Вітаю вас, мій рідний читачу.

Проїжджаю неозорою країною у свій куточок на Полтавщині зі свого лігва у Києві, і думки, мов важкі працьовиті бджоли, супроводжують швидкий мій плин ланами й гаями. Мінливе літо від злив та буревіїв хилитається до спеки, непорушного жару, що струмує звідусіль і паралізує все живе й активне. Людська думка від спеки стає вайлуватою й клишоногою, і живить її лише одне – відвідуєш господарства за містом, де наливається рекордний урожай, і люди ладнають трактори, обприскувачі й комбайни до інтенсивної роботи, сідають з тобою погомоніти, у полив’яних мисках розставляють борщ та зеленину.

 

Ніхто не завважив, що томати подорожчали утричі? Кінець епохи зубожіння. Ніхто не помітив, що черешня відпрацювала сезон по 60‑80 грн за кіло? Це удвічі більше, аніж минулого року. Кінець епохи бідності. Кажуть, на те є причини. Потопило теплиці на Закарпатті, на півдні не можуть збирати врожай, перепади погоди, лютішають хвороби.

Врожай нівроку, оце коли ви читаєте ці рядки, зернових вже зібрано 30 млн т. Прогноз по кукурудзі – 33,6 млн т. Те­се, загалом може набратися 75 млн т, а то й 80. Так до сотні й докульгаємо. Чи не докульгаємо?

 

З офісу президента Гончарук сповістив, що відмінити мораторій на продаж сільгоспугідь можуть ще й цього року. От тільки модель підберуть зі Світовим банком. Бо може бути модель на 0,5 % зростання ВВП, а може бути й на цілих 3 %.

Я б тут зростання й прибутків не рахував би. І про селян­кріпаків не плакався б. Я би тут…

– Та хто ви взагалі такий, що ви за один, що розказуєте нам тут про ринок української землі? – низьким таким голосом, щоб страшніше, запитуєте мене ви.

– Хто я? О, знати б нам оце, читачу, брате… Гаразд, п’ятнадцять років я долаю стежки, дороги, балки і байраки землі цієї, себто, України, я говорю з людьми, ланами, небом, я чую голоси машин й дерев, я разом з вами розумію землю. Ви нарікати можете мене ім’ям, наприклад, Хорхе Альфареро Ескрітор, і тоді я відгукнуся. Я вам розповім, що у кадастрі повна безнадія, там власників в провінціях одних буває більше, ніж провінцій площа. І там в судах немає протидій ні рейдерству, ні здирництву на землях. І головне: на цій святій землі не той король, хто нею володіє, а той, хто від світанку хліб ростить, хто ці лани весною культивує, хто боронує, хто веде у ніч свій посівний і в тім нестримний комплекс.

– Перепрошую, пане Хорхе Альфареро Ескрітор, чи не можна ближче до ринку землі?

– Ви навіть і помислити не в змозі, наскільки близько ми до нього всі. Правителі повинні тут вступити й впустити іноземних лихварів, щоб ті дали під три відсотки грошей всім, хто ростить ріпак на цій землі, а також сою, соняшник, пшеницю і кукурудзу теж нехай ростить. Ці люди не повинні зупинятись, розмінюючись на земельний смисл. Коли вони припинять біг щоденний, впаде держава і царі впадуть. А потім можна весело продати ті ласі жирні землі Держрезерву і зискувати всій громаді враз.

– Так а що, іноземні банки та інвестфонди погодяться фінансувати викуп земель агрокомпаніями під три відсотки?

– А хто ж, скажіть, зречеться від такого – в заставу піде та ж сама земля, і знадобиться 45 мільярдів, щоб викупити землю, а від них і три відсотки – 1,35 млрд щороку. Прекрасний світ, прекрасний час і місце. І ви прекрасні, мій читачу. Все.

 

Сідаю в машину й їду далі, а враження таке, що вузлик на палиці на плече – і босими ногами по ґрунтовці вперед і вдалечінь, де сонце встане.

Випадковому перехожому не поясниш у двох словах, скільки підводних і підземних каменів ховає ринок землі і яких потрясінь слід чекати суспільству. Однак треба кинути кілька векторних ліній, перша – навіщо цей ринок, – для інвестицій в економіку. Друга – для кого цей ринок, – для агрокомпаній, які повинні нарощувати виробництво. І цих ліній триматися. Всі інші заведуть у глухі кути. Чистий популізм – боротьба за права землевласників. Ніхто ніколи ні за чиї права у нас не боровся, у постійній боротьбі з державою виживають діабетики, люди з особливими потребами, рядове населення, яке воює за збереження парків, скверів, аж тут раптом усі страшно перейнялися тим, що селяни не можуть вільно торгувати своїми чотирма гектарами… Не смішіть мене, Альфареро Ескрітора… Іноземцям, звісно, слід заборонити купівлю української землі, окрім квіткової у дрібній розфасовці, хоча іноземці можуть і побоюватися зв’язуватися з країною, де вибори змінюють все, і ті, що двічі влучили в нас цього року, дале­е­еко не останні. А може, й не повинні боятися іноземці, працюють же інвестори у Південній Америці, Африці, Індії, Індонезії, а там манери не кращі, ніж у просвітленій Україні.

