Зі святом вас, дорогий читачу!

Половина історії – з журналом «ЗЕРНО»

Тридцятиріччя незалежності та державності святкує наша Україна, і журнал «ЗЕРНО» пройшов із нею рівно половину цього шляху.

Побрехеньок і пліток про нас, українців, чимало: і що ми не хочемо жити у власній країні й мандруємо в інші вирії, і що ми не можемо не красти в самих себе, і корупція в нас захмарна, і що ми оце горбатимося, працюємо, а ще не сягнули рівня 1991 року по валовому національному продукту, і що є в Україні половина населення націоналістів і фашистів, а половина–патріоти совєцького ладу та дружби з масквою, проте.

Проте.

Хоча всі ці фейки мають ґрунт для проростання, створюються вони спеціальними ботосвинофермами для посіву розбрату й ворожнечі між самими українцями. Їх ідеологи мають на меті одне: не дати Україні стати квітучою державою, країною просвітленої демократії.

Тому що тоді всі інші диктатури та феоди з числа розваленого срср повинні будуть стати не обійстями феодалів, яким піддані лижуть чоботи, а країнами рівних і вільних людей.

А феодалам це ні до чого. Їм навіть світова війна не перепона, аби тільки не стати рівним серед рівних із нелизаними чобітьми.

А воювати нам невигідно. Бо як це, сусіде, покинути культиватор «Пьотінгер» і сівалку «Темпо» від «Вадерштада», новенький «Фендт» і новенький «Клаас» та йти байраками з гранатометом туди, де ворог розпалив багаття? Новенький дрон UAS-25G навчити запалювати гноти та нести на порожні голови ворогів пляшки з самогоном?

Нам це не потрібно ні з яких міркувань, нам треба пшеницю сіяти.

У пошуках дороговказу

А біда в нас з ідеологією.

Коли в руки нам впала незалежність, то веселилися всі, як пташки на сонці, ніхто не подумав і не почув тих, котрі подумали, що незалежність треба захищати. Сьогодні або завтра. Й от сьогодні під тиском світу просрали ядерну зброю, підписали незрозумілий протокол про наміри в Будапешті, взялися розвалювати й пиляти найпотужнішу армію в Європі, дружити з агресором, який недолуго натягав овечу шкуру, і прийшло завтра.

А завтра була війна.

І ми втрачаємо кращих та проливаємо кров героїв.

І ми розуміємо, що ворог хоче нас виснажити та вимотати, але ми стоїмо твердо і боронимо нашу незалежність, розуміючи, що ворог теж вимотується. Його вимотує наша посіяна пшениця й експортоване зерно, і наш валовий національний продукт, який насправді вп’ятеро більший від 1991 року. Його вбиває не тільки наша артилерія, його вбиває наша свобода та наша мужність.

Однак у нас біда з ідеологією.

Ми не пояснили людям і собі, яку формацію обрали. Вона в нас пішла не вербально, автоматично.

Відтак, суспільство не розуміє, що класичним способом існування незалежної України є капіталізм, із приватною власністю на засоби виробництва і використанням найманої праці.

Так є, і це на порядок вище, аніж соціалізм, суспільство без власності та відповідальності, без мотивації.

При капіталізмі можливі соціальні програми та підтримка культури й рівня життя малозабезпечених, але після того, як капітал збудував потужності та здатен надприбутки генерувати в соціальну відповідальність. Не до того. Не можна декларувати, що в нас буде безплатна освіта і безплатна медицина та заможне життя пенсіонерів, бо цього не буде.

Бо це коштує грошей, і хтось мусить їх заробити та дати.

Проте ми намагаємося, тому в нас безплатні вчителі, безплатні лікарі та обов’язок для п’яти мільйонів працюючих утримувати п’ятнад­цять мільйонів пенсіонерів.

Капіталізм у світі існує давно, і рецепти розрулювання подібних казусів існують у багатьох країнах, взяти хоча б недержавні пенсійні фонди, які активно ведуть комерційну діяльність і забезпечують пенсіонерів гідними пенсіями. Не буду наводити інших прикладів.

