Протестні виступи фермерів в Європі черговий раз продемонстрували об’єднуючу роль фермерських асоціацій та їх вплив на профільну політику. Проте аграрії протестують не лише під стінами Європарламенту. В українських землеробів теж є свої перепони для успішного та прибуткового господарювання. І питання полягає у тому, як зробити так, щоб справедливі вимоги були почуті.

 

Роль аграрних об’єднань як інструменту впливу суспільства на владу 

Спалах африканської чуми свиней (начебто випадкова подія) зайвий раз підтвердив те, до чого вже давно дійшли у Європі та Америці: державні бюрократичні установи повинні мати лише обслуговуючі, а не регулюючі функції, адже для цього є законодавство. А проблеми галузі регулюють професійні об’єднання сільгоспвиробників.

Фото 1. Асоціації по-європейськи

 

Два світи, дві асоціації

Різного роду об’єднання та асоціації агропромисловців для нас не новина. На сьогодні в Україні ми маємо їх ледь не сотню. Найстарша з діючих (про те, що було «за царя Гороха» ми не згадуємо) – це Аграрний союз України. Він веде свій родовід від 1971 року, коли за ініціативою «керуючих органів» була створена Рада колгоспів УРСР. Та це не єдине об’єднання, створене «згори». Вже за часів незалежності, зі зміною умов господарювання та відміною державної монополії на зовнішньоекономічну діяльність, частина міністерських профільних главків, втративши важелі впливу і щоб якось утриматись «у сідлі», трансформувалися у профільні асоціації (залишившись у тих самих кабінетах на Грінченка). Проте нове життя виявилося сильнішим за адмінресурс. За останні півтора десятиліття виникло багато нових профільних середовищ, наближених до виробників, — дієвих об’єднань аграріїв і переробників, створених «знизу». Вони своєю роботою змусили реформуватися структури, що виникли за ініціативи «згори», а їх очільників — перестати бути лише «весільними генералами».

Однак складається враження, що хоч ми і зробили значний крок уперед, однією ногою лишаємось у старому радянському минулому (як і свідомість частини населення). Тому сьогодні, ставши на рейки європейського розвитку, вкрай важливо перебудовувати суспільні інституції, зважаючи на досвід тих, хто цей шлях вже пройшов.

Щоб краще зрозуміти, якими вони мають бути, звернемо свій погляд на Європу. Аграрії європейських країн об’єднані у галузеві асоціації, які є не «клубами за інтересами», а дієвими організаціями економічного та профспілкового спрямування. Окрім захисту прав своїх членів і лобіювання галузевих інтересів вони здійснюють багато інших функцій. Економіка тісно пов’язана з політикою.

І галузеві асоціації лобіюють на європейському рівні національні інтереси, щоб мати можливість відстоювати єдину сільськогосподарську політику, яка передбачає можливість отримання аграріями достатніх прямих субсидій. На національному рівні асоціації захищають галузеві інтереси. Сферою їх діяльності всередині країни є питання оподаткування сільгосппідприємств і соціальні відрахування. Адже їх необхідно адаптувати до існуючих реалій та забезпечити належні умови виробництву, щоб воно залишалось конкурентоспроможним. Окрім того, фермерські асоціації займаються і такою незвичною для нас сферою, як забезпечення якості продукції (це і дорадчо-консультативні функції, і контроль дотримання санітарних норм на виробництві). Така діяльність дозволяє аграріям бути активними учасниками всіх процесів, підвищувати показники виробництва та реалізації своєї продукції.

У розвинених країнах уже звичною практикою стала співпраця центральних і місцевих органів управління з галузевими громадськими організаціями. Вони не лише долучаються до розробки та втілення національних і регіональних програм соціально-економічного розвитку, їм також передають окремі управлінські та контрольні функції за певними процесами. І крий Боже владі прогнівити європейського фермера. Завдяки поширенню інституту професійних асоціацій вони добре організовані, мають великий досвід лобіювання і звичку організовувати гучні та багатолюдні акції протесту Лише за останні роки Європа бачила таку не одну Добре, що ми теж хоч чомусь навчились.

