Обнімаю вас, рідний читачу.

Радий зустрічі.

Якщо ви це читаєте, значить, ви живі та боретеся. А якщо я пишу, то, значить, і я з вами живу та борюся.

З Різдвом Христовим вас. Нам таки доведеться змінити дату святкування Різдва, оскільки ніч з 6 на 7 січня – це ж після Нового року, а Новий рік – від Різдва Христова.

І з Новим роком вас. Кажуть, головне цього року – те, що він закінчився. Фффухх. Закінчився.

І Різдво, і Новий рік цьогоріч такі, яких ніколи ми не переживали в житті. Виходите ви з хати, дивитеся в чорне небо, а там – зірки не видно. Проте видно, що щось летить. Що це? Хто це?

На  не схоже, звук інший. Може, ?

Пахне борщем, Катерина зварила . Ми от заходилися допомагати групі «Борщ для ЗСУ» – це велика група людей, які по домах сушать овочі, готують набори сухого борщу та супів. Якось вони звернулися з проханням, чи не знаємо когось, хто займається спеціями. Ми включилися і незабаром їм підвезли 200 кг лаврового листа, кропу, петрушки, відгукнувся завод – низький їм уклін. А СТОВ «Дніпро», Андрій Петрович Душейко , прислав КамАЗ з причепом – 15 т відбірних овочів, капусти, моркви, цибулі! Дай Бог щастя й здоров’я світлим цим людям. Мабуть, вони й не знають, що слова – патріот, захисник Вітчизни, Герой – це про них. Про всіх, хто тримає тил. Про всіх, хто складає з себе країну, яку захищають наші славні ЗСУ. Всі імена, хто допомагав перемозі, хоч думкою, хоч словом, хоч одним купленим на донати патроном, будуть вписані в Книгу Історії золотом.

Тиха українська ніч, прозоре небо, зорі сяють. Там, у хатині, вже нема на столі сулії каламутного самогону, заткнутої качаном – біля крутобокої пляшки «Хенесі» порізане холодне сало і зелена цибулька. А ви надворі, і в небі щось летить.

А летить неквапно і по-хазяйсь­ки. Мабуть, наші. Ну, а хто?

Дивитеся в небо і згадуєте рік, який промайнув, але ніби ще триває і ніби триватиме вічно. Таке не забувається. Люди навіть кажуть, рік не закінчиться 31 грудня, ще там пару місяців має бути, поки не повбиваємо всіх. Що, кажете, всіх не вдасться? А я вам кажу: повбиваємо всіх. Тим більше, що кукурудза ще в полі. по сніжку так браво чешуть.

І ось нарешті в темряві блискають вогні, підлітає мілітарний і акуратно сідає на майдані між канторою та сільрадою. Ви підходите й дивитеся ближче – на борту наші прапори, тож ви з рук випускаєте, вона падає на дно кишені, і ви, заклякнувши, дивитесь, як виходить на майдан із гелікоптера .

– Валерію Федоровичу, Божже ж мій, яка радість! Чого ж то в селі всі сплять? Я – директор агрофірми тутешньої, як я вам радий, як радий. У хату зайдете? У мене ж і коньячок, і сальце. Валерію Федоровичу, можна – Валєра? Ні, в мене звуть Валєра. Валерій Федорович, ну зайдіть!

Головнокомандувач приязно всміхається, заходить, знімає каску, сідає під образа, а Катерина вже несе борщу гарячого миску, очей не зводячи з Видатного Українця всіх часів.

– Ну що, Петровичу, важко? – питає Головнокомандувач.

– Ой важко, Валерію Федоровичу, так важко…

– А що ж саме важко? – броник поправив на грудях, узяв ложку, а в другу руку – шмат хліба з салом і цибулею.

– Та погода незрозуміла, то дощі, то сонце.

– А що тут незрозумілого?

– Незрозуміло, чому дощі тоді, коли треба сонця, а сонце тоді, коли треба дощів.

– Ну, окопи у вас сухі? Бліндажі утеплені?

– Які окопи? Ми й блокпости в селі давно розібрали.

Залужний ложку поклав і суворо подивився на співрозмовника.

– А хіба я давав команду блокпости прибрати?

– Валєро, та ми в момент назад поставимо, миша не проскочить.

– Ти, Петровичу, коли зброю чистив?

– Вчора, і чистив, і змастив.

– Хвалю.

І починає професійно сьорбати борщ, а ви підливаєте коньячок і все розповідаєте, і про те, що мільйон на місяць на армію перераховуєте, і що вантажівки продовольства теробороні відправляєте і волонтерам, про фури, які коштували 600 євро на Європу, а тепер 3000, і про черги на елеваторах, і про ціни, і про начальника податкової, який наслав перевірку ні сіло ні впало… В цьому місці Головнокомандувач поліз до нагрудної кишені, дістав олівчика й у записничок прізвище начальника податкової записав.

