Вересень в Україні - пора традиційного старту чергового цукрового сезону. Що обіцяє він країні й працівникам галузі? З бурякових плантацій надходять добрі вісті: середня вага коренів сягає 510 г проти торішніх 433 г, отже, очікується рекордна врожайність - близько 500 ц/га. Валовий збір сировини, за оцінкою «Укрцукру», може сягнути 13,3 млн т, щоправда, відстає показник цукристості - 15,4% проти 16,3%. Однак розрахунки показують, що виробництво солодкого продукту становитиме 1,9-2 млн т. Тим часом зі світових ринків віє тривогою...

Ринкові гойдалки

«Світові ціни на цукор продовжують знижуватися внаслідок структурного надлишку, сповільнення споживання, спекулятивного продажу, стійкого долара та макроекономічного середовища. Окрім того, надлишок цукру в Азії та низький імпортний попит з боку Китаю випереджають скорочення виробництва в Бразилії, що відбувається через несприятливі погодні умови й високі ціни на етанол, порівняно з цукром. ПІСЛЯ двох років дефіциту маємо два роки значного профіциту - близько 11,5 млн т 2017/2018-го та 11,8 млн т 2018/2019-го МР», - повідомив аналітик ринку цукру S&P Global Platts (Kingsman) Даніель Ребело під час першої конференції «Торгівля та експорт цукру-2018»,яка проходила в Києві наприкінці серпня 2018 року. Ситуація ускладнилася ще й через те, що ЄС скасував обмеження на виробництво цукру, яке діяло впродовж останніх 50 років, та повернув собі статус нетто-експортера, відновивши присутність на ринках Західної Африки та Середземномор’я. Світові та внутрішні ціни невпинно посунулися донизу. Ці тенденції утвердилися ще наприкінці 2017 року, а тому вітчизняні цукровики та буряківники (чимало з них сьогодні виступає в одній особі) стали планувати скорочення виробництва. Фактичні площі під цукровими буряками зменшилися на 13-15% проти минулого року і становлять близько 265 тис. га. Тривожний показник, але ще не катастрофічний. Нагадаємо, що 2015 року буряковий клин налічував 237 тис. га, але, незважаючи на це, цукрозаводи виробили обсяги продукції, які повністю покрили внутрішні потреби країни. Хоча керівник аналітичної служби компанії Sucden Марина Сідак уважає, що бурякові плантації площею 250-280 тис, га є найнижчою межею, яку може дозволити собі галузь, якщо хоче зберегтися.

Аналітики «Укрцукру» заспокоюють: навіть за таких площ в Україні будуть вироблені обсяги продукції, яких вистачить і для внутрішнього споживання, і для експорту. Проте це має більше засмучувати, ніж радувати, адже посилюється тиск на внутрішній ринок. Оскільки обсяги експорту падають (вони нижчі на 25% від торішнього рівня) плюс 400-500 тис, т перехідних запасів. Про площі цукрових плантацій наступного року навіть не хочеться думати. Залишається сподіватися, що десь через рік, як уже бувало не раз, ринок знову піде вгору..

Фото 1. Світло в кінці солодкого тунелю

Гора, яка сама себе з’їла

Через збільшення операцій, подорожчання пально-мастильних та інших витратних ресурсів різко пішла вгору крива собівартості вирощування та переробки цукрових буряків. За підрахунками аналітиків асоціації «Укрцукор», витрати сягнули понад 30 тис. грн/га, тобто на 25% більше від показника минулого року Зокрема, зростання витрат на добрива становило 33%, на паливно-мастильні матеріали - 29%, на насіння цукрових буряків - 15%. А що з цінами на готову продукцію цукрозаводів? Якщо станом на 1 вересня 2017 року відпускна вартість продукції становила 12 грн/кг, то через рік - близько 10 грн/кг! Загалом упродовж останніх 15 років ціни на матеріально-технічні ресурси для галузі зросли майже у шість разів, тоді як ціни на цукор - лише у 2,5 раза. Яке підприємство таке витримає?

