Як той казан

Справді, період пилових бур перетворився для мешканців Великих рівнин і канадських прерій на справж­нє пекло! Пилюка, що здійнялася цими регіонами, завдала серйозної шкоди екології та сільському господарству США та Канади. Причина того явища – суворі немилосердні п

осухи й нездатність тамтешніх аграріїв застосувати методи богарного землеробства для запобігання вітровій ерозії. Здебільш посуха мала кілька хвиль – 1934-го, 1936-го і 1939 – 1940 рр., але в деяких регіонах тривала впродовж цілих восьми років, несучи справжнє руйнування життєвого укладу.

Впродовж попереднього десятиріччя, недостатньо розуміючи екологію рівнин, не надто вправні та професійні фермери проводили екстенсивну глибоку оранку цілинного поверхневого шару ґрунту на Великих рівнинах. Ті ще глупство та бридня!

Це знищувало місцеві, глибоко вкорінені трави, які зазвичай зберігають цілісність ґрунту й утримують вологу навіть у період найжорстокіших посух і сильних вітрів. Фермери, які вирощували бавовну, залишали поля голими на зиму, коли вітер у Високих рівнинах найсильніший, і спалювали стерню, вбачаючи в цьому засіб боротьби з бур’янюками до висадження, однак тим самим залишаючи ґрунт без органічних поживних речовин і поверхневої рослинності (нічого не нагадує?).

Швидка механізація, а надто поява маленьких бензинових тракторів, і широке використання зернозбиральних комбайнів (жнивовиця потребувала осучаснення) сприяли рішенню фермерів перетворювати посушливі пасовища (чимало з яких отримували не більш як 250 мм опадів на рік) на оброблювані орні землі. Й, здавалося: ось воно, врожайне господарювання, рідноземля має віддячити за рішучість. Та, якої!

Під час посухи 1930-х рр. незакріп­лений травами ґрунт перетворювався на пил, що без угаву зносився сильними вітрами у величезні хмаровиння, від яких зінкола навіть чорніло небо. Ці задушливі хмаровища пилу, які дістали назву «чорних хуртовин» або «чорних бурунів», не знали жалю й перетинали США, сягаючи східного узбережжя та вражаючи навіть такі кількамільйонні мегаполіси як столицю світу Нью-Йорк і столицю США Вашингтон. Вони часто-густо погіршували видимість на рівнині до 1 м або й того менше. Чорнохмар’я стало сумною ознакою американських 1930-х рр.

Назагал посухи й ерозії «Пилового казана» вразили величезну площу – 400 000 км2. Понад пів мільйона американців тоді, у зловісних 1930-х, залишилися без даху над головою.

Виходу особливого не мали – варто було тікати від природного лиха якнайдалі!

Головний наслідок пилового свавілля полягає саме в тому, що десятки тисяч родин змушені були покинути свої господарства, ставши на якийсь час бездомками-безхатьками. Масова втеча від наслідків «Пилового казана» стала найбільшою короткотерміновою міграцією в американській історії. Від 1930-го до 1940 р. близько 3,5 млн осіб виїхало з Рівнинних штатів. Мігранти полишили ферми в штатах Оклахома, Арканзас, Міссурі, Айова, Небраска, Канзас, Техас, Колорадо й Нью-Мексико. Цих мігрантів охрестили «Оками», адже переважна більшість із них покинула Оклахома-Сіті, мігрувавши до Каліфорнії та інших штатів.

Однак величезну відстань подужали аж ніяк не всі. Деякі мігранти, довго не роздумуючи, просто поїхали до найближчого населеного пункту або округу. Кількість сімей, які покинули свої ферми й запілігримствували, була таким безміром, що співвідношення між мігрантами та жителями в деяких штатах було практично один до одного.

А що ж держава? О, це типове для нашої людини запитання. Коли йдеться про якусь участь нашої держави у ліквідації якихось наслідків тієї чи іншої лиходії, нам залишається лише сумно й скептично посміхатися. А ось у США 1930-х рр. було дещо по-іншому. Жодного сум’яття чи якоїсь хапанини! Навпаки – антикризова думка била дзюрком!

