Коли я ходив чи то до шостого, чи то до сьомого класу, батьки навіщось придбали козу. Та «бісова личина» прожила у нас років зо два, ледь не щогодини нагадуючи про свою присутність голосним меканням та невгамовним апетитом. Процес доїння ж нагадував приборкання щойно впійманого мустанга. До того ж наша коза вельми полюбляла жувати полишені без нагляду батькові цигарки… Тим не менш, молоко ми споживали із задоволенням і звикли до присутності на подвір’ї норовливого звіра. Однак я і досі уявити не можу, що можна утримувати вдома не одну, а десятки чи сотні «міні-корівок». А от Олександра Бабіна вже в далекому 2006 році такі нюанси зовсім не злякали. Чоловік енергійно взявся за відродження тваринництва в селі Галайки, що на Київ­щині, доповнивши цю справу вирощуванням кормів, туризмом та виробництвом екологічно чистого сиру та мила з козячого молока.

– До речі, якщо вирішили заводити козу, обов’язково придбайте хоча б дві. Це стадні тварини і вони погано почуваються на самоті. У Швейцарії навіть передбачено доволі серйозне покарання за утримання однієї тварини, – з порогу дивує мене Олександр.

До Галайків можна дістатися із траси Київ-Одеса, звернувши на Тетіїв.

– Хлопці, а як мені проїхати у Галайки?

– Оно, бачте червоне «зданіє»? Там повернете, проїдете пару кілометрів полем, повер­­нете біля люцерни, переїдете калюжу… – і ще деся­ток аналогічних орієнтирів.

– А нормально якось можна?

– Через п’ять кілометрів по трасі буде вказівник – і там ще кілометри чотири по асфальту!

Як бачимо, з гумором у місцевих мешканців усе гаразд.

бабині кози

Окрасою ферми заслужено можна назвати саморобний прилад для одночасного доїння 12 кіз

Екоферма «Бабині кози» розташована на території колись потужного тваринницького комплексу. За словами власника, деякі сусідні корівники тут заселені представниками інших бізнес-напрямків, таких, наприклад, як вирощування грибів глив. Територія козячої ферми огороджена, розмальована всілякими козячими персонажами й оснащена всіма необхідними атрибутами для щасливого дитинства, включно із розкішною гойдалкою та гостинно налаштованою муркітливою кішкою. На даху – якась блискуча конструкція, ідентифікована як сонячні панелі.

– Заощаджуємо до тисячі гривень на місяць, – пояснює Олександр Бабін.

Чому людина взялася саме за тваринницьку галузь, зрозуміти це в принципі можна, хоча більшість аграріїв гаряче заперечують прибутковість утримання худоби. А от чому саме кози?

– Я за освітою інженер лісового господарства. Свого часу навчався та працював у Німеччині. Вивчав аграрний менеджмент. Колись у цих місцях функціонував потужний колгосп. Він розпався, корівники лишилися, тож я і вирішив займатися тваринництвом. Чому саме кози? Свого часу побував у Литві на знаменитій козячій фермі Livi і звернув увагу, що в Європі цей бізнес є досить рентабельним, однак за умови налагодження виробництва продукції із доданою вартістю. Сенсу продавати саме лише молоко немає – його не так багато. До того ж така продукція має занадто короткий термін зберігання. На відміну від сирів чи мила, – уточнює фермер.

Почавши із двох кіз, Олександр Бабін довів кількість дійного стада до 160 особин. Це дає змогу отримувати приблизно 100 тонн козячого молока щороку. Втім, знайти у достатній кількості кіз зааненської породи в Україні відразу не вдалося.

– В Україні функціонував колись лише один колгосп, який їх розводив, – у Лохвицькому районі. З роками цю породу почали називати навіть «полтавською». Якщо коротко, кізок довелося імпортувати з Латвії. А сьогодні ми вже маємо змогу реалізовувати молодняк зааненської породи, – розповідає Олександр.

