Санта-Клауса з Маціборка не вийшло

Степана Васильовича ми зустріли у санаторії «Миргород», де він зміцнював здоров’я перед новим сезоном, накопичував людський свій ресурс для посівної. Він гуляв алеями між пухнастих ялинок й так нагадував з лиця Св. Миколая, що аж закортіло вдягти йому червоний ковпачок з білим хутром й так сфотографувати для обкладинки журналу. Маціборко відмовився, він жодним чином не хотів показатися жартуном, а шкода. Справу він робить серйозну, господарство веде міцно, твердою дорогою, а тут би ми ще й відобразили б його непосидющу натуру та живий характер.

Ну то й нехай.

Нехай Степан Васильович Маціборко, керівник ТОВ «Вікторія», буде на наших сторінках серйозним практиком, справжнім експертом зерновиробництва, яким він дійсно є, але ми знаємо, що він – один з нас, один з вас, читачі наші, з усіма вашими жартами й витівками, з усіма вашими талантами і чеснотами, із спільними для всіх проблемами й негараздами. Він просто людина, українець, землероб, який у тяжку днину тримає на плечах країну й неквапно, розважливо готується до чергової посівної.

Особова справа

А розмову почали з біографії.

– Я закінчував фінансовоекономічний інститут, але, оскільки я сам селянин, після закінчення потрапив в аграрну сферу, головним економістом колгоспу ім. Шевченка у Любомльському районі на Волині. Відтоді вся діяльність моя пов’язана з сільським господарством. Звісно, була армія. Були бойові дії в Афганістані...

– Ви воювали?

– Так, у 1979-1980 роках... Після того працював в обласному управлінні сільського господарства, заввідділом, а потім доля закинула в село під Тернополем. Хотілося живої роботи, я себе не знаходив між клерків та папірців, я там не міг всидіти. Був головою колгоспу, а вже 15 років працюю з пайовиками, у своєму господарстві.

Маціборко в Афганістані був командиром танка, сержантом. Про це нам не розповів, довелося розшукувати відомості про нього, біографію в інших джерелах. Цікаво, що його порівняно невелике підприємство чимось скидається на танк. Самохідне, бойове, добре захищене, динамічне. І головне – отак по калабанях та рівчаках йде і йде вперед....

Банда вичікує

– Весь час на заході України. Ви ж тепер правдивий бандерівець?

– Я тепер ОСОЗНАВ, що таке бандерівщина. Колись я інакше дивився на ці речі, був вихований на інших ідеалах, з батьком сперечався про ці речі... Але все стає на свої місця потихеньку. Ми поступово розбираємося що до чого.

– Нам допомогли розібратися.

– Так, допомогла ситуація. Хоча не все було правильно зроблено. Зокрема, я вважаю, що землю у власність учасникам колгоспів не треба було давати. Більше сенсу було б залишити землю в державній власності, якби держава могла керувати цим процесом... Але ж вона не може, досі не може. Маємо надію, що вдасться щось зрушити новим силам, що прийшли у парламент. Банду не так просто з’їсти – вона є, вона вичікує, вона присмокталася, перефарбувалася.

– Ми їх не будемо їсти. Ми їх передушимо по одному.

– Але зараз ще твориться казна що. Як отой ##здюк малий зайшов на керівну посаду? Ніхто його не висував, сам пройшов. Люди загинули за те, щоб він був при владі?!

Чесно кажучи, я не второпав, про кого саме Маціборко говорив. Але мені здалося, що може й з десяток ймовірних персонажів політичного процесу могли б сюди підпасти.

Так, вони добрі оратори, вони нас переконують, що не може все бути швидко, що йде війна, тому до цього часу зроблено – ноль... Ми це знаємо. Але так теж не може бути.

– Так не буде.

– Надіємося на це. Правда буде. Але ми вже б хотіли, щоб це сталося, всі підстави сподіватися на це є. Передумови ще кращі були у 2005 році, коли прийшла наша влада, але не було волі і не було сили, не було керівника. Я фантазер, у мене іноді бувають фантастичні думки, – що я навів би порядок скоріше. Хоч я й не знаю тієї кухні.

– От ви зайдете в будь-яке міністерство, побачите, що там сидить 5 тисяч людей, 5 тисяч зрадників, злодіїв – і що ви один будете робити?

– Набирається команда – і ломимо, аж порох сиплеться!

