та практику. Я в душі залишився агрономом, хоча давно мислю як інженер. Та й великі замовники – холдинги – зустрічаються перш за все зі мною, з директором, тому я ближче до проблем. Тепер щодо продукції. Найбільший попит нині на бункери-накопичувачі БНП. У 2011 році їх продали 108 штук, у 2012-му –146, у 2013 р. – 201, план на нинішній, 2014-й – 230. Фактично продано вже 150, думаю, виконаємо. Саме продукцію цього виду БНП-12 «Ковчег» у 2011 році всесвітньо відома виставка Agritechnica занесла до списку нових світових інноваційних розробок. Спочатку ми утворювались як завод тракторних причепів, і тут ми, беззаперечно, №1. Але цей перспективний напрям поки що лишається реалізованим далеко не повністю. Сотні тисяч тракторів працюють у полі, але вони не повністю завантажені, мало використовуються саме їх транспортні можливості. Треба вивозити зерно з полів, не травмуючи землю, за будь-яких погодних умов, а збирання кукурудзи часто припадає на дощову погоду, то ж тут «КамАЗи» не підуть. Ось на ці послуги і зробили ставку. Ми виготовляємо 10 видів тракторних причепів під різні марки тракторів від 6 до 30 тонн, широка лінійка. Попит на них зростає. І якщо в один момент він стане ажіотажним, ми будемо готові задовольнити за один рік будь-яке замовлення, настільки у нас розвинена інфраструктура цього виробництва. Окрім того, ми виробляємо певні ексклюзиви, тобто те, що ніхто не пропонує, або пропонує з Європи за набагато вищу ціну. Приміром, тюковози. Таких ніхто не робить, у нас немає конкуренції. Спочатку у нас були на 12 тюків, потім на 20, а тепер і на 30 тюків. За минулий рік ми продали 50 тюковозів, у нинішньому – уже на цю мить – 60. Зараз ми почали випускати тюковози для квадратних тюків і повезли до Європи. Іспанія виготовляє подібні, але їх вартість становить близько €100 тис., тоді як вартість нашого, такого ж за місткістю – учетверо менша. Він виготовлений за принципом тюковоза для рулонних тюків – усе те саме, лише інша лапа, котра закидає тюк. Ламатись тут нічому, тоді як у зарубіжних багато електроніки. У нас концепція спрощена, зайва електроніка для аграрія – це крах. Уявіть собі: потрапила вода, згоряє якесь реле чи конденсатор, і що, треба викликати фахівця з Іспанії? Щоб він розібрався, що згоріло, тоді замовляв цю штуку, доки привезуть, а сіно ж чекати не буде! У нас ставка на гідравліку та механіку. Та й сервіс у нас миттєвий – за 24 години будемо тут, або й по телефону скажемо, де й що придбати та замінити. Тепер розпочали виготовляти бочки для транспортування різних видів рідин – від води до пестицидів або добрив, вісім різних об’ємів, найбільша – 30-кубова. І вже пішли продажі, пішов «прорив».

А після того, як розробили універсальне шасі, яке швидко переформатовується під інший вид вантажу, у нас з’являється ще одна перспектива. Усі, хто придбав у нас БНП, а це близько 1000 клієнтів, матимуть змогу тепер на це шасі спокійно ставити бочку та возити воду до обприскувачів. І це коштуватиме копійки, бо вони купуватимуть не увесь комплект. Ми вже пару таких шасі продали до Польщі. В Україні зараз з нами на цю тему веде переговори компанія «Райз». Розкидач міндобрив на 12 та на 20 тонн, останній ще в стадії завершення. Обладнаний комп’ютером, норма розкидання виставляється трактористом у кабіні, і далі ця програма самостійно відслідковує та коригує встановлену норму. Стрічковий транспортер зробили в минулому році та почали продавати. І ще котки для силосу із залізничних коліс, продажі теж активізуються. Ковші запустили, відвали для снігоприбиральних машин.

Окремою лінією йдуть «Ковчеги» наземні – перевантажувальні бункери низької посадки, розраховані під самоскиди, автомобілі, тракторні причепи. Цю концепцію я розробляв під російські «КамАЗи», адже вони є чи не в кожному господарстві. У чому тут проблема?