Наскільки вдалося зрозуміти, навіть невелика козяча ферма – це значні інвестиції, якщо вести мову про цивілізоване утримання, годівлю та переробку молока.

– Ми використовуємо ніби готові, однак, щиро кажучи, не вельми хороші приміщення колишніх колгоспних ферм. Хотілося б побудувати щось сучасніше, однак наразі доводиться обходитися тим, що є. Утримуємо наших кіз на глибокій підстилці, регулярно підкладаючи сухеньку солому, щоб наші красуні залишалися білосніжними. Кози – невибагливі тварини. Вони не бояться морозу, тому немає потреби в опаленні приміщень узимку, але чутливі до протягів. На зиму всі вікна ми щільно закриваємо. Цапів утримуємо окремо від кіз, щоб уникнути небажаних запліднень маток та специфічного неприємного запаху молока. Як бачите, тварини почуваються тут досить добре, – показує Олександр.

За його словами, повністю підготовлена ферма «під ключ» за європейськими стандартами обійшлася б приблизно по $ 200 за 1 квад­ратний метр. Утім, власник бізнесу і без того інвестував достатньо.

– Сумарна вартість обладнання для збирання молока, пастеризації, сироварний котел тощо – це понад $ 100 тис. Більшість агрегатів замінити нічим не можна – слід брати по-справжньому якісне обладнання.

Ми плавно підійшли до головного – рентабельності виробництва та отримання тієї самої доданої вартості. Почнімо з того, що кормова база в екоферми «Бабині кози» майже повністю власна. Це 27,5 га ріллі. Господарі на зиму заготовляють кормові трави та гіллячковий корм і вирощують окремі види зернових, передусім овес. До речі, приставка «еко» біля назви ферми стоїть недарма – рослинництво тут повністю базується на засадах органічного землеробства. Інакше кажучи, нічим цей овес не обприскують.

– Збираємо від 35 до 45 ц / га. Я вважаю нормально, – посміхається Олександр.

Що ж, я теж вважаю, що це нормально. Так може взагалі ранні зернові нічим не варто обробляти? Жартую.

Тож підхід до вирощування кормів тут простий та ефективний. Хоча під час огляду технічного арсеналу ферми я був щиро здивований, побачивши бувалий у бувальцях трактор Kubota.

– Єдина така модель в Україні. Хороша техніка, – гордо відрекомендував машину механізатор, який рихтував борону.

Поруч – також немолодий прес-підбирач Claas, що свідчить про професійний смак господарів.

Приміщення знайдено, кормова база налагоджена – саме час заробляти гроші. Просто на молоці, як переконався Олександр Бабін, не заробиш. Залишається його переробка і виробництво чогось такого, що б купували люди. Тобто спочатку потрібно навчитися щось виробляти, а потім – поламати голову: куди збувати?

– Тут потрібен комплексний підхід до справи. Кілька кілограмів сиру ви так чи інакше продасте. Однак сьогодні на нашій фермі виробляється понад 10 тонн сиру плюс мило із козячого молока. Якість продукту має бути такою, щоб покупець знову звернувся до вас, – вважає Олександр Бабін.

Свого часу доводилося зустрічати невдалі спроби зробити козячий сир. Люди закуповували по півсотні кіз, доїли і намагалися отримати високоякісний продукт. В усіх випадках про рентабельність виробництва й не йшлося. Нормальний сир вдавався лише епізодично чи й взагалі не виходив.

– Ми також починали із найпростішого – із виробництва бринзи. Надалі поступово розвивали виробництво. Завдяки спеціальній програмі уряду Швейцарії нам вдалося безкоштовно скористатися досвідом фахівця із вироб­ництва сиру. Він приї­хав до нас і перебував два тижні, що дало змогу нам напрацювати ефективну технологію, створивши власні сорти сиру. Мабуть, ми ви­явилися здібними учнями, бо коли до нас приїхав ще один волонтер-сировар зі Швейцарії, то сказав, що йому тут робити вже нічого, – посміхається Олександр.