Наприклад, одного з найуспішніших за показниками виробництва 2011/2012 МР було вироблено 17 млн 557 тис. т цукрових буряків, 2 млн 226 тис. т цукру. Після реалізації одержали 11 806,3 млн грн доходу, за сукупних витрат 11 993,5 млн грн, тобто галузь зазнала 187,2 млн грн збитків, із рентабельністю 1,5%. Це сталося внаслідок закупореного ринку, коли протягом сезону заводи не змогли реалізувати цукор на 2198 млн грн і жом на 138,8 млн грн. Така неприємна арифметика повторювалася через рік, що призвело до закриття 8-10 заводів. У результаті зі 192 підприємств 1990-го з’їхали до 42 виробництв 2018 року. Однак і це ще не катастрофа. Адже своєї найнижчої межі українське цукровиробництво сягнуло сезону 2013/2014 МР, коли в ньому брало участь 38 заводів, які виробили найменші за всі роки незалежності обсяги цукру - 1 млн 212 тис. т. Нагадаємо, що 1991 року українські цукрозаводи виробляли 5,5 млн т цукру, що становило 15% світового виробництва. Це була велетенська цукрова Говерла, яка протягом наступної чверті століття сама себе з’їла, не знаючи куди подітися. На певному етапі принципово відмовився від нашої продукції її головний споживач північний сусід, який почав реалізувати політику імпортозаміщення та захисту внутрішнього ринку Європа не купувала наш цукор, бо він не відповідав стандартам якості. Решта країн брала приклад із Європи. В результаті експорт цукру із 2-3 млн т на початку 1990-х в окремі роки коливався між нулем і кількома десятками тисяч тонн. А тому експортний прорив сезону-2015/2016, коли на зовнішніх ринках було реалізовано понад 800 тис. т цукру, був справжнім дивом. Хоча насправді воно має дуже просте пояснення: по-перше, на світових ринках склалася винятково сприятлива кон’юнктура, по-друге, цукровики впродовж останніх десяти років добряче попрацювали над підвищенням ефективності виробництва та якості продукції. Зверніть увагу: якщо в сезоні 2012/2013 років було посіяно 460 тис. га буряків, 64 підприємства виробили 2,1 млн т цукру, то 2016/2017-го з 270 тис. га цукрових буряків 42 підприємства галузі виробили таку саму кількість продукції, причому 31 % обсягу належав до першої категорії (Ікумса 45), але вже наступного сезону цей показник виріс до 50%.

Фото 2. Світло в кінці солодкого тунелю

Інший сценарій

Виходячи з цього, деякі аналітики стверджують, що навіть 38 заводів для нашої країни забагато і прогнозують, що їх чисельність і надалі зменшуватиметься, водночас збільшуватиметься потужність тих, що залишаться. Мовляв, вони будуть здатні закрити не лише споживчу потребу країни, яка нині становить 1,3-1,5 млн т, а й експортну -500-600 тис. тонн. Це буде суперсучасне виробництво на рівні кращих європейських зразків. Проте фактично це продовження сценарію, який свідомо чи несвідомо реалізувався з 1991 року, коли ситуація в галузі спрямовувалася у русло монополізації.

Проте можливий й інший сценарій, коли працюватимуть 50-60 сучасних заводів, а цукрові буряки вирощуватимуться на площі 500-700 тис. га. Світові не треба мільйон тонн нашого цукру? Проте мільйон тонн біоетанолу він проковтне з великою радістю. Годі сподіватися на піднесення на світовому ринку та тремтіти в очікуванні його обвалів. Ці гойдалки витрясуть із галузі душу. Час брати ситуацію у свої руки,як це роблять, скажімо, в Європі чи Бразилії, коли один і той самий цукрозавод здатен виробляти і цукор, і біоетанол і може залежно від світових цін на нафту та цукор переключатися з одного продукту на інший. Окрім цукру й біоетанолу завдяки цій технології виробляють біогаз, шрот, сухий жом, який іде на корм худобі. Тобто рентабельність виробництва дуже висока. Франція протягом майже десятирічної практики застосування таких комплексних технологій довела обсяги виробництва біоетанолу до 3 млрд л на рік, що дало змогу замінити цим паливом понад 7% нафтових енергоносіїв.

