Уже набридло мені чути від аграріїв на місцях — нічого не змінюється, як крали, так і крадуть, коли старих начальників погнали з крісел, вони оббігли навколо контори, забігли в кабінети й знову посідали у ті ж крісла… Коли палко говориш про реформи зі сцени, намагаєшся накреслити динаміку змін, не йдеться про реальне життя, йдеться про теорію. А на місцях усе відбувається значно повільніше, і людям нічого заперечити. Вони праві.

Влада оновлюється пові-і-ільно…

Напевно, з цієї причини я на владу реагую мляво. Приїхав до Глухова на форум з питань аграрної реформи в рамках Української колегії, щось там порпався у багажнику перед готелем, коли мене ззаду гукнули:

— Юріє Івановичу, а оце наш голова Сумської обласної ради, знайомтеся.

Я кивнув через плече, із ввічливості, запитав:

— Як ви там, в області, боретеся?

— Боремося. Нам не звикати боротися. Два Майдани, загін «Вікінг», АТО…

Я покинув свої валізки, випростався, обернувся і пильно подивився йому у вічі.

Загартований

«Вікінгом»

Звуть його Семен Павлович Салатенко, 1983 року.

Ясно, що він хоч на Майдан, хоч в АТО, міцний і спритний, відкрите обличчя, в очах інтелігентність та увага до співрозмовника.

— Як давно ви в статусі голови облради, Семене Павловичу?

— Від грудня минулого року. До цього досвіду керівної роботи не мав узагалі ніякого, мав досвід суспільно-політичної роботи, роботи з молоддю…

— Як же ви потрапили до загону «Вікінг» на Майдані?

— Це було нескладно. Я приїхав на Майдан з групою своєї молоді, мені тридцять, їм по вісімнадцять. Вони побігли й влаштувалися у «Правий сектор», Гриша Гульвіченко навіть став заступником командира. Був там і Сергій Табала Сєвєр. За кілька днів знайшов їх на 5-му поверсі Будинку профспілок, сказав -давайте, і я у «Вікінгу» буду. Так і залишився. І там, і на фронті, я мав позивний -Депутат, хоча ні у які командири я не пнувся.

— Чому Депутат?

— А я ж на той час був депутатом Сумської міськради. Гульвіченко навіть був у мене командиром, хоча, коли поверталися до Сум, ситуація змінювалась, я ставав старшим.

АТО: цей дощ надовго…

— Які завдання виконував «Вікінг»?

— Пік нашої активності, до мого поранення, припав на бої на Грушевського, де ми виконували  різні завдання.

— Що мається на увазі — до поранення?

— Розірвалася газова граната, надихався газом і, ймовірно, отримав опік верхніх дихальних шляхів, миттєво почалося запалення легенів. Повернувся до «Вікінгу» після лікування, але невдовзі знову довелося лікуватися, і якраз моя відсутність сталася 18-20 лютого. В боях за барикаду, коли спалили БТР, я участі не брав. Я навіть пообіцяв поставити за БТР пляшку Jameson, однак ніхто не признався. Потім почалася війна, і спочатку я їздив в АТО волонтером, їздив у найгарячіші місця, тоді це було Дебальцеве.

— А що возили?

— Воду, їжу. Передусім воду, тому що було літо, спека. Потім, коли похолодало, теплі речі. Потім їздив у Щастя, у Попасну. Одного разу заблукав. Машини у мене немає, і водити я не вмію, тому кожного разу доводилося шукати машину з водієм. На передову їздити люди боялися, а ми ж їздили на самісінький край. Одного разу сильно напоїли водія, завантажили в машину, і він очуняв вже у зоні АТО. До того ж у машини відмовили гальма, і ми три доби каталися по зоні АТО без гальм.

Я засміявся, а Семен задумливо потер підборіддя.

— А як ви потрапили у батальйон «Дніпро-1»?