– Тож будемо сподіватися, що такі команди зараз набираються і за ними стоять добровольчі батальйони, люди, які кладуть життя на вівтар захисту України і які не дадуть спаплюжити майбутнє.

– О! Зараз зовсім інша ситуація! Я згідний.

І в цей момент згоди ми одностайно ухвалили припинити розмову про політику, тому що зібралися перед посівною погомоніти про наші землеробські справи. Але ж нині неможливо про щось погомоніти, не плюнувши в бік Верховної Ради та Кабінету міністрів. Отак. Плюнули, втерлися – й до наших справ.

Бізнес і мораль

Господарство Степана Маціборка «Вікторія» – міцна цеглинка у мурі української економіки, воно працює стабільно, ефективно, сплачує податки, розвивається.

– Скільки у вас людей працює, у вашій агрофірмі?

– У нас 50 працівників, хоча землі лише 2500 га. Я міг би обійтися меншою кількістю, спеціалістів забагато, але намагаюся створювати робочі місця і зберігати персонал. Ми разом працюємо тридцять років. Я навіть з моральної точки зору не можу їх втратити. Хоча економіка має свої закони, свої правила. Я ставлю своїм працівникам у приклад – у сусідньому господарстві втричі менше працівників, а вони не гірше від нас працюють.

– Гадаю, якщо ви зробите правильний, високоефективний бізнес, то це і є мораль. Це значить, що ви зробили правильну справу для себе, для держави і для тих спеціалістів, які працюють у бізнесі. Якщо вам потрібно 15 працівників, то їх повинно бути 15. У вашій ситуації треба якісь нові напрямки відкривати.

– Ми дуже багато над цим працюємо, багато думаємо.

– Ви ж, кажуть, арахіс збираєтесь вирощувати, там, мабуть, багато ручної праці. Тваринництво треба, тваринництво...

– Не тільки арахіс. Я спробував займатися квасолею, добра культура, і на неї є попит. Виростили на 12 гектарах. Високорентабельна культура, весною збільшимо площі до 100 га. Частково є проблема з технологіями, є питання з посадковим матеріалом, але це ми подолаємо. (Я пригадав гарнесенько упаковані пакетики з квасолею у «Мега-маркеті», придумані цікаві назви, елітне оформлення, гривень по 20-30 за пакетик у 250 грамів. – Ред.) Створили маточник, розплідник порічки й агрусу – є добрий попит і на ягоди, і на посадковий матеріал, тому будемо створювати лабораторію, за допомогою якої зможемо продукувати високоякісні, здорові, стерильно чисті від захворювань саджанці. Ягідництво, садівництво, дійдемо й до тваринництва. Минулого року ціна на свинину була від 18 до 25-27 гривень у живій вазі, а це ціна, за якої я заробляю хіба що гній на поля й сморід на село. Немає внутрішнього ринку, низька купівельна спроможність населення. До того ж у нас не ринкові відносини, а такі, як на базарі. Ми відчуваємо такі речі: кордон відкрили, пішли фури – і ціна на м’ясо різко впала, якраз на розмір заробітку, який можна було б отримати від продажу. От молоко – інша річ, там безумовна рентабельність.

– Коли я говорю про тваринництво, передусім молоко й маю на увазі...

– А я освоював свинарство. Ми спроможні вирощувати 17 000 голів на рік, вже вирощували 12 000, займалися відгодівлею. Але – немає стабільності, немає основи для бізнесу. Зараз маємо 4000 свиней, дещо призупинили реконструкцію свинокомплексу.

– Ковбасу свою не робите?

– Ні. Це лише одна з проблем, є ж ще проблеми із потужностями для забою, щоб охолоджене м’ясо продавати, та й цим вони не вичерпуються, проблем дуже й дуже багато. Ковбаси, мені здається, на ринку достатньо. Інша справа – її якість. Тут державного контролю просто немає. Жодне м’ясопереробне виробництво, жоден ковбасний цех на Тернопільщині у мене м’яса не бере. Беруть з Польщі, беруть відходи, використовують смакові добавки, добавки для кольору – і ми це їмо. Не беруть у нас м’яса! М’ясо у мене бере Київ, Біла Церква, інші регіони України, і беруть саме для продажу. М’ясо свіжим надходить у торгівлю. А якщо хочеш щось зробити своє, натикаєшся на такі бюрократичні перепони... Навіть забій свиней організувати – це така тяганина! Там стільки вимог! Я хотів ставок оформити для розведення риби, та, поглянувши, яку кількість паперів та дозволів треба оформити, відмовився від цієї справи.