Це не єдиний виклик перед жнивами. Як завжди, виникла проблема з вагонами, введені обмеження на перевезення зерна, причому адресні, куди потрапили «Кернел», «Агропросперіс». Густішають хмари над «Миронівським хлібопродуктом» через велику кількість державних дотацій, які він отримав. Антимонопольний комітет нарешті взявся за ринок добрив, мужньо виступивши проти Фірташа, якого щемлять і планують екстрадувати до США з Австрії. Компаніям, які виробляють добрива, світить не лише штрафне очко, а й примусове розділення.

Що ще веселого? Аномальна спека в Європі. Хоча Мюнхен справив на мене дивне враження. Я там ночував після зустрічі з візіоністом Міхаелем Хоршем, який в черговий раз вразив нестандартністю поглядів та несподіваністю ідей. Так от, Мюнхен – настільки набитий туристами, що вулицями пройти важко. Морозиво й вуличні музиканти, селфі­фотографи та великі японські, китайські, корейські групи з професійною фототехнікою, дівчата, трансвестити, загалом, суєта суєт і Вавілон. І я ніколи не бачив, щоб люди стільки жлуктили пива у величезних залах під грім тірольського оркестру. Сорок градусів і два­три згори – у Парижі, 35 – у Норвегії, 42,6 – у Німеччині, 38,1 – у Великобританії. Все, що росте в цих країнах, сьогодні під загрозою. Пишуть, переваги глобалізації в тому, що продовольство тепер легко імпортувати з інших країн (інші країни весело скачуть й потирають руки). Мокшани спалили єдину свою святиню, тайгу, кажуть, згоріло понад три мільйони гектарів і продовжує горіти. Не гасять, бо, кажуть, економічно невигідно, вартість гасіння перевищує вартість тайги.

 

Ох. Варто зупинитися й накидати на папері список необхідних справ, бо я все ж таки Ескрітор (письменник з іспанської). Отже, Україна має мету стати процвітаючою демократичною країною, привабливою для інвестицій та цікавою для світу. Як це зробити, відомо Богу та Хорхе Альфареро Ескрітору, але останній десь блукає стежками від Саламанки до Відня, а перший чомусь вважає, що це повинно вийти у смертних, а він спостерігатиме й благословлятиме. Ніхто не написав ясну стратегію здобуття мети, немає дорожньої карти, немає виконавців та графіку робіт. Натомість, ми бачимо кілька чітких пунктів, які стоять на заваді.

 

Перший – незрілість суспільства, адже більшість перебуває у нірвані патерналістського формату, коли держава про все подбає. Це рудимент совка й тупиковий шлях, жменька активних і працюючих неспроможна прогодувати величезну армію держслужбовців та пенсіонерів.

 

Другий – це нерозвиненість економіки. Перший фактор змушує збільшувати податки, створювати важкий для інвестицій та приватної ініціативи клімат. Там, де бюрократи безсилі, у полі, люди здатні самі про себе подбати, й тому у нас гіперрозвинутий АПК, який забезпечує 30 % ВВП і 40 % валютних надходжень. А решта галузей ледь дихає. А ми повинні бути мегаіндустріальною країною. Країною інновацій, стартапів.

 

Третій – війна. Плану перемоги немає, а він повинен бути. Не план – як закінчити війну. План перемоги. Інше в Україні не спрацює.

 

Четвертий – корупція. В Україні прийнято ненавидіти корупціонерів, але лише тих, про кого особливо наголошують телебаченням з кремля. Є купа претензій до п’ятого президента, але чомусь ніхто не говорить про четвертого, який підписав ганебні харківські угоди, знищив армію, повністю розбазарив держскарбницю й продав Україну росії за 15 ярдів. Він поклав Небесну сотню й привів до України війну. А з ним були тисячі однодумців і поплічників, про них чомусь мовчать. А перед ним отой рижий збудував олігархічну систему, в якій розцвіли Пінчук, Коломийський, Фірташ, ще купа наближених. Пінчук і зараз торгує з росією й продав труб та коліс на понад мільярд гривень цього року. Однак корупція для ватних мізків уособлена в п’ятому президенті, якому нічого інкримінувати ніхто не може. Корупція в Україні специфічна, громадянин має право одного визначати корупціонером, а іншого корупціонера не помічати, бо це ж власний кум. Він усе порішає якщо що.

Суспільний маніфест має бути доповнений реаліями. Так. У нас в Україні безкоштовна освіта. Тільки­но заробимо на неї, одразу буде безкоштовна. Безкоштовна медицина. Тільки­но заробимо на неї. І, якщо заробимо, пенсії та їх індексація. Тому що сьогодні у нас всі ці декларації не розшифровують, звідки брати гроші на виконання положень Конституції.

 

– Я бачу, брате, ви не безнадійні, думки течуть у річище добра, і є надія, вийдете з пітьми просвітленим, щасливим й безтурботним.

– Тьху, пане Ескрітор, це знову ви?

– Тебе я не полишу, брате мій. Ми підем з Саламанки до Херсону, Одеси, Миколаєва, туди, де наш врожай на кораблі вантажать, і будемо дивитись на вогонь, що ледве прокидається на сході, і от палає, кличе нас туди, у сонце, у його яскраве коло, щоб злився він з вогнем сердець в одно безмежне світло, світло щастя.

Отак. А ви кажете, аномальна спека.

Це схід сонця над нашим шляхом.

Це надія на майбутню перемогу.

 

Ваш головний редактор