— Після Іловайська у вересні зрозумів, що треба йти воювати, цей дощ надовго. Якийсь час побігав з гуманітарним конвоєм, потім поїхав до командира батальйону у Чорнухино -візьміть, у мене все є. Але тоді було дебільне законодавство — мені потрібно було повернутися і пройти у військкоматі медкомісію.

Я пройшов, але мені сказали — ми до цього батальйону не скеровуємо. Кажу, відправте мене у 79-ту аеромобільну, там тоді набирався батальйон «Фенікс», мені теж відмовили. Я знову почав їздити волонтером, а 1 листопада вступив до батальйону «Дніпро-1». Теж мене ганяли по перевірках, комісіях, бюрократія почала піднімати голову. Але зарахували мене фахівцем, видали автомат. Промаринували 10 днів на полігоні, відправили спочатку під Маріуполь, а потім у Піски. Там я був до початку травня, потім коротка перерва, і з липня до кінця серпня.

— І як воювали?

— Брали участь у боях, обороняли позицію «Альпініст». Спочатку я нічого не вмів, але потім освоїв автоматичний гранатомет АГС-17. Брав участь і у кількох серйозних операціях, зокрема, ми штурмували селище Жаб’яче. Потім армійці забрали у нас гранатомет, він був орендований. Я знову засміявся.

— Що, і за оренду платили?

— Та ні, але — гранатомет орендований був, армійці приїхали й сказали — це наше. У добровольців ніякого важкого озброєння не було, не давали й постійно обмежували в цьому моменті. Не було снайперських гвинтівок, не було кулеметів. Був «Утес» трофейний, а так — воювали голими руками. Був я «очима», щось середнє між навідником і коригувальником. Коли наші вели вогонь, виходив на висоту і дивився, чи прицільний вогонь, а коли противник вів вогонь, засікав їхні вогневі точки.

Хочеш працювати в ідеальних умовах, але працюєш у тих, які є

— Скільки депутатів в облра-ді та який це контингент?

— У нас в облраді 64 депутати. Третина представляє старий депутатський корпус. Облрада представлена 8 партіями, по 14 депутатів від БПП та «Батьківщини», решта по 5-6 від партії.

— Ви прийшли туди через Майдани та АТО. Які у вас відчуття? Можна працювати з цими людьми?

— Працювати складно. Але я дещо інакше ставлюся до цієї ситуації. Можна було на війні воювати без зброї? Доводилося. Можна працювати з цими депутатами? Доводиться працювати. Різні люди є. Різні партії. До різних людей — різні підходи. Є політична корупція, її багато. Але доводиться працювати. Завжди хочеться працювати в ідеальних умовах, але працюєш в тих умовах, які є.

— У вас є якийсь план дій, якась стратегія, ви прагнете чогось досягнути в роботі облради?

— План дій є. І є мета. Завжди облрада була консультативним органом, який мало на що впливав. Моя мета — дійсно зробити облраду регіональним парламентом. Наскільки це вдасться… Доводиться підключатися до дій інших гілок обласної влади,які недопрацьовують по інвестиціях, соціально-економічному стану, по сільському господарству, по територіальних громадах. Подивіться, який форум відбувається, які люди з’їхалися, а часу у влади не знайшлося завітати сюди. Я за короткий час перебування тут знайшов кілька цікавих моментів, які можна використати на розвиток області.

Проти корупції, проти бюрократії

— Які загалом повноваження в обласної ради?

— Повноважень чимало, але переважно вони делеговані обласній адміністрації. Це законодавчий орган, який приймає рішення, а виконує їх облдержадміністрація.

— Чи не кортить вам виступити із чимось сенсаційним? Якимсь територіальним експериментом, відкриттям зони без податків абощо?

— Ми ж діємо в межах чинного законодавства.

— То й що? Чинне законодавство не дає права на експеримент?