Прикметно, що теоретичну базу переходу цукрової галузі на виробництво біоетанолу з меляси українська наука обґрунтувала ще років п’ятнадцять тому, коли працювало близько 80 заводів. Було доведено, що меляса як сировина для біоетанолу має низку економічних і навіть політичних переваг над кукурудзою, пшеницею та іншими продуктами. По-перше, собівартість виробництва біопалива з меляси на 15-20% нижча відповідного показника, що стосується найближчого конкурента - кукурудзи; по-друге, з одного гектара цукрових буряків можна одержати 4,6 т біоетанолу, тоді як з 1 га кукурудзи - 2 т.

По-третє, виробництво альтернативних джерел енергії із зерна зазнає сьогодні шаленої критики з боку FAO ООН через загрозу продовольчій безпеці, адже ці продукти можна використати для виробництва харчів.

Один шанс із тисячі

Однак чому те, що успішно діє в Європі, залишається fata morgana для України? В Україні збудовано лише два заводи,які переробляють мелясу на біоетанол - Гнідавський на Волині та Узинський на Київщині.

В Узинського цукрозаводу для відродження не було навіть одного шансу із тисячі. Поряд - потужні конкуренти в боротьбі за сировинні зони - Рокитнянський та Кагарлицький заводи, ціни на цукор теж на той час трималися на рівні з собівартістю виробництва. Узинці першими в Україні стали виготовляти біоетанол із меляси безпосередньо на цукровому заводі. Тобто стали піонерами. Фахівці кажуть, що у світі застосовується три основних технологічних принципи виробництва біоетанолу: абсолютизація на молекулярних ситах, фільтрація на мембранах і азеотропна ректифікація. В Узині реалізували останню.

Фото 3. Світло в кінці солодкого тунелю

Хтось може подумати, що українські фахівці, грубо кажучи, передерли західні розробки. Нічого подібного. Скоріше, навпаки, все, що відкрили наші науковці в 1950-х і лежало під сукном, було протягом 1980-1990 рр. упроваджено за кордоном. Так що наші ноу-хау на сто відсотків оригінальні, тобто ґрунтуються на багаторічних досягненнях українських науковців-харчовиків. З’ясувалося, що технологічний регламент виробництва біоетанолу з меляси розробив професор Національного університету харчових технологій професор Петро Шиян, технічно його реалізувала Українська технологічна компанія (УТК), яка виготувала відповідні креслення та обладнання на своєму заводі в Козятині. Та оскільки Узинський цукрозавод не зміг утовпитися до переліку виробників біоетанолу, який затверджується Кабміном, довелося розробляти технологічний регламент на продукт, який одержав назву КМПА (компонент моторного палива автомобілів). Останній за хімічним складом подібний до біоетанолу, але схема його виробництва інша: в технологічному ланцюжку немає чистого спирту. Технологи заводу розповіли, що нині завод випробовує нову технологію виробництва КМПА: не з меляси, а з бурякового соку. Вже сьогодні частина його відбирається з дифузії та одразу надходить у бродильне відділення. Таким чином економиться меляса, аби було на чому працювати взимку. Перша технологічна ланка - розсиропка, під час якої меляса розводиться з водою, тобто готується сусло. Мені показали ряд чанів, де розмножуються дріжджі. Потім ця маса додається в сусло для збродження. В сусідньому цеху - три колони: бражна, ректифікаційна й абсолютизації. У першій виробляється бражний дистилят, який надходить у ректоколону, де очищається від сивушних масел, котрі накопичуються внизу. Напівпродукт передається в колону обезводнення або абсолютизації, в якій, своєю чергою, одержується рідина із вмістом 99,9% етанолу. Далі відбувається процес денатуризації (шляхом додавання незначної кількості бензину та метил-трибутил-ефіру), в результаті якого й виходить КМПА. Із 60 т меляси виходить 16 т біопального. Більшість процесів автоматизована. З комп’ютерного центру ними керує оператор.