Більша участь уряду в управлінні земельними ресурсами та охороні ґрунтів стала наочною саме як реакція на «Пиловий казан». Різні групи застосували чимало різних підходів до реагування на катастрофу. Й це спрацювало! Для виявлення областей, що потребують уваги, приміром, Служба зі збереження ґрунтів створювала детальні мапи ґрунтів і фотографувала землю з неба. Державний проєкт прерій і лісівництва Лісової служби США висаджував дерева на приватних землях для створення захисних смуг, аби посприяти зменшенню ерозії ґрунту. А Адміністрація розселення, яка згодом стала Адміністрацією з безпеки ферм, допомагала власникам маленьких ферм переселятися на інші землі, якщо вони жили в сухішій частині Рівнин.

Рішучості чекали й від Президента США. Й вона не забарилася! Під час перших 100 днів правління Президента Франкліна Делано Рузвельта в 1933 р. його адміністрація швидко запровадила програму зі збереження ґрунтів і відновлення екологічного балансу нації. Секретар внутрішніх справ Гарольд Л. Ікес (виходець зі змішаної шотландсько-німецької родини наприкінці 1930-х рр. придбав ферму в штаті Мериленд, керівництво в якій було прерогативою його дружини Джейн) у серпні 1933 р. заснував Службу з ерозії ґрунтів, на чолі якої став Ґ’ю Геммонд Беннетт. Через два роки цю службу перевели під оруду Департаменту сільського господарства та перейменували на Службу охорони ґрунтів. Уже в нашочасся вона відома як Служба охорони природних ресурсів.

У рамках програми Нового курсу Конгрес ухвалив Акт зі збереження ґрунтів і внутрішнього відведення 1936 р.

Обов’язкова вимога від держави для землевласників полягала в тому, щоб ті ділилися державними субсидіями з працівниками своїх ферм.

Згідно із законом, виплати продовжились як заходи для контролю за виробництвом і для підтримки доходів, але тепер вони фінансувалися коштом прямих асигнувань Конгресу та обґрунтовувались як ґрунтозахисні заходи.

Задля стабілізації цін уряд заплатив фермерам і замовив на забій понад 6 млн свиней. Гроші пішли й на те, щоб м’ясо упакували та роздали нужденним злиднякам. От де справжня державна підтримка! Було створено Корпорацію полегшення федерального профіциту для регулювання перевищень урожаю та інших надлишків. Рузвельт на цю тему висловився так: «Торік країна зазнала безпрецедентної посухи. Якби не було державної програми, якщо би старий порядок зберігся 1933-го й 1934 рр. та посуха на полях для випасання й у Кукурудзяному поясі вилилася б у загибель тварин на полях і на фермах і якби старий порядок діяв у ті роки, ми би мали набагато більший дефіцит, ніж той, з яким ми стикаємося нині. Наші програми – й ми можемо справді це довести – врятували життя мільйонам голів худоби. Вони ще на полях, а інші мільйони голів тепер законсервовані й готові до споживання цією країною».

Сільськогосподарську продукцію було спрямовано організаціям із надання допомоги. Яблука, квасоля, консерви, борошно та продукти зі свинини поширювалися через місцеві канали полегшення. Згодом до цього переліку додалися вироби з бавовни, щоб одягнути бідарів.

1935 р. федеральний уряд сформував Службу полегшення посухи (DRS) для координації діяльності з надання допомоги. DRS купувала велику рогату худобу в округах, які були визначені як райони лиха, за ціною ні багато, ні мало від $ 14 до $ 20 за голову. Тварин, визнаних непридатними для споживання людиною, вбивали; на старті програми понад 50 % були визнані такими в районах лиха. DRS спрямувала худобу, що залишилася, Корпорації полегшення федерального профіциту (FSRC), аби та розподілила її для харчування сімей по всій країні. Хоча фермери були не в захваті від самої ідеї віддавати свої стада, програма забивання худоби допомогла багатьом із них уникнути банкрутства. А це ще той дамоклів меч!

Урядова програма купівлі худоби стала справжньою рукою допомоги для багатьох фермерів, позаяк вони не могли дозволити собі утримувати своїх тварин і птицю, натомість уряд виплачував вищу ціну, ніж вони могли би виторгувати на місцевих ринках. Відтак у багатьох представників агробізнесу вийшло убезпечитися від найстрашнішого – руйнування бізнесу та всіх задумів щодо розбудови своїх ферм.

Франклін Делано Рузвельт наказав Громадянському корпусові збереження посадити величезний пояс із більш як 200 млн дерев від Канади до Абіліна (штат Техас), щоб послабити вітер, утримувати воду в ґрунті й, власне, скріпити сам ґрунт.