— Я трошки завісу підніму. Великий експеримент ми плануємо здійснити в медичній галузі. У нас є окремий діагностичний центр, окремо — обласний шкірвендиспансер, обласний кардюдиспансер, окремо — обласна лікарня. Є ідея створити загальний комплекс третинного рівня, об’єднавши діагностику, кардіологію і так далі і забезпечити серйозну економію на адміністративних витратах, зібрати в одному місці і зекономити на медичному обладнанні. Це дозволить і завантажити медичне обладнання, яке в певних структурах має недостатнє завантаження, а в інших його бракує. Це створення шпиталевого округу у місті Суми, ланки другого рівня. Якщо це вдасться, переламати цю медичну мафію, це буде дуже важливий крок.

— А от — сільське господарство?

— Це теж напрямок нашої пильної уваги. Є моменти, які ми занедбали. Окрім рослинництва, є тваринництво, і ми його чи не зовсім втратили. Є також великий потенціал по луб’яних культурах.

А це ж не просто — посіяли, зібрали, розбіглися, це розгалужена інфраструктура, з переробкою, з сотнями робочих місць, її треба розвивати. І тваринництво — теж не тільки ферма, це складний комплекс аж до консервного заводу. Стоїть завдання деякі елементи інфраструктури відроджувати, деякі створювати. Якщо вдасться реалізувати ідею про переробні заводи, залучення інвесторів, треба йти на створення сви-нокомплексів. Чому ми їмо польське м’ясо? Невже українське гірше?

— Краще.

— Так. Овеча ферма на 800 голів — нікому не потрібна, а якщо — на 40 тисяч голів?

—  Потужних свинокомплек-сів, та й компаній з ВРХ, в Україні чимало. Але — які ви можете надати їм преференції, які створити умови, які гарантії, що вони тут будуть у комфорті розвиватися?

— Я борюся і з центральним київським урядом, і з місцевими елітами за те, щоб тягар адміністрування був максимально знижений, зведений до символічних рамок. Якщо зменшимо чиновницьке адміністративне регулювання, тим краще. Це призведе до численних казусів та конфліктних ситуацій, але створить умови для зростання. Зараз бюрократія та бюрократична корупція зводять нанівець усі прояви прогресу Збудували елеватор і три роки не можуть ввести в експлуатацію. Не можуть здати іспити з техніки безпеки, не можуть здати документи у цивільну оборону, тому що вимагають хабара за це…

— Є у вас якісь внутрішні підстави для оптимізму? Ви боретеся з місцевими, центральними  органами влади, але — чи можна взагалі подолати корупцію, на вашу думку?

— Корупцію подолати важко, але можна зробити великі кроки з її викорінення. Обласна рада може зробити перші кроки, хоча навряд чи може створити ситуацію, за якої в області не було б корупції, а нагорі і навколо була. Так і в сільському господарстві неможливо зумовити повний порядок і розвиток, а навколо б усе було в занепаді. Але перший поштовх, який може з гори камінчик покотити… Це обласна рада може і повинна зробити. Саме обласна рада, як орган дискусійний, орган публічний, може підняти цю тему, а в кінцевому підсумку все зроблять люди. Ніхто не приїде до фермера і не вкладе йому до кишені кредит, за який не треба буде платити, і не зробить за нього його роботу. Все повинні зробити люди. Об’єднати цих людей, подати ідею, що можна жити інакше, розгорнути дискусію, виступити лідером про цесу перетворень — це ж може обласна рада! Принаймні, я сподіваюся на це.

Діалог птахів та риб

— А з ким ви спілкуєтесь у Києві? Вас чують?

— У Києві я спілкуюся з усіма, з урядовцями, політиками, включаючи Юлію Тимошенко і Кабінет міністрів. На жаль, люди, які відповідають за прийняття рішень, спочатку чують самих себе, а потім не чують нікого.

— Так, я вважаю, що розмова неполітиків з політиками

— це діалог птахів і риб, вони не можуть зрозуміти одне одного…

— Цікаво, а я — птах чи риба?

— Ви, звісно, птах, вам потрібне небо, а рибі — де глибше.