– А ви що, рибалка?

– Ні, не рибалка, але я хочу багато всього мати!

(Посміялися, щиро й вголос.)

Якщо не я, то хто ж?

Але таки проблема взаємодії, співпраці сільгоспвиробників та держави Маціборка непокоїть, він вбачає у ній корінь багатьох селянських негараздів.

– Пам’ятаєте час, коли кукурудза коштувала 400-500 гривень за тонну? Ми тоді кинулися до районної, обласної ради сільгоспвиробників, була така структура на папері, створена на базі рад колгоспів, звернулися до уряду: зробіть щось! Отримали відповідь: а навіщо ви сіяли? Це була катастрофа! Є державний баланс зерна: 10 мільйонів на споживання, 10 мільйонів на тваринництво, а решту – продавайте. Хто продає? Трейдери, яких впустили заробляти грошву. Якби мені сьогодні сказали: шановний, ти маєш здати державі по такій-то якості у такі-то терміни 1000 тонн пшениці, 1000 тонн кукурудзи за отаку ціну, – я був би щасливий! Ми виростили, а потім – спробуй продати! Посередників незлічена кількість, а цін і гарантій немає. А що чуємо у звітах? «Ми виростили 65 мільйонів зерна цього року». Хто – ми?

– Е-е, ні, це Азаров казав... Зараз вже говорять: «В Україні вирощено стільки-то...» Вже не кажуть, що «ми».

– Вже не кажуть?

– Ну так, воно ж по сантиметру рухається. Це вже здобуток. Що вам вдалося виростити цього року, що ви вклали в ці мільйони, вирощені українськими землеробами?

– Ми зібрали більш як 70 центнерів пшениці, більш як 70 ячменю, ярового, пивоварного, який продали за копійки як фуражний, не було в ньому потреби... Три тонни ріпаку, три тонни сої, 105 центнерів кукурудзи у сухому зерні. І це не врожай, адже у Німеччині збирають 10 тонн пшениці на круг, у Франції також.

– Ви ж знаєте, як у Німеччині збирають. Там кавалки поля по 30 гектарів, та й добрив вони стільки гатять...

– Так і я дав добрив достатньо. Але як ми це вирощуємо? У мене є фонд зарплати, і таку ж суму я плачу – відсотки по кредиту до банку. І цього року я банківський кредит не погасив... Чому у Німеччині фермер має 40 гектарів і має комбайн, який коштує у нас три мільйони, ми його через 5-6 років у німців перекуповуємо? Я маю 2500 гектарів і не маю такого комбайна. Чому у нас немає сівалки, плуга, чому у нас лопати й граблі з Китаю? Інвестицій немає? Я лише за ЗЗР віддав 3 мільйони 800 тисяч, мільйон на насіння. Кому я дав заробити? Німцям, голландцям... По захисту ми працюємо тільки з оригінаторами. Кукурудза у мене була Monsanto та Limagrain, соняшник Pioneer. Я дав 600 літрів аміачної води і два центнери нітроамофоски. Крім того, цього року я обробляв посіви від шкідників, як ніколи. Два рази обробляв трихограмою. Давайте по рахуємо: 500 гектарів по сім тонн – 3500 тонн пшениці; 220 гектарів ячменю по 7 тонн; 150 гектарів озимого ячменю по 65 центнерів; 350 га кукурудзи по 105 центнерів. Соняшник не вберіг від шкідників, там дві з чимось тонни вийшло. Зауважте, ані кукурудзу на зерно, ані сою, ані соняшник на Тернопільщині ще три-чотири роки тому не вирощували. Колись ми вирощували горох, це попередник ще й кращий, ніж соя, та й культура цінна. Але немає ціни! Сьогодні чотири тисячі дають за горох, а за сою шість.

Прогноз-2015: заробить не той, хто більше виростив, а той, хто менше витратив

– Які ви технології застосовуєте, де ви їх берете чи створюєте самі?

