Фірма – портрет власника

Фірми – як людські долі, одна – багачка, вся у коралях і шовку, з посагом; друга – наймичка, обірвана тиняється по людях – «вам прибирати не треба?»

В сучасному бізнес-просторі вважається, що кожна фірма – портрет її власника. «Волинь-зерно-продукт» – точно фірма заможна, весела й рум’яна, має жваву вдачу, міцний хребет і добрий настрій.

Я зауважив таку особливість: спілкуючись з людиною, яка спромоглася створити велике успішне підприємство, я, немов студент, прослуховую лекцію менеджера найвищого ґатунку. Це допомагає в житті і роботі. Але треба мати не абиякий досвід узагальнювати ідеї та робити висновки з тексту, який не викладений академічною мовою, – це просто дружня бесіда, пересипана жартами й цікавостями, парадоксами й дотепами.

Вечір, який я провів з Євгеном Степановичем Дудкою, засновником групи компаній «Вілія» та відповідно «Волинь-зерно-продукту», в підсумку дав такі тези до робочого записника:

– Сільське господарство, агробізнес не можна розглядати в розрізі одного-двох-трьох років, треба його оцінювати в п’ятирічному вимірі і відповідно аналізувати його прибутковість, дохідність, перспективу.

– Тваринництво – безумовна стратегічна перспектива українського агробізнесу, оскільки дозволяє отримати значно більшу віддачу з гектара оброблюваної площі, аніж виробництво зерна. – Збудувати компанію – це означає збудувати команду. Збудувати команду – це означає віддати людям відповідальність і компетенцію, залишивши за собою постановку завдань, контроль та стимулювання, передусім – моральне, ідеологічне. Але, якщо я всі висновки з розмови з Євгеном Дудкою сформулюю на початку нарису, читати далі не буде так цікаво, тож залишу простір для роздумів читачам, а сам намагатимусь встигнути за Євгеном Степановичем. А це непросто, оскільки цей міцний і сяючий оптимізмом чоловік говорить приблизно удвічі швидше, аніж середньостатистична людина, ходить також дуже швидкими й широкими кроками, удвічі швидше, ніж я, а ходити трохи випало, оскільки Євген Степанович привіз на футбол до Києва весь цвіт колективів своїх компаній, і ми пішки крокували Києвом до стадіону.

– Цей рік у всіх був таким… Шаленим… – Дудка помішував каву ложечкою і придивлявся до мене – чи встигну я за блискавкою його думки.

– Він же ще не минув!

– Ми рахуємо від урожаю до урожаю, тобто – 1 жовтня…

– Але ж продається ще досить тривалий час той врожай.

– Торгувати ми вміємо і практично завжди торгуємо наперед, – мова Євгена Степановича прискорилася, але кожну думку він формулював від початку до кінця, чітко, ніби підручник читав. Ще не написаний підручник нашого життя. – Якщо коротко описати нашу компанію, «Волинь-зернопродукт», – ми об’єднані в групу компаній торгової марки «Вілія». «Вілія» означає – Віталій і Лілія, це мої діти. До того ж Вілія – це свято напередодні Різдва в Західній Україні. Ми довго думали, як назвати торгову марку, але це процес творчий. Прийшло це ім’я нам – і Слава Богу. Отже, ми займаємося торгівлею, експорт-імпорт. Ми єдині в Україні маємо вузькоколійний елеватор, до нас в’їжджають європейські поїзди. Якщо ви поглянете на глобус України, північно-західна частина – від нас 60 км до Білорусії і 30 км до Польщі, там лежить смт Луків. Колись там існувала величезна рампа, це було місце перевантаження танків. У нас на елеваторі є вузькоколійна залізниця. До нас подаються поїзди, які заїжджають з Польщі, по 30 вагонів за раз. І це був перший напрямок нашої діяльності. Другий напрямок – це торгівля ресурсом: міндобрива, засоби захисту, паливо. Цей напрямок пов’язаний з тим, що ми надаємо технологію нашим партнерам і їх кредитуємо. Це переважно фермерські господарства, які живуть за нашими правилами, підтримують нашу ідеологію, розуміють, як це треба робити. Третій напрямок торгівлі – дистрибуція. Ми маємо власну продукцію й торгуємо продукцією інших виробників. У нас є сім елеваторів на 200 тисяч тонн збереження, є переробка на борошно – 70 тисяч тонн на рік по сировині, і є переробка на корми й крупи. Крім того, є транспорт і є будівництво. Ми – фірма, яка безперервно будується. Елеватори, ферми, транспортні цехи, дільниці, гуртожиток, насіннєвий завод. Крок за кроком. Окремий напрямок – агробізнес. Наші 18 тисяч гектарів структуровані на чотири дільниці, з яких одна – абсолютно без техніки, в порядку експерименту. Я намагаюся застосовувати прості підходи: ретельний підбір кадрів, ретельний підбір технологій, і далі працює команда.

