У будинку Олександра та Лесі Слободян – дуже незатишно. А якщо точніше, то й будинку вже нема – лише чорні обгорілі стіни, а деформовані металеві сходи, які крізь діряву стелю ведуть кудись на небо, жалібно скиглять, якщо на них ступити.
Протяги шурхають із кімнати в кімнату, наче невидимі птахи. Про колишній комфорт у цьому помешканні нагадує лише камін у вітальні, біля якого колись збиралися рідні та друзі. Та якщо раніше в ньому весело потріскували дрова, то тепер у його порожніх грудях чуються глухі розпачливі стогони.
Сьогодні тут зібралося багато людей, а він не може їх зігріти. Яка прикрість! А й справді, не було тут ще стільки гостей за всю історію цього будинку. Сюди завітали учасники Народного форуму фермерів, який проходив у Києві під егідою USAID, Національної академії наук та АФЗУ.

Мабуть, світ і справді перевернувся. Бо якщо до війни учасники аграрних форумів приїздили до своїх колег, щоб дивуватися технологічним вершинам, польотам мрій, то нині приїздять подивитися на їхнє попелище. Для чого? Щоб підтримати морально, зафіксувати точку відродження та надихнутися силою, яка його рухатиме. Економісти в такому разі можуть назвати близько десятка чинників відбудови зруйнованого бізнесу, але не згадають основний із них – ефект Фенікса.

Нібито не матеріальна, ефемерна штука, але без неї ніяк, бо це саме вона надає руху всьому навколо, вдихає життя в мертве, народжує нове. Тепер ви розумієте, чиї то крила шурхали в порожніх кімнатах? Ніхто не сумнівається, що подружжя Слободян відродить свій бізнес, бо вони не схожі на людей, котрі опустили руки. Те, що відбувається у вітальні, можна назвати першою з часу пожежі промоцією їхньої продукції. Причому дуже оригінальною та символічною. Поки Олександр частує гостей крафтовими напоями власного виробництва – сидрами, кальвадосами, мальвазіями, настоян­ками, Леся розповідає історію їхнього бізнесу.

Вони мріяли в зрілому віці оселитися десь у глушині у власному будинку серед саду, вирощувати в ньому фрукти, ягоди, можливо, їх переробляти й із цього жити. Доля йшла їм назустріч. На Різдво 2015 р. поїхали в Коломию до родичів, звісно, привезли міські подарунки: шампанське, вина, коньяки, різні пундики. «Дякуємо, але споживатимемо наше місцеве», – сказали господарі. Почали частуватися. Смаки неповторні, й, головне – й у той день і на наступний не боліла голова. «Ну, і як же ви це робите?» – запитали гості. Обладнання, яке їм показали, вразило – воно аж ніяк не було схоже на традиційні самогонні апарати, радше нагадувало пристрій для мандрів у часі: різнокольорові трубочки, прозорі колби й таке інше. Загорілися. Зрозуміли: це саме те, що шукали.

Олександр заявив, що хотів би цим опікуватися. На день народ­ження його бажання збулося – Леся подарувала йому перегонний куб. Звідтоді почалися їхні досліди й експерименти. Поступово обростали приладдям. А через рік зрозуміли, що у квартирі воно не вміщається. Стали шукати будинок, доля їм запропонувала кілька цікавих варіантів, але їм сподобався перший, тобто ось цей, в якому зараз перебуваємо, – за 70 км від Києва в селі Почепин Макарівської ОТГ.

Влаштовувало те, що садиба була розташована доволі віддалено від інших, як острівець, і що навколо багато фруктових садів, і що по сусідству господарює фермер, котрий вирощує зерно. Отже, є всі складові для життя та бізнесу: власний простір, надихальна природа, сировина. Взялися до роботи. Придбали професійне обладнання для маленьких винокурень, підвели відповідні енергетичні потужності, зробили окрему каналізацію, вузол підготовки води. Одне слово, вийшла першокласна мікродистилярня, продуктивністю 6–7 т зерна на рік. Фрукти з місцевих садів використовувалися також, але Олександр вважав, що яблука та груші зі свого саду додадуть кальвадосам і сидрам особливого смаку. А тому планував посадити сад на ділянці площею 1,5 га.

«Ми спиралися на два постулати: використання місцевої сировини (зерно, ягоди, фрукти) та якість превалює над кількістю. Продукт має зберегти аромат і смак вихідної сировини. Й повторити це від партії до партії. В нас це вийшло», – розповідає Леся.