Однак треба зауважити, що умови роботи аграрних асоціацій у Європі та Україні відмінні. Найголовніша відмінність (з формальних) полягає, мабуть, у самій кількості фермерів та площі угідь, які вони обробляють, і традиціях господарювання, що склалися за останні дев’яносто років. Наприклад, Французька асоціація виробників кукурудзи об’єднує 60 тис. фермерів (9% від загальної кількості), на той час як в Україні кількість фермерських господарств трохи менше 40 тис. Приблизно 80% сільськогосподарських підприємств країн ЄЄ — це родинні ферми, що стали основою, на якій була побудована єдина сільськогосподарська політика. Середня площа фермерського господарства у ЄЄ у 2000 році складала 19 га. У Європі ці показники становлять — від 4 га у Греції до 68 га у Великобританії.

В Україні у 2014 році на одне фермерське господарство в середньому припадало 117,2 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 113,8га ріллі. Орендовані землі фермерів складали 78,4% загальної площі в їх користуванні. До того ж треба враховувати значну кількість великих господарств. У Європі переважна більшість фермерів працюють на своїй землі. Та, мабуть, головною бідою українських аграрних асоціацій є певна недовіра виробників до їх ефективності та корисності. У Європі більшість об’єднань очолюють діючі керівники господарств, у нас подібне — меншість. Аграрні асоціації мають бути профільними середовищами, наближеними до виробників.

Фото 2. Асоціації по-європейськи

 

Соціальне партнерство — запорука розвитку

За останній рік у країні в цілому та в галузі зокрема відбулися суттєві зміни. Так, якщо, за оцінками виробників (ще до спалаху африканської чуми), «два роки тому ветслужба була каральним органом, то сьогодні — партнер». Ситуація поступово змінюється. «Ще три роки тому я про це не міг навіть мріяти», — каже про зміни президент Асоціації виробників молока України Андрій Дикун. Проте, щоб галузеві об’єднання стали реальним вагомим важелем впливу на агрополі-тику держави, потрібен час та спільні зусилля для зміни старої системи.

Найперше, мабуть, треба законодавчо визначити місце сільськогосподарських асоціацій у суспільстві, адже ні Закон України «Про громадські об’єднання», ні Закон України «Про організації роботодавців» у повній мірі не відповідають ні суті об’єднань аграріїв, ні суспільній потребі.

Нещодавній спалах африканської чуми свиней поставив жирний знак питання на політиці «дерегуляції» системи державного ветеринарного та фітосанітарного контролю. Виникають питання, чому вона набула такого поширення, чому хворих свиней розвозили ледь не по всій Україні. Чому?

А може, тому, що корупційну систему треба не перебудовувати, а замінити іншою? Адже більше року у парламенті лежить проект постанови про підвищення ефективності системи державного ветеринарного та фітосанітарного контролю, згідно з яким «передбачається закріплення за Міністерством аграрної політики та продовольства України функції реєстратора операторів ринку продовольчої продукції з метою подальшого управління системою офіційного (державного) контролю».

Згідно з цим проектом, «основну відповідальність за якість та безпечність продуктів харчування передбачається покласти на виробників і постачальників — операторів ринку». Чудово! Але не вказано, хто такі ті «оператори». То, може, варто законодавчо визначити поняття об’єднань/асоціацій агровиробників та їх повноваження? Поділитися «владою» з тими, для кого зловживання нею означатиме залізти до себе в кишеню, а не докласти туди?

