Нотатки після відвідин владних кабінетів

Доброго дня вам, дорогий читачу!

– А ми вже сьогодні віталися.

– Так, але ж день не став від того гіршим.

Ці тумани жовтня роблять кожний ранок ліричним, звісно, якщо ви не добираєтеся на роботу через трафік і вам не обдер бочину якийсь ідіот на китайській бляшанці. Так от. Кожний ранок ліричний. Це пливуть не тумани, це лине епоха, і кожен з нас причетний до епохи. Бо ми і є епоха. Так, колись говоритимуть, Україна часів діяльності Петра Семеновича Глипченка… Україна за життя Василя Федоровича Рибки… Ну і так далі, не знаю, як ви зветеся, але саме ви – і я – є часткою епохи. А вона складається з сукупності чинників. З одного боку, з того, що діють та чим живуть Глипченки та Рибки в інших частинах світу та України, а з іншого – з того, що виростили цього року Глипченко та Рибка на своїх полях, на Полтавщині та Житомирщині. Що і як. І що говорили при цьому.

Кожен з нас причетний до економіки. Бо ми і є економіка. Сплачуючи податки або купуючи добрива чи культиватор, чи пачку чіпсів, кожен з нас є інвестором, консьюмером або модератором процесу товарних відносин. А економіка – матеріальний вираз епохи.

До речі, ціни трохи підросли, на всі культури. Кукурудза – навіть до 179 доларів. Якщо привезеш на Одещину. Якщо не привезеш, то з Львівщини 127 доларів. Пшениця – та зовсім добре, продовольча. Добре за 200 доларів. Однак довезти до порту… Був я на серйозному зібранні по земельній реформі, там французький експерт бадьоро відрапортував: урожай 2019 р. буде 110 мільйонів тонн, просто показав площі та врожайність, помножив. Я тільки здвигнув плечима й припустив, що може рекорд і буде, але не більше 75 мільйонів, бо з багатьох позицій результати невтішні. А ще більш невтішні перспективи наступного року. Сухо. Озимих не видно, ріпак зійшов наполовину. Потім глянув, що записує секретар, той записав по врожаю мої 75 мільйонів…

Кожен з нас причетний до політики. Голосуємо, читаємо новини, виходимо на мітинги, топимо за одного й мочимо іншого. Палимо шини, гинемо на барикадах, цмакаємо й лютуємо, коли ерефія бешкетує у Каталонії. Політика – нематеріальний вираз епохи. І потім про нас кажуть, ага, це той Глипченко, що привіз на Майдан бусик ковбаси і відсидів у буцегарні три дні.

Іноді, як ми причетні до політики, то у політику і йдемо. Керуємо асоціаціями, а іноді й депутатствуємо. Цей випуск «Зерна» не надто типовий, тут ми саме полізли до політиків, щоб тримати руку на пульсі ринку землі. Бо ж насувається. І тут уже не можуть зарадити виступи фермерів або націоналістів. Я сам був стійким противником раптового відкриття ринку землі через неготовність законодавчої та нормативної бази, рейвах у кадастрі та інше, оскільки добре обізнаний з чіткими правилами на Заході і повним розвалом в Україні. Хоча не знаю такого господаря в Україні, який би не мріяв мати землю у власності. Однак ринок утворився і повним ходом розвивається. Він відкрився Законом про емфітевзис, точніше, внесенням змін до деяких законодавчих актів 2016 року. І тоді почалося укладання угод оренди на 49 років з виплатою орендної платні за весь період. Це і є продаж землі. Тому що покажіть мені людину, яка прийде через 49 років та суворо спитає орендаря та орендодавця: що, як ви налаштовані? Розриваєте угоду чи будете продовжувати? Такі люди, що проконтролюють, зрозуміло, є, але їх поки що мами у візоч­ках катають альтанками. Другий поштовх – дозвіл об’єднаним територіальним громадам продавати землю сільгосппризначення. Так от, за емфітевзисом уже продано 1 млн га, громади продали 1 млн 100 тис.  га. Є ще з пів сотні різних способів заволодіння угіддями, але це не головне. Головне, що ринок уже є, і тепер справа законотворців – лише легалізувати його. Тому що боротьба проти ринку землі лише призведе до того, що вся земля буде розібрана за сірими схемами.

Тому ми пішли у Комітети Верховної Ради, у Міністерство й зібрали для вас, читачу, дані про перебіг процесу. Поки що картина така: законопроєкт про обіг земель сільгосппризначення буде винесено на голосування впродовж місяця­двох, вступить у силу 1 жовтня 2020 року.

Процес відкриття ринку землі, в якому змішалися політика й економіка, пройшов критичну межу. Тепер слід складати докупи останні гроші на викуп землі та вчитися жити при вільному ринкові. І це не так погано. Навіть при 2 тисячах за гектар за своїх 42 мільйонів гектарів Україна в один момент стане на 80 мільярдів доларів багатшою. Земля з віртуального активу, політичного, перетворить на матеріальний актив, економічний. Земля може бути надійною заставою й істотно зрушити та здешевити кредитування бізнесу в Україні. На своїй землі можна сміливо монтувати полив, планувати сівозміну на 10 років. Так, податок на землю буде, але не буде оренди. А, вибачте, вона вже в багатьох районах вища, аніж у Європі. Та й узагалі приємно. Ото купив, вирощуєш собі люцерну, корівок годуєш, молочко здаєш (41 євроцент в Україні, а у Європі – 35!), а там, дивись, твоя земелька на тисячу доларів подорожчала.

