Обнімаю вас, читачу, ми зустрічаємося знову, і так буде завжди. Щомісяця ми будемо бачитися, тиснути руки, плескати один одного по плечах і говорити про перемоги та здобутки.

Нам скоро сіятися, і рослинницький рік буде добрим. Все буде добре. Адже нація, яка проходить такі тяжкі випробування,  – вона гартується, очі у людей виблискують крицею. Я не можу не говорити про найпекучіший біль сьогодення. Проти нас ведеться підступна й страшна війна. Найтяжчий її прояв, я бачу,  – зневіра людей, слабкість духу, страх. Це їхні здобутки, ворожі. Зараз мені важко говорити з багатьма, хто починає ламатися й губитися, важко піднімати з колін дорослих людей, часто огрядних, немолодих. Молодих піднімати легше.

Ще ніхто й ніколи так боляче нашим ворогам не робив, ще ніхто не трощив їхні плани однією лише мужністю та патріотизмом, без зброї, з командирами-зрадниками, з купленою до останнього коліщатка системою. А люди стоять.
Воювати з українцями ви­явилося вкрай неприємно. Козацька наснага й традиції нікуди не поділися відтоді, як січовики утрьох могли рубати й гнати сотню ворогів степом. Це неабияка проблема. Воювати з українцями й нести втрати один до п’ятидесяти – це аж ніяк не успіх. Є думка, що у ворога незліченні резерви і йому байдуже, скільки втрат він понесе. Не байдуже. У ворога проблеми ще й гірші, аніж в українській економіці та в суспільстві. Частина їх ще не вийшла назовні, але ж цей гігантський гнойовик – реальний, ворожа країна тяжко хвора й криза неминуча. Лікування ж немає. Так, і там, і у нас є невелика група професіоналів, вони й визначають суть процесів. Але насправді наші Фермопіли – не аеропорт, а вся Україна, яка стримує скаженого ворога. Європа й Америка – прекрасно розуміють, що до чого й куди все йде. Не буде у них газу, безпеки, умов для спокійного вирішення проблем із Грецією. Але політикум максимально відтягує цей некомфортний момент, коли доведеться прощатися зі спокійним життям, така вже професія у політиків.
Україна надто велика, щоб її не помічати. Україна – велична, і це теж бачить світ. Україна перемагає, і це розпалює лють ворога. Й загартовує нас. Ніяких здобутків ворог не має, окрім того, що втома та моральний тиск позбавляють віри найслабших.
Та ми повернемо їм віру.

* * *
У передноворічні дні з Тернопільщини в АТО пішла колона з 20 машин, 320 тонн продовольства, дві машини швидкої допомоги для батальйонів «Айдар» і «Тернопіль». Понад 60 агрокомпаній збирали. Про це мені повідомив Іван Чайківський, один з організаторів акції. Це та міць, яка тримає фронт і героїв на передовій, яка показує, що ми єдина країна і єдиний народ. Навіть якщо тисяча ворогів з розгону спробують пробити головами гранітну скелю, результат буде один – тисяча розбитих голів.
Перемога буде. Вірте і стійте у повний зріст, не опускайтеся на коліна.
Не вперше я говорю про абсолютне зло і абсолютне добро. Але щодень отримую підтвердження правильності цієї ідеї. Ісус Христос у Нагорній проповіді сказав: хай буде ваше слово так-так, або ні-ні, а що більше цього – від лукавого. Це ясна відповідь усім, хто мимрить – «є різні точки зору, у кожного своя правда» і таке інше. Нині ця істина висловлюється дуже просто: або ти патріот України, або ти ворог України. Якщо вважаєш, «не все так просто, є багато думок і факторів…», значить, від лукавого, тобто, ти слуга диявола. Обирай.