Розпочалося масштабне навчання фермерів технікам збереження ґрунтів і протиерозійних заходів, зокрема сівозміни, черезсмужжю (поле розділено на довгі вузькі смуги, що чергуються у системі сівозміни), контурній оранці (оранка складних схилів у напрямках, близьких до горизонталей місцевості), терасуванню (штучна зміна поверхні схилів задля кращого їх використання в сільськогосподарському виробництві) тощо.

1937 р. федеральний уряд почав агресивну кампанію, щоб заохотити фермерів у серці «Пилового казана» до сприйняття й впровадження у своїх господарствах методів сівби й оранки, які зумовлюють збереження ґрунту. Уряд виплачував скептично налаштованим фермерам $ 1 за акр за впровадження нових методів. До 1938 р. масові зусилля зі збереження знизили розмір видування ґрунту на 65 %. Восени 1939 р., після майже десятиліття бруду та пилу, посуха закінчилася й регулярні дощі, нарешті, повернулися в регіон, принесши довгоочікувану полегшу. Натомість уряд, як і раніше, закликав продовжувати використання природоохоронних методів захисту ґрунтів та екології Рівнин.

По закінченні посухи програми, які були реалізовані за те важкочасся, допомагали підтримувати добрі стосунки між американськими фермерами та федеральним урядом. У світовій історії не так уже й багато прикладів взаєморозуміння між владцями та аграріями.

Проте назагал, на превеликий жаль, земличка-годувальниця зазнала не­абиякого потрясіння.

У багатьох регіонах понад 75 % верхнього шару ґрунту здулося до кінця 1930-х рр.

Деградація земель варіювалася в широких межах. Крім короткотермінових економічних наслідків, спричинених ерозією, були й серйозні довготермінові економічні наслідки «Пилового казана».

Річ у тім, що до 1940 р. округи, які зазнали найбільших рівнів ерозії, мали найвагоміше зниження цін на землі сільгосппризначення. Вартість угідь зменшилася на 28 % в округах із найбільшою ерозією та на 17 % в округах із середнім рівнем, порівняно зі зміною вартості землі в округах із низькою ерозією. Навіть надалі, в довготерміновій перспективі, вартість ділянок землі часто-густо не відновлювалася до рівня, який був до «Пилового казана». У зонах сильної ерозії менш як 25 % від вихідних сільськогосподарських утрат повернулися. Економіка налагодилася переважно через велике відносне скорочення чисельності населення в округах із більшою ерозією впродовж 1930-х рр. й аж до 1950-х рр.

На заваді відновленню незрідка ставала відмова фермерів перейти на придатніші для напрочуд еродованих ділянок культури. Певний консерватизм давався взнаки й не сприяв стабілізації ситуації. Позаяк обсяги ґрунту скоротилися, було би куди продуктивніше перейти від посівних культур і пшениці до тварин і сіна.

Чому так відбувалося? Почасти це можна пояснити незнан­ням фермерів про користь від зміни підходів до землекористування. Проте є й інше пояснення – брак кредитів, спричинений чималою кількістю банкрутств банків (мав місце справжній банкопад) у Рівнинних штатах. Банки банкрутували в регіоні «Пилового казана» швидше, ніж деінде, звідси й проблема. До того ж розмір прибутку від тваринництва або вирощування сіна був усе ще мізерним (заможність видавалася далекою-далекою перспективою), і фермери відтак не мали належних підстав для змін.

Паралелей із буремним сьогоденням можна провести безліч. Деякі футурологи вже тепер б’ють у всі дзвони, наголошуючи:

30-ті рр. нинішнього сторіччя в Україні цілком можуть за посушливим нашестям повторити 30-ті в сторіччі минулому на Великих рівнинах.

Чи в змозі аграрний бізнес агротехнологічно реагувати на небезпеку, що насувається, поступившись, імовірно, на певний час якоюсь частиною прибутку? Чи в змозі наша держава, якій, як виявляється, не конче-то й потрібне профільне аграрне міністерство, вжити рішучих заходів по тому, як?.. У позитивній відповіді на перше запитання впевненості в мене якось більше (з історичних праглибин і дотепер ми незрідка призвичаювалися до викличних обставин). А от щодо другого запитання якогось твердого переконання в мене немає. Фаза суцільної невизначеності, в яку вступає Україна, ускладнює прогнози в цій царині.