Сьогодні у «Бабиних козах» виготовляють кілька фірмових сортів сиру. Це «Капрінос», що витримується протягом двох місяців, – твердий сир з козиного пастеризованого молока, при вироб­ництві якого використовується термофільна культура. При визріванні «Капріносу» шкірочка покривається білою та синьою пліснявою, яка надає пікантний смак та різкий запах. Також «Шеврет» – твердий сир з козиного пастеризованого молока. Технологія виробництва передбачає другий нагрів та посилене пресування сирних головок. Визріває такий сир від двох місяців до півроку без плісняви на поверхні шкірки (при появі цвілі передбачено її обмивання в розчині солі). Окрема оригінальна категорія продукції екоферми – так звані сирні кульки, які закриваються у скляну тару.

Паралельно Олександр Бабін із дружиною Анною взявся за виробництво нового виду продукції – мила на козячому молоці.

– Хотілося створити щось оригінальне. Почали із прид­бання мішка каустичної соди і подальших експериментів. Не виходило нічого особливого, аж доки не почали додавати в рецептуру козяче масло. Температура плавлення козячого масла близька до температури людського тіла. Завдяки цьому поживні речовини козячого молока, які містяться в маслі, можуть легко проникнути в глибокі шари шкіри, насичуючи її корисними речовинами, зокрема вітамінами групи В. Перевіряли і на собі, і на родичах, – згадує Олександр із усмішкою.

Сьогодні тут виробляють уже понад 20 видів натурального мила.

Смакуючи козячим сиром, розмірковую, що це все чудово, але де Галайки, а де – основні ймовірні ринки збуту. Чи приносить прибуток таке виробництво?

– По-перше, маємо вже певну кількість постійних клієнтів. Ми провадимо на фермі екскурсійні програми. Люди приїздять і обов’язково купують наш сир і мило. Розповідають друзям та родичам. По-друге, ми запустили інтернет-магазин, який уже починає давати відчутний прибуток. Скажімо, протягом цих перших трьох місяців ми продали продукції на таку ж суму, як за весь минулий рік, – каже Олександр Бабін.

Ми заходимо до ферми, окрасою якої заслужено можна назвати саморобний прилад для одночасного доїння 12 кіз. Конструкція нібито нескладна, однак для того, щоб придбати готову, довелося б викласти досить серйозну суму. Ручне доїння кіз є однією із атракцій, яку пропонують гостям екоферми під час екскурсій. Зрозуміло, що дітям подобається, зокрема моїм. Додатковим бонусом є спілкування зі всюдисущими котами та цуценям алабая, котрі конкурують за видоєне молоко й увагу відвідувачів. Кози почуваються, судячи з усього, чудово, одна з них навіть вирішує тут-таки поповнити популяцію зааненської породи в Галайках…

– Не шкодуєте, що взялися за цю справу?

– Анітрохи. Звичайно ж, додаткові інвестиції не завадили б. Хоча б для того, щоб збудувати нове приміщення європейського зразка. Хочемо і надалі розвивати виробництво – потенціал ринку екологічних місцевих продуктів надзвичайно потужний, і тут можливі сотні варіантів розвитку.

Можу лише подякувати Олександру, адже йому вдалося, використовуючи обмежені ресурси, запустити довгостроковий проект, реальна прибутковість якого вимірюється не місяцями і навіть не кількома роками. Все ж невеликому виробникові набагато складніше видряпуватися ринковими сходами, долаючи численні ризики. На відміну від господарства, яке оперує в десятки разів більшими сумами та має значно ширші можливості. Не обов’язково вигадувати нові сорти козячого чи овечого сиру – цілком достатньо виробляти деінде в таких самих Галайках нормальний натуральний сир чи масло. Гадаю, споживач так само добре поставиться й до екологічно чистої крупи, розфасованої по кілограмових пакетах із симпатичними логотипами. Поза сумнівами, так воно і буде, причому найближчим часом.