Збут? Надто цим не переймалися. Показали свої напої на одній виставці, на другій, пригостили ними знайомих, друзів і пішло-поїхало. Якісна продукція сама себе рекламує. Ексклюзивні вироби родини Слободян купували не для пиятик чи масових гулянок, а на подарунки, для особ­ливих подій, для інтелектуальних бесід про музику, літературу, живопис, історію, а також для романтичних зустрічей. Оте порівняння про машину часу не випадкове, бо напої викликають ностальгічні асоціації з приємними та яскравими епізодами життя.

– Мені отого зеленого трунку, – прошу Олександра.

– Це джин із карпатського ялівцю, виготовлений із чотирнадцяти компонентів, – уточнює автор.

Пригубив й одразу побачив Карпати в Купальську ніч, коли струмки, трави й квіти набирають найвищої сили. Шок, який переходить у тиху радість! Чимало пляшок із продукцією Лесі та Олександра поїхало до Фінляндії (це найблагодатніший ринок), Польщі, Німеччини, Іспанії, США та інших країн.

Перше золото дістали 2020 р. за кальвадос із яблук на конкурсі «Корона перегону», другу нагороду за «Гарбузок» – гарбузову горілку. Щоб вийти на незвичайний смак багато експериментували, виварювали, зброджували, переганяли, а коли ще й витримали в діжці, дістали неповторні нотки текіли. За цей продукт були пошановані першого призу журі й глядацьких симпатій – «Дабл Голд». Діставали призи також пшенична горілка, бурбон із кукурудзи, дистилят із проса. Кожен успіх окрилював, а тому одразу ж народжувалися нові ідеї. Стільки всього напланували на 2022 рік! Проте їхнім кальвадосам і сидрам випало пройти ще одну технологічну процедуру – настоятися на полум’ї війни.

Перші снаряди почали літати над Почепином, де вони жили, 2 березня. І падали дедалі ближче до садиби. «Он бачите сади, посічені осколками? Ударна хвиля деформувала паркан, повибивало всі вікна й двері, ми сиділи з чоловіком на першому поверсі, а все навколо свистіло, літало. Я читала вголос, щоб від цього відволіктися, думали, що своєю присутністю втримаємо цей будинок. Та в якусь мить зрозуміли, що за секунду можемо все втратити, тому нема чого тут сидіти, треба бігти, брати дві тривожні валізи, кота, собаку й тікати…» – розповідає Леся.

Однак утікати не було куди, скрізь – бої. Переночували в сусіда – фермера Івана Дмитровича Міщенка, наступного дня почали забивати вікна й двері власного будинку дошками. Поки це робили, аж гульк: хата Міщенка вже горить, а господарі сидять у підвалі й не знають про це. Вибігли, але гасити вже нема чого. Вогонь доїдав усе, що можна було. Все ж у Слободянів із допомогою місцевої ТрО вийшло вибратися із зони бойових дій. Повернулися вже в квітні. Була малесенька надія на те, що оминули снаряди їхній будинок і дистилярню. Не оминули. Загалом у маленькому селі Почепин постраждало 72 садиби. Це найбільша концентрація руйнувань на Київщині.

«Що з продукцією, обладнанням?» – запитуємо господарів. «Коли ми виїжджали 4 березня, в підвалі зберігалася 21 діжка, залишилося сім, ну, й дещо у них на денці», – відповіли.

Виходить, що нас частували кальвадосами, сидрами, бурбонами, які за місяць пройшли ще одну технологічну процедуру – вогонь війни.

Свої втрати вони зафіксували та зареєстрували, де лише можна. Проте жодна з тих інституцій не відгукнулася, ніхто не приїхав подивитися на їхню біду. Делегація АФЗУ перша. Президент цієї асоціації Віктор Гончаренко стверджує, що зруйнованих фермерських господарств в Україні тисячі, враження таке, що ворог свідомо взяв на приціл саме цю категорію сільгоспвиробників, бо, вочевидь, розуміє, що вони є коренем української ідентичності. Асоціація порушуватиме перед урядом, міжнародними інституціями питання повного відшкодування їм збитків, а також постійних програм підтримки в повоєнний час.

Проте Леся та Олександр справили враження людей, які не чекатимуть манни небесної, а рятуватимуть самі себе. Аби більше не літали снаряди над їхнім будинком. Ну й ще одне: слід ухвалити законопроєкт №5762, спрямований на легалізацію та захист інтересів виробників крафтових спиртових напоїв…