* * *
Чому нам так важко, чому такі тяжкі випробування нам послані? Тому що ми грішні. І це аж ніяк не релігійна риторика, це просто факти. На мене велике враження справив епізод, коли здійнявся галас – собаки у притулку в Бородянці голодують і гинуть. Еге ж. Мер Кличко здійнявся на крило, майнув у Бородянку і бачить: собаки дійсно у жахливому стані, територія занедбана, повний швах. Але з’ясовується, що притулок для тварин – комунальне підприємство, там на 300 собак – 70 працівників, річний фонд зарплати 7, 5 млн грн. Показали поруч притулок волонтерів – там 1000 собак, всі задбані, ситі, все гарненько, й працюють там четверо людей. Кличко директора притулку звільнив. А мав би прибити. Або – навіщо ми тоді мером обирали саме Кличка?
От де варто лякатися. Тому що у нас в країні таких Бородянок – тисячі. У нас з цього складена система. І не тільки в комунальній сфері. А і в державній. І в недержавній теж, але там все простіше: коли людям це не потрібно або у них немає зайвих грошей, фірми закриваються. А Бородянки, непомічені й невідомі широкому загалу, смокчуть нашу кров. У кожному районі є такі упирі. Тобто, чому упирі. Це ж наші люди, це ми. Відтак, нам доведеться пройти болісну й необхідну процедуру очищення. Гадаю, почати з себе повин­ні районні управління сільського господарства. Чи потрібні вони сільгоспвиробникам? Хто приносить людям, які вирощують хліб, реальну користь й полегшення? Якщо хтось має відповідь на це запитання, хай залишається. Але в підсумку вирішувати будуть люди, які вирощують хліб.
* * *
До істини «хай буде ваше слово так-так, або ні-ні» – ілюстрація. Недавно почув думку керівника Луганського Руху Опору, партизана. Каже, дивні діла творяться в Україні, сьогодні, зараз. Алчевському меткомбінату перерахували 100 мільйонів гривень, повернули НДВ. Чудово, авжеж? Не знаю,  чи вдалося налагодити виробництво на Луганському патронному заводі терористам, але згаданий меткомбінат там задіяний точно. Ще й власники – громадяни ворожої держави. Далі партизан дивується з таких фактів: на дотації вугільній галузі перераховано понад 8 мільярдів гривень. З якого дива? Оце варто валятися в ногах у МВФ, випрошувати транші, а потім гроші отак викинути? Другий факт: Єфремов повернувся з своїх французьких мандрів, прилетів до Києва. Що, його хтось зустрічає, арештовує, допитує? Ні.
І це теж світ, в якому ми зараз живемо, і це теж Україна. То чого ж дивуватися, що такий тягар на нас валиться. Це наш нарив, який лопнув і забризкав гидотою все навколо.

* * *
Будемо відмиватися й чистити сподні.
Це я профільне міністерство навіть не зачіпав, бо зрозуміло: там такий самий Содом і Гоморра, як і всюди.
Навести лад у хаті, посадити чорнобривці біля ґанку, і хай апетитні дівки з Петриківки пензликами з котячого хвостика хату порозписують.
Нас ніхто не врятує, окрім нас самих. Насправді ми зараз у ситуації, коли –
«чого плачеш?» –
«тато помирають..» –
«а що, хліба не було?» –
«та ні, хліб був, не було чим врізати».
Оті фури з Тернопільщини, які лише струмочок у могутньому потоці, який йде на підтримку фронту,  – знак нашої могутності. Оті козаки, які б’ють ворога з такою ефективністю,  – наша слава й звитяга. Ми насправді могутні та непереможні. Нам треба усвідомити свою велич і свою непохитну віру та покласти її на терези долі, і перемога не забариться.

* * *
Наша нездоланність – у ретельних приготуваннях господарств до посівної, незмінності планів і наполегливості у праці та творчості в найтяжчий час, коли ворог жадав би, аби ми опустили руки, покинули все й співали тужних пісень. Трактори вийдуть у поля, люди вийдуть під сонячне проміння. Весна вже близько. Перемога близько.
Я міг би з вами говорити про реструктуризацію управління галуззю, про інтеграцію в європейсь­кий агрокомплекс, про диференціацію на ринку, рослинницькі й тваринницькі технології, досвід цікавих господарств й винаходи світових лідерів. Але сьогодні говорю з вами про віру і патріотизм, про принциповість і оптимізм. Тому що сьогодні вам потрібно саме це. Створюйте зону незламності і переконаності навколо себе. А на цьому ґрунті буде вирощено новий рекордний урожай, і на цьому плацдармі постане нова Україна, країна нашої мрії, якій заздритимуть усі країни світу.

Ваш головний редактор