В Європі немає таких авто з боковим вивантаженням, там усі вивантажують через задній борт. Коли «КамАЗ» відкриває борт, з’являється велика щілина, куди сиплеться зерно. Ось ми і розробили гідроборт, за допомогою якого зерно вивантажується без втрат. Також під такі вантажівки, що особливо актуально для росіян, ми виготовили боковий вивантажувальний шнек. Минулого року продали 70 штук, а взагалі щороку різних шнеків тільки на Росію продаємо біля 200 одиниць. Звичайно, це не така інноваційна машина, як «Ковчег», але і вона за інженерною думкою далеко пішла від садової тачки, з котрої ми розпочинали. Стосовно оцинкованих бочок існує ще один нюанс. Нині ми їх виготовляємо в себе, але на оцинкування веземо до Польщі. Уявляєш, у колишньому СРСР немає жодної ванни для оцинкування потрібного розміру, найбільша – усього 1,1 м. А в Польщі є чотири цинкувальні ванни шириною 3 метри і довжиною 12 м – те, що треба. І аби не возитися з ними туди-сюди, планую збудувати в Польщі своє виробництво, у першу чергу саме бочок. Уже відведена земля, заснували підприємство, два нових «Мерседеси» з причепами придбали, водії оформлені, наш товар возять по Європі. Однак два будівництва заразом не потягну, це вже занадто, тому вирішив у Польщі будівництво відкласти на рік. Проект і завод вартують трохи більше €1 млн, при чому ЄС мені повертає 55 відсотків цієї вартості. Ось це підтримка! А коли збудую завод у Польщі, попит на такі бочки виросте і в Росії, і в Польщі, і в нас. Думаєте, на Крим воду возити не будуть? Оцинкована бочка – це ж як оцинковане відро, вези куди хоч. Ось і завтра мій менеджер їде в Хмельницьку область, там агрохолдинг замовляє 17 сталевих бочок для транспортування пестицидів. Ми вже на Кіровоградську область три замовлення виконали – бочки для пестицидів з дозуванням. Ведуться перемовини про виготовлення 20 бочок для КАСів до іншого регіону. Якщо я збудую завод у Польщі, і у нас, дай Боже, припиниться російська агресія, то я певен, що по 400 бочок на рік на території колишнього Союзу ми будемо продавати. Та виробництво неповноцінне без сервісу. У нас є дві мобільні сервісні бригади, п’ять фургонів «Фольксваген», обладнані зварювальними агрегатами, споряджені запчастинами тощо. Наші вироби не проходять кількагодинне випробовування в лабораторіях, як це роблять інші. Наша техніка зі станка йде в поле, і вже там у ході роботи за повного навантаження ми бачимо слабкі місця, якщо такі трапляються, виїжджаємо, з’ясовуємо, ремонтуємо. Віддача миттєва. І якщо не годиться, ми нову розробку привозимо відразу ж – клієнт задоволений.

– А ви ж іще й кукурудзяні жатки продаєте…

– Так, найкращі для збирання кукурудзи, зазначу. Не нашого виробництва, а італійського заводу Olimac. Окрім самих жаток маємо на складі повний спектр запчастин до них вартістю близько €200 тис. Під будьякий комбайн можемо приладнати цю жатку. Кожен може на практиці переконатися, що, окрім доступності в ремонті і простоти, ці жатки на 2 ц / га збирають більше за інші, у них втрати менші. І при збиранні врожаю на 1000 га за рахунок цих 2 ц жатка повністю повертає витрачені на неї кошти. Усього за рік роботи.

Рубіж п’ятий. Командно-сімейний

Більшість працюючих на заводі Кобзаренка – із навколишніх сіл. Заводські автобуси курсують за п’ятьма напрямками маршрутів, два з котрих – великі «Мерседеси». Деяка кількість працівників – з Полтавської області, ще близько 130 фахівців – із сусідніх 50-тисячних Ромнів, де колись працювало чотири великі заводи. Спеціалісти звідти, свідчить Кобзаренко, дуже різняться від місцевих. Це не колгоспний зварювальник або токар, а зовсім інший рівень, у такого в руках, як кажуть, усе горить. Хоча з часом вивчаються цьому й місцеві. Інженерний кістяк у більшості складається з місцевих однодумців. З одними Анатолій розпочинав ще з першого дня варити візки, інші підійшли пізніше. І якщо робітники час від часу мінялись, все ж кістяк найбільш здібних лишався. Є куди зростати – стають бригадирами, інженерами, менеджерами з продаж. У декотрих у цьому напрямі відкриваються справжні таланти. Кобзаренко часто повторює своїм менеджерам, що продається те, що продають. Якщо ж просто показують товар, то він так і стоїть. У чесності та професійності тих, на кого більш усього спирається в управлінні виробництвом директор, у нього немає ніякого сумніву.