– Технології – прості, як світ... (А світ – ой який непростий, подумав я. – Ред.) Оремо. Але у мене вже є бразильська сівалка Semeato для зернових. Але я її зарано купив, тоді у компаній-продавців не було супроводу, консультантів з технології. Сівалка простояла, а тепер я маю намір спробувати. Зараз саме підбиваю підсумки. Облік у мене по усіх статтях видатків ретельний. Мій колега питає: як ти визначаєш фінансовий результат? Я відповідаю: коли я усім віддав, що винен, і в коморі ще є зерно, значить, я виграв! (І знову щиро посміялися.) Оптимізація затрат – це сьогодні найголовніше завдання, при тому, що, як ви знаєте, тонна солярки коштує вісім тонн зерна.

– Цей рік, перефразовуючи вас, буде таким: заробить не той, хто більше виростив, а той, хто менше витратив.

– Дійсно так. Немає ресурсу, банки практично не фінансують сільгоспвиробника. Міндобрива, нітроамофоска – вісім, вісім з половиною тисяч, подорожчала удвічі. Як ми можемо вижити? Підняти ціну на нашу продукцію удвічі? Так, ціна на пшеницю у гривні дещо піднялася. Але ж не так, як на добрива... Три мільйони шістсот тисяч на паливо, де ж ці гроші візьмуться...

– Але, Степане Васильовичу, як не крути, ви – мільйонер. Оперуєте мільйонами?

– Я б не сказав. Оперую десятками мільйонів, обороти великі, але ж толку нема. Ми виробляємо продукцію, але ж не продаємо, а фактично, здаємо. Заробляє переробка, заробляє торгівля.

– Звісно, сучасне сільгоспвиробництво повинно рухатися від продукування сировини до...

– ... до прилавка. Через тваринництво, через переробку. На цих двох ланках воно повинно створювати додаткову вартість. Нам треба створити продукт, переробити сировину на борошно, на крупу, на макарони, на м’ясо. Але. Сьогодні КХП, м’ясокомбінат, цукровий завод поводяться як монополісти. Є практика, що обов’язково обдурять, на вологості, на засміченості, на тоннажу. Ми частину просто віддаємо. Виробився синдром недовіри до переробників, ми вже між собою не можемо домовитися. Світ пішов на глибоку кооперацію, коли виробник має свої заводи, переробку, і ми до цього дійдемо, адже інакше ми не виживемо. Ми на Тернопільщині допомагаємо АТО, маємо штаб. Просять крупу. Я звернувся до переробних підприємств, – кажуть, неможливо допомогти, все забито, всі потужності! Значить, є в цьому потреба? Я вже замислююся про власну переробку зерна на крупу.

– Авжеж. Може бути багато невеликих, але містких за робочими місцями виробництв. Гектар помідорів може дати сто тонн, нехай кілька чоловік стоять, крутять томатну пасту. Або те ж ягідництво, яке може на трьох гектарах забезпечити десять робочих місць чи навіть більше.

– В цьому напрямку я минулого року навіть квасолю сіяв, щоб розширити набір продукції з високою ціною. Цього року матиму смородину (порічку), посадив минулого року розсаду, 40 гектарів товарної посадки. По економіці – аж страшно рахувати. Немає такого виду продукції, щоб порівнявся з ягодами. Є ще така цікава ягода – лохина (голубіка високоросла, Vaccinium myrtillus). Багаторічна культура, яка стійка до хвороб та шкідників та має в плодах багатющий, унікальний набір вітамінів та мікроелементів. Я маю фермерське господарство на 20 гектарів, де проводжу різноманітні експерименти.

Не виживання. Життя

Маціборко, попри купу проблем, яку має кожний керівник, неабияк переймається проблемами світової інтеграції та глобальної конкуренції.

– Ми відстала аграрна держава, у нас немає машинобудування. Я інвестую у західні економіки, маю сівалки Lemken, Amazone, техніку Kvernerland, сівалку для соняшника й кукурудзи Monosem, трактори John Deere, Case, 350 и 200 к.с., польський культиватор Europak, причіпні бразильські оприскувачі... У нас немає в державі виробництва сучасної техніки потрібної якості і потужності, ми втрачаємо.

– Але, тим не менш, ви виростили сім тонн пшениці, 10 тонн кукурудзи, люди щось заробили... Ви вважаєте це виживанням? Чи це все-таки життя і є певна перспектива?