– Зовсім непростий підхід, адже люди – це найскладніше…

– Нашій фірмі 15 років, і за цей час ми навчилися формувати команди. Кадри – це основа, а від мене потрібна була ідеологія, заставити людей правильно думати, задати певний ритм і тонус роботи.

 

4,5-пільна система

– На чому ви спеціалізуєтеся в агробізнесі?

– Все дуже просто, – не раз Євген Дудка цими словами починав відповідь, і чомусь мені не здавалося, що це аж так просто, коли він закінчував говорити. – Тваринництво – окремо, рослинництво – окремо. Рослинництво – це база, і ми застосовуємо чотирьохпільну систему, або навіть чотирьохпільну з половиною. Збираємо пшеницю і після неї сіємо ріпак, після ріпаку – знову пшеницю. Після пшениці сіємо або пізню сою, або буряк, і повертаємося до пшениці. По окремих блоках іноді буряк чергується з ріпаком. Наприклад, на дільниці у 5000 га дві третини працює з буряком. Загалом структура так виглядає: 25-30% – соя, 35-40% – пшениця, 10% – кукурудза, 5% буряк. Волинська область ділиться на три зони: щирі піски – озеро Світязь, болота, піски, практично непридатна зона для промислових культур. Є чорноземна зона, яка ближче до Львівщини, і перехідна зона. Вісім тисяч у нас – чорноземи, вісім тисяч – на перехідній зоні.

– Ніби не кукурудзяний пас…

– Не забувайте – клімат змінюється. Для пшениці у нас умови просто прекрасні, такі ж і для ріпаку. З низкою проблем стикається вирощування сої у перехідній зоні. Наша політика така: кожний гектар хоч раз на чотири роки повинен отримати органіку. Чистимо птахофабрики, є органіка власного тваринництва, а також обслуговуємо міські очисні споруди.

– Цей рік у багатьох місцях був несподіваний.

– Так, у нас була посуха – 45 днів без дощів. У нас дуже добрі показники по ріпаку, дуже гарні – по пшениці, але приблизно 20% недобір по кукурудзі і 60% недобір по сої. Що так соя? Як добитися врожайності цієї культури? По-перше – густота сходів, по-друге – якість насіння, по-третє – технології. Корективи внесла погода – холодний травень, холодний червень. Холодна погода вплинула на кількість бобів в одному стручку, а згодом посуха вплинула на вагу тисячі зернин. Тому й збираємо на 60% менше, аніж минулого року.

– Але ви не виглядаєте засмученим.

– Не можна робити якийсь висновок з одного року, на сільське господарство треба дивитися у п’ятирічному періоді! А то у нас в один рік пішла кукурудза або в інший рік соя – і всі побігли в цю культуру. Потім вперед вирвався ріпак – і всі зайнялися ріпаком. Не треба кидатися з боку в бік, треба працювати стабільно й зосереджено. Коли ти затвердив сівозміну, і в ній закладені гроші. Тому ранньою весною ми сіємо буряк і ячмінь, чергуємо з пшеницею. Середня весна – сіємо кукурудзу, пізня весна – сіємо сою. І все складається. Влітку сіємо ріпак і восени закриваємо посівну пшеницею.

– А чию селекцію полюбляєте?