– З більшістю з них я вже пройшов найважчий час у попередні 10-15 років, один одного знаємо чудово, дітей разом хрестили та ростили. Чимало функцій я їм давно вже передав і моє щоденне втручання у відділи вже не треба. Лише стратегічні погодження, – говорить Анатолій Кобзаренко. І додає: – сьогодні завод Кобзаренка – це вже не один Кобзаренко, це творчий і надійний колектив, це механізм, який рухається лише вперед.

Але головний тил, як відомо, сім’я. У Анатолія два рідних брати, старший, Олександр, працює директором СТО заводу, молодший, Олег, сервісний інженер із жаток, фахівець передпродажної прийомки техніки. У Анатолія двоє дітей, дочка вчиться економіці та міжнародному менеджменту, причому з викладанням предметів англійською мовою, зараз продовжує навчання в Німеччині. Головна надія – син Дмитро закінчив 4 курси НТУУ «КПІ», інженер-машинобудівник, збирається завершувати магістратуру в Магдебурзі. Кобзаренкостарший зізнається, що вони планують, аби після навчання син років п’ять попрацював на закордонному підприємстві, а вже по тому втілював досвід на батьківському виробництві. Дружина Тетяна родом з Іваново, є таке місто наречених у Росії, пам’ятаєте? Не сумнівайтесь, патріотка України, як і всі Кобзаренки.

Рубіж шостий. Державницький

Новина остання і чи не головна з цього матеріалу: Кобзаренко зареєструвався кандидатом у депутати до ВР по мажоритарному округу.

– Навіщо тобі це? – питаю.

– Я після Майдану, як і більшість українців, став іншим, – відповідає директор заводу. – І бачу, хто знову йде до влади. Наче медом там помазано. І знову йдуть ті, хто нічого не зробив і не зробить. Наприклад, свіжопризначений чиновник. За 6 місяців в області який він слід залишив? Ніякий! Приїхав він до нас з кінокамерами, я думав допомога якась буде з того. А він говорить: «Не заважайте, я приїхав зробити інтерв’ю на фоні вашого виробництва»… Ось такі «ділові» люди і хочуть йти далі та вище. І таких у кожній області багато. Хто, як не я, складе йому належну конкуренцію?

А мої аргументи у боротьбі – мої справи. Їх люди бачать. Щороку я щось будую, щороку кладу асфальт, ось і в цьому році виділив 200 тис. грн на бітум, аби відремонтували 12-кілометрову дорогу до села Лучки. Була погода, дорожники стояли без фінансування.

Я знаю, що треба селянам і українцям взагалі. Чесність і прозорість державної влади, можливість її змінити швидко, без кровопролиття, мати змогу чесно працювати та чесно заробляти. Негайно, за один день звільнити всіх зайвих чиновників, ліквідувати надумані управління та інспекції, а потім, якщо є необхідність, відновити вкрай потрібні з новими людьми та новими функціями. Так, людські долі зламаються. Але набагато більше людських доль ламають ці чиновники своєю шкідливою діяльністю під державною вивіскою. Кажуть, реформи не робляться, бо війна. Але війна реформи не скасовує, вона їх навпаки пришвидшує! Та і є не один десяток міністерств, котрі до війни відношення не мають, а там – ані реформ, ані результатів. Війна як дзеркало відобразила, що корупція у нас продовжується, і, що найстрашніше, робиться бізнес на людських життях. А тим часом за ці останні місяці із зими до мене 17 перевірок надсилали, і всі вони закінчувалися штрафами. Наприклад, щит, де вказано план будівництва, повинен бути, як мені розтлумачили, розміром 1,2 м . 1,2 м, а у нас усього 0,8 м . 0,8 м, штраф –… Будівництво повинно бути огородженим. Але ж у мене воно розташоване посередині підприємства, на його території, куди городити? Я перекрию рух по заводу! Штраф… Замість того, щоб якомога більше сприяти найбільшому платнику податків (завод за рік сплачує 23 млн податків), лише гноблять. Так я ж і держбюджет наповнюю валютою, у нинішньому році її сума становила € 2,5 млн. В області таких не так уже й багато. Тому я і хочу таким підходам покласти край! Ми ж вирішили – так далі жити не можна, правда ж?

Про що ще мрію? Раніше мріяв мати завод тракторних причепів. Я це зробив, став номер один в Україні, дав заводу власне ім’я. Даліхочу стати серйозним гравцем у Європі. Завод Флігеля обійти неможливо. Але стати поруч, бути знаним у всій Європі – це і є моя мета. Виграти вибори – це не мрія. Так, це мета. І вже записана на папері. І ми обов’язково вип’ємо шампанського. Ще не раз, – упевнений Кобзаренко.

Текст – Ігор Самойленко