– Виживанням я б це не назвав. Я побудував склад на 3000 тонн зерна, веду реконструкцію ферми. Ще мені потрібна сушка, кажуть, на соломі можна знайти добру конструкцію... Насіння я й сам для себе виробляю, матеріал купую в Чехії. Беремо чеське насіння пшениці, чеське насіння сої. Я роблю кілька ділянок розмноження, сію два-три сорти пшениці, еліти, сою на насіння – і я на кілька років забезпечений, щоб не переплачувати гроші.

– Ви орендуєте комбайни. Своїх не заводите через ціну нових?

– Авжеж, новий комбайн з жаткою коштує 3,5 мільйона. Я плачу 700-800 тисяч за обмолот. А мені одного комбайна не вистачило б, треба два, це сім мільйонів. Але я не маю жодних проблем ні з паливом, ні з комбайнерами, ні з запчастинами. Приїхала бригада, вісім чоловік, змолотили – і питання закрите.

– Так... Але якщо вони колись приїдуть на три дні пізніше...

– Поки що, дякувати Богу, встигаємо. 2015-й рік у нас вже спланований, три культури посіяні – ріпак, ячмінь, пшениця, озимі. Років десять у нас озимина не «випадала», не пересівали. Так складаються природні обставини, та й технологія підвищилася, підгодовуємо.

– Я вірю в те, що буде краще. І воно йде, потрошку, зі скрипом, але йде.

– Так воно буде йти вперед вже однією вашою вірою. Найгірше, коли людина не вірить. Якби я не бачив світла попереду, я би відступився, ніхто не зобов’язав нас працювати тут до кінця днів. От якби ще наші державні мужі здобули трохи розуміння, дали б поштовх розвитку... Ми зробимо країну заможною. Ми перевищимо всі валютні надходження від традиційних експортних галузей. Куди йде світ? Переходить на біопаливо. Так, проблеми з цим є, але ж Південна Америка їздить на етанолі, а у нас цукрові заводи не мають куди подіти спирт. Дайте ресурс, зробіть, є ж купа мудрих людей! Я вважаю, людина, яка прийде до влади по нашій галузі, повинна мати найвищу компетентність і повинна мати доступ до президента, прем’єр-міністра, Верховної Ради й мати там повну підтримку, тому що аграрний сектор – це ключ до всього, не металургія, не енергетика. Це пріоритет.

– Все-таки, за рахунок чого ви так непогано впоралися з врожаєм, звідки взяли ваші 70 центнерів пшениці та 130 кукурудзи?

– Дві складові в цьому результаті: перша – все зробили по технології і все внесли, а друга – погода була ідеальна. У травні пішли дощі коли треба, а у час дозрівання, у жнива, не було великої спеки. Умови у всіх рівні, але не всі мають однакові врожаї. Коли я не буду два-три рази на полі на день, спокійно не почуваюся.

– А які радощі у вас у житті?

– Онуки. Одному 4,5 роки, я вже бачу: то майбутній фермер. Беру його з собою на трактор... Мрія? У мене мрія – довести господарство до ідеалу, вибудувати його як самодостатнє, з переробкою, щоб не продавати жодної тонни зерна як сировину.

Буде перемога

Отак господарює сержант-танкіст (колишній) Степан Маціборко.

«Ну то й що?» – спитаєте ви, читачу. Ніби нічого несподіваного?

От що. Саме в ці дні, коли відбувалася наша розмова, аграрна Тернопільщина під проводом Івана Чайківського, «Агропродсервісу», та за участі 60 підприємств Тернопільщини – з Тернопіль ського, Гусятинського, Козівського, Лановецького, Підволочиського і Чорт ківського районів, відправила героям АТО 20 вантажівок з продовольством, 320 тонн.

Батальйонам «Тернопіль» та «Айдар» у колоні були відправлені дві спеціалізовані машини швидкої допомоги. Це вклад у перемогу зроблений аграріями-патріотами, це символ нездоланності України. Чайківського нагороджено пам’ятним нагрудним знаком Збройних Сил України, хоча нагороди заслуговує кожен патріот. Тільки нам потрібна більша нагорода – перемога, і щоб всі наші хлопці повернулися живими. В цій колоні пішли на схід п’ять тонн крупи від Маціборка.

А він підлікувався та й зараз, напевно, вже заводить свій танк «Вікторія», щоб рушати у мирний рейд полями навесні.

Вікторія – це і є перемога.