Чи вигідне виробництво КМПА на цукровому заводі? Визначити це окремо щодо біопалива неможливо, пояснили мені. Адже все відбувається в комплексі: підготовка і переробка сировини, енерго- та водопостачання. Проте середнє арифметичне ефективності виробництва досить непогане. Завдяки пристойним цінам на КМПА частково покриваються збитки від реалізації цукру.

Фото 4. Світло в кінці солодкого тунелю

- Виробництво біоетанолу для нас і для всіх цукрових заводів - рятувальний круг, -говорили господарі.

Це справді так. Якщо всі найближчі цукрозаводи - Рокитнянський, Кагарлицький, Миронівський, Григорівський - давно зупинилися, то Узинський лишається на плаву.

Гнідавський біоетанольний завод було запущено наприкінці 2017 року. Як розповів голова наглядової ради ВАТ «Гнідавський цукровий завод» Ярослав Галькевич, інжінірінговий супровід під час будівництва об’єкту здійснювала французька компанія Маguine. В цьому проекті втілені найсучасніші та найсміливіші технологічні ідеї, яким позаздрили б навіть французи. Завдяки тому, що використовували вітчизняні матеріали, а обладнання монтували українські майстри, кошторис об’єкту здешевили на 50%. Проект не вдалося б реалізувати без дуже серйозної фінансової підтримки «Укргазбанку», який відкрив довготривалі кредитні лінії під досить низькі ставки. Біоетанол тут виробляють із меляси, потужність - 60 декалітрів на добу, або 50 тонн (біоетанол, етанол, органічний розчинник). Щоправда, на відміну від узинських колег, фахівці Гнідавського цукрозаводу віддали перевагу технології, яка ґрунтується на принципі адсорбції на молекулярних ситах. Тут підрахували, що такий спосіб потребує менших експлуатаційних та енергетичних витрат. Про ефективність нового виробництва свідчить такий показник: для виготовлення одного декалітра біоетанолу тут витрачається 1,3 куб. м газу, тоді як спиртозаводи витрачають на одиницю продукції 4 куб. м блакитного палива.

Реалізують продукт за середньою ціною 19 тис. грн/т. Власна сировина, яку одержують із цукрозаводу, покриває лише 30% потреб, решту доводиться підвозити із найближчих підприємств. «Звісно, біоетанольний завод істотно підвищує загальну рентабельність цукровиробництва, - пояснює Ярослав Галькевич. - Він дає змогу не продавати мелясу за ціною ікс, а виробити з неї нову продукцію та одержати додану вартість - ікс плюс. Теоретично в разі необхідності ми можемо зменшити виробництво цукру та водночас збільшити виробництво біоетанолу. Проте лише в тому випадку, якщо це буде вигідніше від виробництва цукру. Слід орієнтуватися на ціни на нафту та низку інших чинників...» Виробники біоетанолу нарікають на те, що цей продукт належить до акцизної групи товарів: він, як і спирт, має код УКТЗЕД 2207. Через це цукрозавод не має права реалізувати біоетанол без ліцензії «Укрспирту», яка коштує на рік 500 тис. грн.

А тому, аби обійти цю рогатку, доводиться автоматично додавати до нього зареєстровані денатуруючі речовини, що відповідає стандарту.

Ідея під стосами паперу

Проте виникає ще одна проблема: створити підвищений попит на біоетанол на внутрішньому ринку. Для цього потрібна відповідна державна політика. Вона почала формуватися в Україні 12 років тому.