– Переважно німецьку, по ріпаку, по пшениці. Українська селекція не дає потрібних нам показників, генетичний потенціал не той. Погодьтеся, на початку буремних дев’яностих за кордон перекупили більшість кращих українських спеціалістів. Тому якість вітчизняного насіння знизилася. У нас не було в останні три роки врожайності менше восьми тонн на круг. Це означає, що подекуди було й сто п’ять центнерів, а сімдесят ми розглядаємо як критичний мінімум. Соя у нас канадська. Ми щороку проводимо великий День поля, там все це можна побачити. Запрошуємо чотириста партнерів, а приїжджає більше семисот.

– А як поводиться на волинських землях кукурудза?

– У чорноземній зоні ми маємо стабільно 11 тонн у заліку, в сухому зерні, а в перехідній зоні – 9 тонн, – обираємо гібриди «Монсанто».

Менеджмент, стратегії і тактика

Як собі хочете, а мені стає набагато краще від розширення світогляду, від того, що я дізнаюся про існування та стабільне процвітання потужних підприємств в українській економіці, підприємств сучасних, гарно збудованих, таких, що легко можуть конкурувати з європейцями чи американцями. У мене на цьому ґрунті міцніє оптимізм та впевненість у непереборності українського народу та України загалом. Тому мене багато хто вважає оптимістом та романтиком, але я – реаліст, і просто мені таланить отримати неабиякі аргументи для оптимізму у самого життя. «Вілія» та «Волинь-зернопродукт» – саме такі фундаментні блоки для оптимізму, на них будується нова Україна, могутня й творча європейська держава.

– Ви отримували спеціальну освіту для цієї діяльності?

– Я закінчив Луцький політехнічний, з економіки та управління машинобудівного підприємства. У мене батько – голова колгоспу з 22-річним стажем. Тому я йшов класичним шляхом, гроші заробляв, як усі: спочатку – торгівля, потім – виробництво, потім – земля. Агропідприємства йдуть, як правило, спочатку у рослинництво, потім будують якусь інфраструктуру, потім – переробка. А у нас все вийшло навпаки. Я не маю елітної освіти за плечима, не закінчував МВА. Досвід та навички дали практика, постійне спілкування з людьми і робота з добору кадрів.

– А так не скажеш… З рослинництва у вас арсенал знань неабиякий…

– Знання всебічні, але не надто глибокі, – я сам так оцінюю… Але команда міцна й спільно здатна вирішувати будь-які завдання. Глибокі біологічні знання планує осягнути донька, підбирає собі виш в Україні.

– Ви могли б і за кордоном дати їй освіту.

– Ні, вона категорично настроєна: Україна – і жодних варіантів. Я, зрештою, маю показати їй шлях, а рішення сама прийматиме. Спочатку думав її на ветеринарію скерувати, адже розумію: майбутнє за тварин ниц т вом. Хто ми сьогодні? Сировинний придаток?

– Ну я так би не сказав. Я б сформулював: майбутнє – за виробництвом продовольства в принципі.

– Так, але глибина переробки в масштабах держави повинна давати вихід з одного гектара площі, що обробляється. Чи може курятина давати високий вихід з одного гектара? Може. Свинина може давати? Може. Яловичина? Молоко? Можуть. Є нетрадиційне – барани, гуси…

– Я качок люблю. Вони дуже смачні.

– І качки! Я люблю індокачку. Ви кажете – оптимізм… Звісно, підстав для оптимізму чимало. Ми бачимо місце на ринку, ми бачимо технології і маємо команду. Я дивлюся на молодь і бачу, як вона змінює свої уявлення про пріоритети. Зараз прийшла ера, коли молодь розуміє: село – це круто. До нашої ідеології входить переконання, що наша фірма найкраща, і ми самі її створюємо, своєю командою.

Команда у Євгена Дудки дійсно цікава й неординарна. Є в ній керівник блоку рослинництва Віталій Карпюк, людина з потужним досвідом, – працював і у міністерстві, і у обласній адміністрації, а от за технології відповідає Ярослав Мазуренко – людина зовсім молода, але, безумовно, талановита, тобто, для Дудки головне – високий рівень професіоналізму та схильність до постійного прогресу, а не вік чи регалії. Технічний директор Олександр Попов – теж молода людина, але професіонал високого ґатунку, а от заступник директора Сергій Козак – високий фахівець з досвідом. Колектив складається не з однолітків, а з однодумців.