Про ринок землі можна говорити безкінечно. З політикою все гірше. Втрачаємо позиції в ПАРЄ, губимо імідж країни на зовнішній арені, стратегії немає, податкові реформи при виголошеному лібертаріанстві чомусь йдуть у бік посилення податкового тиску та знищують цілі групи платників податків. На митниці крадуть, контрабанда квітне, заводи зупиняються, великі інвестори йдуть собі на кращі хліба. Замість нових облич вилазять старі, яких Майдан викинув з політичного ландшафту та території України.

Наші герої, Глипченко та Рибка, похмуро дивляться на клоунаду у верхах і лаштують бусик ковбаси на Київ.

Однак процес не такий простий. Утрати, які несемо тепер, з віртуальних, політичних, стануть матеріальними, економічними, за якийсь час, за пів року­рік. І тоді Рибка і Глипченко стануть пліч­о­пліч, хоча Рибка на виборах тримався мови, віри, армії, а Глипченко голосував за зміну еліт.

Будемо відверті й реалістичні. Зміни не сталося. Є тимчасове оновлення, яке нам може дати певну підтримку агрокомплексу, бо нарешті у Раді люди з агрокомпаній стоять, а також прогрес по земельній реформі.

Тому у прогнозах і перспективах, планах на майбутнє слід враховувати і цей чинник, високу ймовірність швидких політичних змін. Які, на жаль, неодмінно позначаться на змінах економічних, гарантовано негативно і миттєво. Такий парадокс сучасної епохи.

– Так стривайте, а от же ж у рейтингу Світового банку Doing Business Україна цього року піднялася на сім позицій! Нова влада звитяжить!

– Піднялася. От тільки збирання даних до рейтингу закінчується у квітні, тож нова влада стосунку до цього не має. Ви мені краще скажіть, чому у вас ріпак не росте? Вологи нема? Отож бо й воно. Клімат змінюється. Кількість викидів вуглецю в Україні найгірша у світі… Листя палите? А ви знаєте, що гектар буряків дає у 12 разів більше кисню, аніж гектар лісу? Обсадіть хату буряками, дихайте вільно.

Кожен з нас має стосунок до культури. Бо ми і є культура. Значить, до епохи, до політики, до економіки й до культури. Я не включаю в це величне поняття квартал та «Сватів», але просто нагадую, що Рибка давно вже не брав гітару, а Глипченко акордеон, хоча дружина Глипченка Жанна й пише потай у зошит вірші, в яких Глипченко – не пузатий лисуватий дядько, а брюнет і красень, і серцеїд, герой, який люто вбиває драконів і пострілом зі снайперської рушниці дістає відьму на мітлі на висоті півтора кілометра.

Та навіть не це. А просто коли виходите на заході сонця на край поля, де комбайн уже ввімкнув прожектори, то чуєте, як вона дихає, земля, не здогадуючись, що її невдовзі продаватимуть, – дихає свіжістю й терпкістю зрізаної кукурудзи, близькими приморозками й простором, безмежністю.

Поезія, вона завжди з нами, навіть коли кукурудза по 3200 на Львівщині. Наші люди знають, що буде рік, коли й ціни будуть, і врожай, тому що вже були такі роки.

Тому кожен з нас має відношення до поезії.

Ранком йду вулицею і бачу, що знайома продавчиня з магазину курить у брамі і залипла у смартфон.

– Що пишуть?

– Пишуть, що не лишать, а як лишать, то напишуть! – не задумуючись, дзвінко тарабанить вона.

Поезія наше все.

Будівництво країни – складна справа, коли її тут у звичних для всього світу реаліях та конструкціях ніколи не було, а був такий собі обласний відділок імперії. Залишились рудименти і залишились люди, які не вміють і не люблять працювати, а лише – виконувати розпорядження, які надходили з метрополії. Вони причетні до епохи, причетні до політики, але не причетні до економіки, культури та чужої поезії.

Іноді, дивлячись в очі без думки та любові, хочеться процитувати такому постімперському індивіду Власту з Івано­Франківська, поетесу, яка написала:

В час непідробної зими

Ти тільки й матимеш, небого,

Що вдих Господньої пітьми

Та видих імені людського.

Проте сенсу в тім нема, він цього не почує; це ви, мій читачу, можете сприйняти оцей мій спіч про доконечну потребу бути людиною та патріотом, зберігати спокій та чистити зброю, готуватися до ринку землі та нового аграрного року.

Вкотре ми з вами проходимо цей рубіж, коли влада думає, що всесильна, а ми знаємо, що вона швидкоплинна, а ми вічні?

Та нехай. Кожен із нас причетний до епохи. Кожна крап­ля причетна до потопу.

Робимо, що мусимо. І буде як нам треба.

Ваш головний редактор