Головна тема та голов­не питання рубрики – як нам зберегти та примножити українську культуру, ускладнює розмову з Тарасом. Оскільки він сам всім своїм єством – відповідь на ці запитання. Як зберігати? Та отак, як він.

– Тарасе, ти багато років збираєш фольклорну, кобзарську спадщину, пропагуєш її… Це ж не комерційний формат. Навіщо це тобі?

– Якщо ставити собі за мету комерцію, то, якщо ти займаєшся тільки кобзарством, лірництвом, цим не проживеш, треба підходити ширше. Початок моєї діяльності полягав у тому, що я намагався відродити справдешню українську епічну традицію, кобзарсько-лірницьку, але мотивація переросла з місії реконструктора до місії дослідника, який занурюється у найдавніші пласти української культури, середньовіччя, ренесанс, барокко. Виникла ціла низка похідних проектів, і ансамбль старовинної музики «Хорея Козацька», і старовинні українські танці в європейському контексті, разом з «Ал’Ентрадою», театром старовинного танцю. Я зробив багато відкриттів для себе, зокрема, що українська культура не є анонімною. В старовину творцями не був абстрактний український народ, були конкретні автори поезії, музики. Я відкрив для себе, що брат Северина Наливайка, Дем’ян Наливайко, був прекрасним поетом. Тарасій Земка, Кирило Транквіліон-Ставровецький чи Мазепа, чи Климентій Зинов’єв, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Данило Братковський, Іван Величковський, Дмитрій Туптало, Григорій Сковорода, це так побіжно… Я відкривав для себе українську поезію і не міг сховати ці відкриття, мусив поділитися ними. Музика – спосіб донести ці відкриття. Але поезія, яка надихає, мала бути вічною. Якщо це геральдична поезія, вона повинна була висвітлювати невідомі аспекти, наприклад, те, що українці мали свою аристократію. Тому я надав звучання цілій низці геральдичних поезій, на герби князів Корецьких, Вишневецьких, Острозьких.

– Насправді ти хочеш сказати, що в літературній, поетичній, музичній культурі ми маємо невичерпні скарби, тільки ти знаєш про це, а ми – ні?

– І я про це не знав. Шукав, працював, досліджував.

– Чому ці знання не стали надбанням широкого загалу?

– Думаю, ці знання доступні колам літературознавців, наприклад… Але вони надто вузькі, герметичні, ці кола. Я й поклав собі, щоб ці скарби об’єктивізувалися, вийшли з замкненого простору бібліотек.

– А як ти знаєш свою місію? Звідки?

– Якщо я сучасна людина й мені це цікаво, значить, цікаво й іншим людям, ким були їхні предки, діди-прадіди. Чи це були варвари, чи це були люди світлі, інтелектуальні. Я намагаюся відчувати, чи воно відгукується. А воно відгукується, отже, я потрібний.

– Я часом знаходжу якусь цікаву пісню у Марічки Бурмаки, потім з’ясовую, що першим її знайшов й відчистив від нальоту віків Тарас Компаніченко… Потім чую неймовірну пісню «Гомін» у виконанні Чубая та «Козак Систем», й виявляється, що це козацька хорея, яка вже давно в твоєму репертуарі… Не напружує тебе те, що ти, мов колодязь, до якого усі з відрами ходять?

– Список дуже довгий. Може, мене це й напружує, але я нічого з цим не вдію. Мене сприймають, як джерело матеріалу. Але води так багато, що я не пересохну. Гірше, коли мої авторські тексти за якийсь час оголошують народними. Й мені ще намагаються доводити, що це автор, наприклад, Роман Купчинський, то це вже стає смішно. Або коляда, яку я написав років 20 тому, раптом виринає в збірниках як народна пісня… Хочеться сказати, браття, оце моя музика й мої слова, хоч це поважайте. Коли вже першого грудня не було чим співати, ми співали з 21?го листопада, в один мікрофон, ми вийшли з дудами, гайдами – український військовий інструмент, з «Хореєю Козацькою». З барабанами, і тоді збагнули – такі гарні мелодії граємо, а до них немає слів. От я написав слова, вийшов «Київський марш», на музику Миколая Ділецького, XVII сторіччя. Ми вже перемагаємо. Київ, Україна показала, що ми не є рабами, це дуже здорова ознака постоколоніального народу, який встає з колін, який готовий йти на великі жертви за свою свободу. Але далі… Далі… Залежатиме від лідерів…

– Не маємо ж лідерів. Є лідери формальні. Я бачу твої сумніви... Ми всі…

– Ми всі у сум’ятті. Я з 21 листопада на Майдані, я там служу. Я намагаюся там співати не якісь концептуальні речі, а речі, які можна співати разом, молитви з людьми до Богородиці, коляди або ж пісні Української революції. Якось різні музиканти кинулися співати на Майдані, їм здавалося, що так вони здобудуть популярність, створювалися черги, щоб виступати, а потім – і не докличешся… Черги немає. Всі розраховували на швидку перемогу, а не на тривалу боротьбу. Я розумію цих людей: в Україні бракує майданчиків, де б ці люди могли реалізуватися, недостатньо поп-, рок-фестивалів… Тому ця сцена така жива, й ми сміємося, що національно-визвольний фестиваль триває… В різних конфігураціях музиканти один з одним поєднуються… А потім ці пісні, де йдеться про жертву – «сміло ми в бій підем за Україну і голови складем за землю рідну», або «Варшавянку», український переклад 1905?1907 рр., «смерть або воля та слава нас ждуть»… Коли ми говорили про мирний протест, ми співали для підняття духу. Коли йшлося про меч, я навіть коментарі робив, що йдеться про меч духу. Але, на жаль, межу перейдено. Й реалії такі, які ми маємо сьогодні. Мені не хотілося, щоб стали реаліями ідеї добровільної офіри, я сподівався на позитивний результат, щоб Україна, про яку ми всі мріємо, й Україна реальна зійшлися в одній точці. Нам треба високо підносити ті цінності, які має наша земля.

– Територія?

– Земля, історія, люди, культура. Це ж дуже важливо, яке в основі зерно… Яке сем’я, таке й плем’я.
 

Київський марш

Ой славен, славен Київ горами,
славен святими церквами
А ще й славніший Київ,
красніший і доньками, і синами

У нас на Русі над дива усі
дивніший Київ і Поділ
Печерське давне, Софія славна
і Златоверхий Михаїл

Києве місто Троє фрігійська
Риме для Матері Руси
Єрусалиме град незборимий
ми твої вої і сини.

Станемо дружно мужньо потужно
від гір узвозами на діл
В нас на знаменах, щитах черлених
архангел божий Михаїл.

Вчені й герої, святі і вої
землі твоєї цвіт і сіль
Славу велику їх многолику
не з’їсть ні час, ні тлінь, ні цвіль

Своїм нащадкам зоставім в спадку
для взору славу наших діл
Щоби й на небі стоять при тебі
Архангел божий Михаїл

 

З Тарасом говорив Юрій Гончаренко

Опубликована в №1/2014