– Знаєш, скільки оце важить? – на броник показав.

– Мабуть, п’ять кілограмів?

– Це у мене американський вдосконалений, Outer Tactical Vest. Із захистом шиї та паху – 14 кілограмів.

– Ого.

– Не кажи ніколи, що тобі важко, добре? – усміхаючись, Залужний подивився на Петровича, але очі не сміялися.

– Добре.

– Прилітає тут у вас?

– Ні, до обласного центру прилітає, а ми вже тільки без світла сидимо…

– Що, зовсім без світла?

– На генераторах.

– Ну, а після Перемоги що будете робити? Є план?

– Є! – гукаєте радісно ви, але тут і змовкаєте, бо, здається, про заміну двохсотого «крузака» на трьохсотий і про мрію Катерини поїхати на Канари зараз буде ляпнути недоречно. – Еее… Значить, повернемося до вирощування кукурудзи, освоїмо Strip-till, збудуємо нову сушарку…

– І все? А країну нову хто збудує?

– Так теє, так ми ж депутатів обираємо всіляких, урядовців.

– Коли орки лізли весною, ти що робив?

– Так, як і всі, готувався до боїв, готували вогневі точки, спостережні пункти, людей, блокпости ставили, пильнували за диверсантами, зброю збирали, хто яку мав, зв’язок із військовими тримали.

– А з депутатами? З урядовцями?

– Та де їх хто бачив. Самі.

– Вловлюєш думку?

– Да. Значить, і країну нам самим треба.

– Вловлюєш. Ти ж хочеш справедливих цін, щоб за зерновози не обдирали, щоб податкова не пила кров. Щоб не було олігархів та монополістів.

– Хочу.

– От і пиши такий план. Я для цього й прилетів. Чи ти думав, борщу поїсти? До речі, борщ фантастичний. Однак у моєї Олени не гірший, колись запрошу.

– Невже спеціально до нас із такою справою летіли?

– А як ти думав? Ми зараз на фронті кращих із кращих кладемо, щоб ви змогли кращу країну збудувати. Модернізовану. Сильну. Заможну. А ти тут тільки про Канари і новий «крузак» думаєш.

(Звідки він знає? Чи, може, я щось вголос подумав???)

– Ні, вголос ти не подумав. Просто зрозуміло, про що ти думаєш. І про що мусиш думати.

– Валерію Федоровичу, я вас зрозумів.

– Не мене. Себе зрозумій і Україну зрозумій.

Так от. Давай так. Я дивлюся, щоб усі здохли і щоб усі були збиті далеко від підльоту. А ти – щоб у країні все реформувалося, змінювалося, щоб у владі не було . Ніякої корупції. Ніякого жлобства. Ніякої підлості і хитрих схем.

– Єсть, мій генерале.

– Вільно. Ну що тобі подарувати на згадку? Тільки не питай, шо лучче: пулемьот чи танк.

– Оооо… Подаруйте мені іменний гранатомет!

– Навіщо? Для податкової?

– На згадку…

– На, тримай, і дивися, щоб наступного року ми були з хлібом, із салом, із чесною владою і здоровим глуздом!

– От здоровий глузд я, мабуть, не зможу всюди запровадити… Візьміть, Валерію Федоровичу, гранатомет назад…

– Тримай, тримай, потроху запровадимо.

І полетів.

А ви саме прокидаєтеся.

– Катерино, що там у нас? Світло є?

– Нема.

– Ну ввімкни ту лампу на павербанку… Генератор не запускали?

– Так навіщо, вже вечір.

– А раптом гості?

– Які о цій порі гості?

– Так Залужний може прилетіти вертольотом.

– Який Залужний? Менше коньяку треба пити! Дивися, гостей він чекає… Ще й спав, з гранатометом обіймавшись.

– Звідки в нас ???

Наша Україна відчайдушно бореться з лютим ворогом. Від нас вимагається стопроцентна ефективність, як від гліфосату. Всю сволоту ми повинні знищити – 100% тих, хто ступив на нашу землю зі зброєю. 100% ракет, які летять з небес і з моря, ми повинні знищити. 100% тих, хто скоїв воєнні злочини, повин­ні стати перед судом людства.

І потім ми почнемо відбудову і реформацію держави. Потім? Чи вже зараз?

Зараз.

Поки готуються до весни культиватори, трактори, обприскувачі, а комбайни ще молотять кукурудзу.

Не зупинимося й переможемо.

Нам Бог помагає.

І слава ЗСУ.

Ваш головний редактор