При капіталізмі люди не рівні. Вони рівні перед законом, але хтось уміє збити з цурпалків табуретку, а хтось – позичити в банку гроші, збудувати десять заводів, віддати гроші й заробляти прибуток.

Рівність можлива лише серед бідних. Решта – недосяжний ідеал, який, втім, у кількох країнах із двохсот забезпечує людям високий середній рівень життя, і сто дев’яносто країн тицяють в них пальцями й усі хочуть такого.

Від нас вимагається чесність

Ми повинні чесно сказати собі й людям, яка в нас країна і якою вона буде за десять років і далі.

Так, ми бідні та нещасні, але кораблі з зерном везуть достаток і здатність виживати з наших портів по всьому світу.

Так, ми нужденні та плаксиві, але наші надра криють корисних копалин на трильйони доларів.

Так, ми воюємо і втрачаємо синів, але ми незалежні.

Ми вільні люди, і це вільна країна.

Ми не віддамо свою незалежність нікому і збудуємо тут суспільство, на яке двісті країн показуватимуть і кричатимуть: хочемо й собі таке.

Це цілком реальне завдання. І навіть не найближче тридцятиріччя, це станеться за десять років.

Технології та прогрес прискорюють суспільні процеси багаторазово. Знаєте, скільки в бідній країні купують на рік смартфонів? 6,5 мільйона і платять за це 30 мільярдів гривень. Я вже не кажу про купівлю дорогої нерухомості, преміальних авто, червоної та чорної ікри. На поля виходять зразки супертехніки, очолювані безпілотною самохідною сівалкою «Хорш». Майбутнє. Яке шалено бентежить і надихає, яке обіцяє нам статус супердержави, і не лише в сільськогосподарській галузі.

З Днем незалежності, Україно!

Зі святом усіх нас!

Невизначеність урожаю

Втім, урожай очікуємо не рекордний. А може, й рекордний. Бо в метеорологів завжди є два прогнози: дощі підуть або не підуть, а в нас – урожай буде великий або малий. Проте він буде, й це абсолютно точно.

Стогін і плач викликає те, що кукурудза вже не по триста. А по двісті з хорошим гаком. У людей феноменальна здатність миттєво забувати позаторішню кукурудзу по 145. Грошей досить буде в усіх, крім учителів і пенсіонерів, які до вирощування кукурудзи не дотичні. Так, дошкуляє велика спека і несподівані буревії, але це ніщо порівняно з повенями й негодами, які струшують Англію, Бельгію, Німеччину.

Спека жахлива, але не така, як у Канаді та США і Бразилії.

Ла-Нінья сушить Аргентину, врожай кукурудзи та сої поступатиметься попередньому.

Клімат планети робить чергову спіраль, і це може стати надзвичайно цікавим моментом для України, ми можемо нагодувати всіх, у кого не вродило.

І я повертаюся до питання про ідеологію.

У такий момент, який можна і треба було передбачити – просто подивитися, скільки люди купили насіння та добрив, треба було б запускати програму великої індустріалізації, піднімати промисловість. Тому що сільське господарство в Україні – монстр, але дуже самотній монстр. Крім того, слід було б оголосити спеціальний режим для закордонних інвесторів. Три вектори дали б значний ефект розвитку економіки, а один великий грошовитий урожай буде з’їдений світом з апетитом й урядом зі звичайною безгосподарністю.

Ринок землі потроху борсається, ворушиться, всі дивляться: чи немає на ньому паростків рейдерства, чи не сягнула ще ціна десяти тисяч доларів за гектар – і поки що нічого істотного не відбувається.

Ну, а коли я запитав у власника великого холдингу: чи хороший урожай, він подивився на мене підоз­ріливо:

– Це ти питаєш мене про врожай 20 липня? От не очікував.

Н-да. Погарячкував. Рано. Ще є простір в аналітиків оцінювати врожай від нікчемного до грандіозного, але я вам скажу: 78 мільйонів тонн.

Живіть тепер з цим.

І без цього.

Просто живіть, ми переможемо.

Обнімаю вас.