Створення відповідних правил «гри» значно послабить корупційні ризики, а то й унеможливить корупцію у частині випадків. Треба дати важелі впливу об’єднанням виробників, бо сьогодні вони, на жаль, окрім громадських заходів і гнівних виступів, не мають інших можливостей. Саме про підвищення ролі агровиробни-ків говорить у своїх пропозиціях щодо Стратегії розвитку аграрного сектора України до 2020 року, поданих міністру АПК, Асоціація фермерів та приватних землевласників України: «Стратегічними цілями є… делегування повноважень щодо регулювання аграрного ринку та розвитку сільської місцевості саморегулюючими організаціями сільськогосподарських товаровиробників і розширення їх участі у формуванні та реалізації державної аграрної політики, здійснивши заходів щодо підтримки їх діяльності».

 

Кооперація — шлях до успіху

Чи не найголовнішим на сьогодні завданням українських аграрних об’єднань фахівці вважають розвиток кооперації. Це в першу чергу стосується найменш економічно захищених — дрібних і середніх сільгоспвиробників. Асоціація фермерів та приватних землевласників України констатує: «Основними проблемами є нерівномірність розвитку форм господарювання з одночасним послабленням позицій фермерських господарств (39,4 тис. та 4,5 тис. га ріллі), особистих (селянських) господарств (4,5 тис, — 6 тис. га ріллі), що складає 60% валової продукції АПК, а по картоплі — 98%; овочі, фрукти — 87%; молоко — 80%». Відсутність інфраструктури для цих категорій виробників та їх кооперації унеможливлює доступ до ринків як організації реалізації власної продукції, так і до всіх ресурсів. А кооперативний рух дасть змогу дрібним виробникам, у першу чергу невеликим фермерам та селянським господарствам, вийти на міжнародні ринки та бути більш конкурентоспроможними на внутрішньому. В Європі, де кооперативний рух має більш ніж столітню історію, аграрії об’єднуються у кооперативи, оскільки розуміють, що це дасть можливість користуватися загальною технікою, обладнанням, мати стабільні шляхи збуту продукції. Тут слід врахувати, що крім якості продукції, яка у ЄС має бути поза сумнівом, покупці висувають вимоги щодо обсягів мінімальної партії.

У нас зі старих радянських часів сам термін «кооперація» викликає певну насторогу та очікування зарегульованості, але тільки в нас. У Європі (та й не тільки) сільськогосподарська обслуговуюча кооперація традиційно була та залишається прерогативою фермерів, має свої як загальні, так і індивідуальні риси у залежності від особливостей історичного розвитку та місцевих умов господарювання. Водночас не існує єдиної домінуючої моделі сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу. Всі сільськогосподарські кооперативи ЄС, за окремим винятком, належать до соціального сектора економіки, оскільки носять не комерційний, а партнерський характер по відношенню до своїх членів (порівняйте зі старими колгоспами), хоча звичайно і прагнуть до отримання прибутку.

Такі об’єднання дають ефект. Наприклад, Естонія не мала стійкої традиції корпоративного руху (зародки кооперації в ній свого часу були знищені). Кооперація там почала активно розвиватися лише в останні роки. Але вже зараз через кооперативи на ринок надходить близько 35% молока, зерна, м’яса. Майже 30% експорту естонського зерна також здійснюють селянські кооперативи.

Кооперативні об’єднання Швеції, Великобританії, Данії, Нідерландів мають ще більш вражаючі результати. Ще одним з можливих напрямів кооперації є закупівля через асоціацію потрібних усім її членам ресурсів — добрив, агрохімії, посадкового матеріалу та насіння, запчастин тощо за оптовими цінами. Річ у тім, що вартість товару, який поставляється у великих обсягах, суттєво нижча, ніж при продажу цього товару для одного агропідприємства. Консолідація дрібного та середнього бізнесу має дати неабиякі результати. Економічна успішність товаровиробника, з одного боку, посилить його здатність впливати на владу, а з іншого — підвищить потенціал держави.

На жаль, сьогодні профільні асоціації в Україні недостатньо сильні, щоб дійсно бути в повній мірі корисними агропромисловцям. Щоб виправити ситуацію, потрібно докорінно змінити відносини, що склалися у сільському господарстві. Напівреформи та невизначеність з ряду ключових питань (ринок землі тощо) стримують нормальний розвиток галузі.