— Біда в тому, що у нас політики мислять бізнес-катего-ріями. А повинні вони мислити, на мою думку, спортивними категоріями. Результат потім конвертується у гроші, але спочатку — боротьба і результат. Гроші не треба красти, їх можна чесно заробити, і ніколи в Європі не будуть тикати пальцями, от, корупціонер… Політики не здатні жертвувати.

— Якась політична конкуренція у Раді існує?

— Є, політична конкуренція жахлива. Бажаючих мене з’їсти стало більше у геометричній прогресії.

— А ви вже аналізуєте, які саме ваші дії провокують оце людожерське бажання?

— Це не мої дії. Як вам пояснити. Я з простої сім’ї, немає високо посадовців-батьків та немає зв’язків, у мене у сім’ї ніхто не займається бізнесом. Тому я дуже незручний для вирішення якихось питань, проблем.

Україна понад усе

— Навіщо вам це все? Два Майдани, АТО, обласна рада?

— Заради України.

— А що для вас — Україна?

— Це багатюща країна, це найдостойніший народ, це героїчна історія. Тисячі геніїв, тисячі героїв. А своєї долі немає. Правлять злодії та відверті козли. Прикро! Несправедливо! Історією я захопився в дитинстві, читав про Давній Рим… Були в Італії потужні міста, з кращим розташуванням, ніж Рим, а на Середземному морі взагалі було багато видатних міст, але саме Рим став першою величиною у світі. Чому? Тому що знайшлися люди, для яких суспільне стало вищим від особистого, вищим від усього іншого. В якийсь момент і я вирішив, що для мене Україна вища від усього іншого.

— Яка у вас освіта?

— Я історик. І юрист, маю дві освіти. Якщо Україна процвітатиме, то і я буду добре жити, ось і все. А якщо Україна не буде цвісти, то будь-яке добре життя у мене

— це тимчасове й швидкоплинне.

— Але сільським господарством, вочевидь, не так давно цікавитесь…

— Я маю тісні і добрі стосунки з Мішелем Терещенком. Добрий мій знайомий -Ладуха, Віктор Борисович, він має хороший насіннєвий завод,дуже прогресивний аграрій. У мене багато знайомих аграріїв, і у всіх однакова проблема, як і у політиків, як і у бізнесменів: важко залишатися порядними людьми. Система збудована таким чином, що, або ти живеш за її правилами, або вона тебе знищує. Поки що ми опираємося.

— Ви гадаєте, досяжним є результат, який був  у «Вікінга»?

— Так, — твердо і без найменших коливань сказав Салатенко. — Історію завжди рухають невеликі групи ідейно налаштованих людей. Для них загальний результат -понад усе. У «Вікінгу» було 30-40 чоловік. От, казали мені, «Беркут» би взяв Майдан… «Беркут» ніколи не взяв би Майдану. Тому що дух людей, які стояли на Майдані, був вищим, аніж у тих, хто Майдан штурмував. У «Вікінгу» були готові вмерти за ідею, а у «Беркуті» — ні. У «Беркуті» були здоровенні спортивні чоловіки, треновані, на дві голови вищі від будь-кого з Майдану. Вони роками готувалися розганяти Майдан. А у «Вікінгу» була якась пацанва або якась інтелігенція, як я, наприклад, ми були звичайними людьми, нічим неприкметними, але всі знали, для чого вони там стоять, і це у жодному разі не був матеріальний мотив.

Демократія в історії та Сумській області

— Залишається у вас час для читання?

— Я переважно читаю літературу, пов’язану з моєю діяльністю, або історичну. «Англосаксонські хронічки», історія створення Королівства Англія.

— Чому у вас переважно романські, європейські країни в полі зору?