– З-поміж принципів нашої діяльності – ми працюємо від націнки, не від насіння, а від урожаю. Свого часу ми перевернули ринок Волин ської області: він був класичним, ціна включала залізничні перевезення до Одеси. А за рахунок того, що ми відкрили європейський шлях, на ринку відбулася революція, особливо стосовно експорту ріпаку та кукурудзи. Зараз у нас відсотків 70 йде на порт, відсотків 30 – на Європу. Ми з дружиною одного року народження, наш фінансовий директор того ж року і ще один фахівець… Власне, основа фірми – це випускники однієї факультетської групи з інституту, а далі фірма градується таким чином: є група працівників, яким 18-21 рік, є клуб 55 плюс, вони у шаленій формі, і є клуб 25-30. Чомусь у нас випали покоління 30-35 і 40-45.

Від напівзруйнованого заводу – до групи компаній

– У вас такі всеосяжні напрямки. Як ви цим керуєте? Яка у вас структура?

– Довгий час все було у ручному управлінні. Але потім ми провели реструктуризацію компанії. Аграрний блок, зокрема, у нас веде керівник, у розпорядженні якого – технолог, інженер і спеціаліст із земельних відносин. Далі – є відокремлені дільниці, самостійні юридичні особи, очолювані керівником-акціонером, який озброєний командою професіоналів. Згори надходять технології, завдання і тонус, – а далі максимальна автономія на місці. Є керівник компанії, є директори блоків, фінансовий директор, логістика, адміністративний директор, департамент забезпечення, керівники юридичних осіб.

– Але ж ви далекі від того, щоб о четвертій ранку їхати на посівну, а потім спати у посадці в джипі…

– Я цього ніколи не робив. Чимало на перших етапах їздив, і по ночах також, але зрештою така потреба відпала, тому що запрацювали сильна середня ланка і довіра до людей.

– Довіра до людей… Не надто функціональна бізнес-методика… За рахунок чого людям можна довіряти? Ви їм багато платите?

– Все відносно. Але у людей є ліфти, вони щороку заробляють більше і знають, яким буде майбутнє, якщо вони виправдовуватимуть довіру. Зараз наші річні обсяги сягають 500 тисяч тонн, тож спиратися є на що. У Адізеса в етапах життєвого циклу компанії є такий період – «Давай-давай», коли стрімко ростуть надходження, збут, компанія на підйомі, вона процвітає. Ми перебували на цьому етапі й на ньому перебувало все сільське господарство. Але зараз треба шикуватися до системної чіткої роботи.

– Тож ви намагаєтесь збудувати структуровану високотехнологічну компанію…

– Саме так.

– Як ви працюєте з фермерами, яких кредитуєте?

– Ми маємо потужний кредитний портфель, взяли у банку кредит і частинками донесли його до товаровиробників. На нашій території мільйон населення, всі усіх знають, і якщо виникає прецедент негативного досвіду, просто закриваємо дорогу до партнерства: вибачте, кредитного ресурсу для вас немає. Будьте добрі, привезіть товар – даємо кошти.

– Отак просто?

– Так. Я маю правило – не беру документів до рук. За останні п’ять років жодного до рук не взяв. Фізично не торкаюся жодного документа. Я їх гублю.

– І все-таки у мене немає відчуття, що так вже все легко й безтурботно відбувається у такому складному бізнесі…

– Звісно ні. Але люди повинні відчувати, що все – легко. Тоді вони набагато енергійніше вирішують завдання, не маючи остраху перед труднощами. У мене працює 750 людей, і я сплю спокійно.

– Як батько оцінює ваші успіхи?

– Батько – класичний голова колгоспу, він у прекрасній формі. Він головував до 1996 року. Коли я почав займатися бізнесом, мені й двадцяти трьох не було. Коли я купив перше підприємство, батько мене з хати виписав. Щоб хату не забрали. А перше підприємство – міжколгосп ний комбікормовий завод, розваляний. У нас з’явилися власні машини, – тоді це була велика проблема, зерновозів бракувало. Ми починали з 130-х «ЗіЛів», потім купували «МАЗи» – і так далі. Діяльність була тоді у нас не надто оригінальна. Ми купували зерно, віддавали на переробку на КХП, продавали борошно, висівки, потім продавали макарони, крупи. Коли починали, – батько забрав свій пай частиною току, і на тому тоці стояла «північна бочка» на три кімнати. Таким був перший офіс.