У березні 2006-го Кабмін затвердив «Енергетичну стратегію до 2030 року», 2009-го схвалив концепцію Державної цільової науково-технічної програми розвитку виробництва та використання біологічних видів палива, у жовтні 2014го було ухвалено Національний план дій із відновлюваної енергетики на період до 2020 року (НПДВЕ). Ключовим у цьому переліку можна вважати Закон «Про внесення змін до деяких законів щодо використання та виробництва моторних палив із вмістом біокомпонентів» № 4970-УІ від 19 червня 2012 року, згідно з яким із 1 січня 2014 року запроваджувалася норма про обов’язкове додавання в автомобільні бензини 5% біоетанолу, а з 2017-го - 7%.

Виробники цього продукту святкували перемогу і з’ясувалося - передчасно, бо згідно із законом про дерегуляцію від 12 лютого 2015 року ці норми втратили чинність. Що маємо в результаті? В Україні щороку в середньому виробляється аж... 8489 т біоетанолу. Загалом частка енергії з відновлюваних джерел у транспортному секторі сягнула ганебно низької позначки 1,83%! Хоча згідно з НПДВЕ вже через два роки вона має становити 10%.

Як зауважив відомий експерт енергетичної сфери Сергій Куюн, норми щодо обов’язкового додавання біоетанолу до моторного пального все одно не могли бути реалізовані, тому що ні технічно, ні нормативно ринок не готовий до цього. Оскільки не було ухвалено жодного підзаконного акту, які формують механізм реалізації відповідного закону. Тож було незрозуміло, як, де, з чого виробляти сумішеві бензини, як стягувати з них податки. У Польщі йшли до реалізації подібного закону 15 років, розроблялися технології, створювалася інфраструктура, проводилися випробування, формувалася виробнича база тощо. А тому може виникнути багато технічних і правових колізій. Наприклад, який бензин має бути базою для змішування? Скажімо, завозимо імпортний бензин, якого у нас на ринку 75%, додаємо туди біоетанол, але це все одно, що до «БМВ» чи «Мерседеса» прикрутити колеса від «Запорожця», машина буде їхати, але погано й недовго. Якщо у високоякісний стандартний бензин додати 5% біоетанолу, то одразу «попливуть» ключові параметри бензину - октанове число, вміст кисню, бензолу, фракційний склад тощо. А щоб одержати суміш потрібної якості, треба спеціальний технологічний бензин, умовно кажучи, з числом 91 чи 92. Окрім цього потрібно мати технології змішування, зберігання. Навіть якщо ви якось змішали бензин і біоетанол, то не зможете його продати, бо готовий продукт не відповідатиме поточним стандартам якості палива, тобто ваш бізнес буде протизаконним.

Фото 5. Світло в кінці солодкого тунелю

Отже, треба розробити і затвердити такий стандарт. Восени 2017 року законотворчість у біопаливній сфері розпочала новий виток. Держенергоефективності розробило проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розвитку сфери виробництва рідкого палива з біомаси та впровадження критеріїв сталості рідкого палива з біомаси та біогазу, призначеного для використання в галузі транспорту», який був зареєстрований у парламенті 29.11.2017 р. під №7348. Законопроект намагається повернути державу до проблематики обов’язкового додавання біодобавок в моторне паливо. Реалізація ухваленого закону дасть змогу виконати Міжнародні зобов’язання України щодо частки енергії відновлюваних джерел у валовому кінцевому обсязі споживання енергії на транспорті 2020 року не менше 10% та досягти високого рівня сталості біопалива, стверджують автори законопроекту. Експерти і виробники оцінюють документ позитивно. Проте чомусь у депутатів аж ніяк не доходять до нього руки. Чимало часу знадобиться й на ухвалення низки підзаконних актів. Використання біоетанолу в Україні неминуче.

В моторне паливо буде додаватися або український, або ж імпортний біоетанол. Цей продукт може вироблятися із зерна або з меляси. Все залежатиме від того, кому належатиме ініціатива в цьому процесі - зерновикам чи цукровикам. В останніх ще є шанси втримати її у своїх руках. Однак якщо цього не станеться, на галузі можна ставити хрест. Такий варіант не потрібен ні державі, ні самим цукроварам.

 

Олександр Карпенко