— Не тільки європейські, історія зарубіжних країн, історія України, навіть історія Близького Сходу цікавить. Ми європейці. Тільки нам не треба йти в Європу, ми і є Європа, ми створювали Європу. Просто в якийсь момент ми пожертвували собою заради розвитку Європи, і тепер нам треба надолужити втрачений час. Історія — не фрагмент у півстоліття, для історії 50-60 років — хвилина нашої з вами розмови. Наше протистояння має цивілізаційний характер, воно триває з ХІІІ століття, від битви на річці Калка, коли ми вперше зіштовхнулися з монголами. Росія — не слов’янська країна, це Золота Орда у видозміненому вигляді. Україна -європейська країна з сильною традицією демократії, як не парадоксально звучить. У нас ніколи не було царя, у нас завжди було Віче, народовладдя. При цьому було погано, але у цьому була наша відмінність. Чому Янукович творив що заманеться і лише 30 листопада постав Майдан? Тому що Янукович зробив три речі, посягнув на святе. Перше -заліз до кишені кожного українця, а цього робити не можна. Друге: Україна -стара демократія, завжди було Віче, потім воно називалося — Рада, зараз називається Майдан, це коли народ може вказати владі, як слід керувати, що не так зроблено, як у древніх слов’ян, як за Київської Русі, як у Запорізькій Січі. Як і у нас. Янукович зазіхнув на це право, право, яке нікому порушувати не дано. І третє

— підняв руку на дітей. Це вже чисто біологічне. Нормальна людина за своїх дітей і вбити може. Така ж ситуація була у Сумах 2004 року, коли Щербань спробував розігнати студентський Майдан. Якби він вийшов і сказав — я теж батько, давайте сідати, розбиратися… Можливо, Майдану й не було б. Але він вирішив зламати через коліно, і народ, затурканий, пригноблений, німий раптом встав, прозрів, заговорив і через коліно вже переламав Щербаня.

— Що ж, і олігархів тепер на Сумщині немає?

— Є, не без цього. Але в основній масі немає такої людини, яка б ламала всіх через коліно. Навіть у часи розгулу Януковича місцеві представники його тримали себе у певних рамках, тому що вони боялися народу. У часи Революції Достоїнства більшість сумчан виїхала на Київський Майдан, у Сумах Майдану, як такого, особливо не було. Він не був таким бурхливим, як 2004-го. В Сумах гострота конфлікту була не така, влада боялася народу.

— Це для обласної ради дуже родючий ґрунт для будівництва демократичних конструкцій, проектів, для змін…

— Не знаю, не знаю, будь-яке суспільство може заснути.

— Як Європа, наприклад, зараз.

— Так, як Європа — з традиціями та цінностями, але взяла й заснула. Я дуже боюся, що суспільство засне. Як у

Шевченка — «Україну злії люди/Присплять, лукаві, і в огні/її, окраденую, збудять…»

— Ви ж самі кажете, 50 років для історії — одна хвилина.

А зараз у нас минули якісь мікросекундні часточки, а суспільство так швидко і не засинає, і не прокидається. .. Я вважаю, ми перебуваємо у стані Майдану, але в таку мить… Ну були такі моменти затишшя, Гаврилюк рубає дрова, варять кашу, люди приносять блоки сигарет. ..Оту нас такий період. Але Майдан ще не переміг і не закінчився. Найбільша помилка влади в тому, що вона не розуміє цього.

— Я чесно працюю, і мені Майдану нічого боятися.

— Взагалі відчуваєте, що ви —  влада?

— Ні. Я відчуваю себе менеджером на службі у народу.

Що скаже розмова з головою обласної ради пересічному аграрію? Що нові люди таки є. Що зміни таки є. З цими людьми можна працювати і вирішувати питання. З цими людьми можна боротися і перемагати. На цих людей можна спиратися.

Тепер — питання справжнього бажання змін у низах. Мало називати проблеми і біди нашого буття вголос і вимагати, щоб хтось згори прийшов і навів порядок. Треба йти з конкретним планом дій нагору і разом з новими людьми добиватися змін.

Разом.

По кроку.

Варто зрушити й покотити з гори один камінчик, і потече лавина, якої вже не зупинити.