– У такій ситуації 90% людей купують зруйнований комбікормовий завод, ставлять там бочку на три кімнати, за рік банкрутують й тиняються світом. Як вам вдалося збудувати «Вілію»? «Волиньзерно-продукт»?

– З якого б це дива банкрутувати? Ми вже вміли торгувати, вміли транспортувати, глибоко знали тему. То що нам заважало працювати успішно?

– А з іноземцями як працюєте?

– Згідно з головним правилом: тримай купецьке слово, виконуй усі контракти. Починали з портової активності, а згодом з’являлося щось нове.

Вечеря з поліцією

Олександр Фацевич, колишній командир «Світязя», герой Іловайська, а тепер керівник департаменту славнозвісної Київської поліції, також вечеряв з нами, адже запрошення Євгена Дудки не міг проігнорувати. Тому що волиняни-агропідприємці комплектували своїх воїнів так, як треба, навіть купили в Англії інкасаторську машину сьомого ступеня захисту, – витримує постріл з гранатомета. Це вже не дружба, це братство – воїнів та хліборобів.

– Це був поклик серця, – з кулеметною швидкістю вимовляючи слова, розповідав Дудка. – Ми створили благодійний фонд, разом з Петром Пилипюком, засновником «Модерн-експо», з відомим аграрієм Олександром Андріановим, зібрали небайдужих людей, найняли добрих менеджерів. Ми розуміли, що біда прийшла до всіх нас. Працюємо за принципом – контакт з солдатом, потім контакт з його командиром, беремо заявку та відправляємо все, що необхідно. Почали з тепловізорів, які привозили з Угорщини. Зараз наш фонд перетворився у престижний клуб підприємців-патріотів.

– А що далі? Ви завершите реструктуризацію, у вас буде менше роботи?..

– У мене завжди буде робота. Далі – тваринництво, глибока переробка, розвиток. Є бажання і є сили. Можливо, буде сад, можливо – ягоди, але один гектар землі не повинен давати в Україні вихід у тисячу доларів. Він повинен давати в десятки разів більше.

– Ви вірите, що ми вирвемося з тих труднощів, в яких опинилася країна?

– Безумовно. Подивіться на молодь – це зовсім інші люди. З ними ми переможемо в будь-якій ситуації. Можливо, я дивлюся з позиції світу, який я навколо себе створив, ми ж з категорії людей, що дивляться на світ крізь вікно автомобіля… Можливо… Але однаково на нас чекає удача.

– Це нормально, я теж дивлюся на світ крізь скло вікон будинку, який сам збудував, з позицій власного підприємства.

– Починай з себе – і все вийде якнайкраще. Живи по закону, і закон – твій захист.

Багато таланту, багато праці – дивися, й пощастило

Менеджмент – це добре, структуризація – це правильно, але «Вілії», «Волинь-зернопродукту» та всім їх працівникам і територіальним громадам таки пощастило з керівництвом. Я знаю кілька таких компаній в Україні, і всі вони суперуспішні. Це компанії, які починали не з сільгоспвиробництва, а з торгівлі. Це не лише агробізнесу стосується, а приватного бізнесу в принципі. У нас в Україні є багато людей з головами, сповненими ідеями, мов вулики бджолами. Є у нас й чимало майстрів, які здатні створювати продукцію на світовому рівні, а то й таку, що не має світових аналогів. І майже всі ці люди роблять одну драматичну помилку: вони думають про ідеї та технології і не думають про те, кому вони все це будуть продавати. Я не одному й не сотні підприємців, які розповідали мені про те, як дотепно вони вигадали продукувати те або інше, говорив: якщо ви не знаєте, кому, як і скільки ви цього продасте, не варто й починати.

Євген Дудка почав з того, що навчився реалізувати продукти та послуги. А потім – створив інфраструктуру та прийшов у агробізнес. І така концепція в українських умовах працює надзвичайно ефективно.

І Україні поталанило з Дудкою. На його плече можна спертися цілій країні, і не похитнеться.

От тільки бігти вперед з ним нарівні буде важко.

А він казатиме – легко! – і буде рух, буде діло.

Буде Україна.

 

Текст та фото - Юрій Гончаренко