Соя готується до реваншу

– ГМ-сорт міг би допомогти лише на дуже забур’янених цілинних ділянках, але в Україні таких майже не залишилося. Здешевити технологію з допомогою такого насіння також не вийде, бо гліфосат на початку року був навіть дорожчий за інші гербіциди. Асоціація «Дунайська соя» радить орієнтуватися на сертифіковане насіння відомих сортів, вибір яких доволі великий, – наголошує агроконсультант асоціації Микола Биков.

– На які чинники слід орієнтуватися в підборі сортів?

– Важливим чинником є кліматичні умови певного регіону. В Україні доступні ультраранні, ранні, середні, середньоранні, середньопізні, пізні сорти. Спекотного 2020 р. пізні сорти в більшості регіонів показали низьку врожайність, бо «згоріли», а ранні – вищу, а цьогоріч, навпаки, врожай ранніх та ультраранніх сортів аграрії не могли зібрати, бо задощило, й деякі з них осипалися, водночас середньопізні показали себе добре.

Певні насіннєві компанії вважають, що оптимальний термін дозрівання – 100–110 днів. Проте якщо висівати насіння 2–3 сортів різних груп стиглості, то можна розбити збирання на кілька періодів і відтак зменшити збиральну напругу, надто коли бракує комбайнів. Тож коли різниця між дозріванням різних сортів становить 10 днів, можна меншою кількістю машин впоратися з тією самою площею. Кліматичні ризики також будуть зведені нанівець. Може стрибати врожайність різних сортів, але якщо ви матимете рівномірний графік збирання, то не втратите на осипанні сої.

Слід також враховувати, що зона вирощування сої змістилася на північ і захід. Цьогоріч Полтавщина, можна сказати, «проскочила» повз посухи, але попередні роки були менш вдалими в цьому плані, тому соя «горіла». Водночас ця культура піднялася до Волині, Рівненщини, Львівщини, Івано-Франківщини. Ми навіть почали вводити таке поняття як «соєвий пояс», до якого можна було б включити й інші країни Європи.

– Проте якщо соя прийшла на Волинь, то звідкись вона пішла?

– Так, цю культуру тепер ризиковано вирощувати без зрошення на Херсонщині, Миколаївщині, Одещині, Запоріжжі, Дніпропет­ровщині, починають виходити із соєвого клину окремі райони Київщини, Полтавщини, Кіровоградщини. Тож перш як ухвалити рішення про вирощування сої в цих регіонах слід добре зважити всі «за» та «проти» й ретельно підібрати сорти.

– А чи не можна підібрати сорти, які були б адаптовані до посушливих умов?

– Для всіх сортів сої характерна одна властивість – вони мають дуже ніжну листкову поверхню. Тому якщо в сухому степу впродовж двох тижнів не буде дощів і довго триватиме «повітряна посуха», листя просто висохне й залишиться одне бадилля. Ця культура дуже чутлива до вологи й температури, тож, аби вона комфортно почувалася, потрібно, щоб дощі йшли через кожні 10–15 днів. У такому разі вона нормально вегетує, формує пристойну врожайність. На Волині соя та соняшник прижилися, бо там, починаючи з 1990 р., на 10 днів збільшився період вегетації. Зросла сума ефективних температур, а це – дуже важливий ресурс.

– Проте ж, мабуть, і «соєвий пояс» не одноманітний, якісь особливості є на Київщині, а якісь – у західних регіонах…

– Потрібно зважати на температуру ґрунту, бо соя любить, коли він теплий. Якщо аграрій не посіяв соняшник, то може виділити решту площі під сою, тобто її можна сіяти доволі довго – головне, щоб була волога. Далі треба добре розуміти, якою буде дальша культура. Якщо це озимі, слід сіяти ультраранні сорти, щоб раніше зібрати й сіяти, тим паче, що соя є добрим попередником. Тобто господарства повинні мати власну стратегію щодо формування сівозмін. Потрібно також, наскільки це можливо, спрогнозувати, якою буде друга половина літа, щоб зрозуміти, до якого часу соя може формувати боби. На Хмельниччині вона може вегетувати 130–140 днів і сформувати врожай до 4 т. Досвід свідчить, що на Київщині оптимальний термін дозрівання становить 100–120 днів – це період, коли вона зможе якнайкраще використати тепло та вологу.

– Дехто стверджує, що сою можна сіяти взагалі без добрив. Яка нижня межа внесення азотних, фосфорних та інших добрив у розрахунку на 1 га?

– Слід брати до уваги потенціал ґрунту. Якщо він бідний, то обов’язково варто вносити основ­ні та стартові добрива. Сучасні технології дають змогу внести під час сівби потрібний обсяг добрив у легкодоступній формі. За результатами власних досліджень, упродовж трьох років на Хмельниччині на площі 6 тис. га я дійшов висновку, що оптимальними дозами добрив є 30 кг/га азоту, 40 кг фосфору, 30 кг калію – це ті норми, які на 70% площ гарантували збільшення врожаю. Проте дози слід визначати на основі даних про вміст поживних речовин у ґрунті. Соя дуже чутлива до фосфору, а тому треба забезпечити бодай середній рівень його доступності.

– Чи знайшли аграрії оптимальну ширину міжряддя на посівах сої?

– Одна з рекомендацій Дискусійного соєвого клубу – висівання сої широкорядно з нижчими нормами висіву. Й слід сказати, чимало аграріїв останніми роками переходять із 15 на 30 см. Поки що це оптимальний варіант. У такому разі, якщо буде багато дощів, соя не переросте й не поляже, і навпаки. А за умов спеки швидко закриє міжряддя, дасть бічні пагони, краще гілкуватиметься, сформується компактний кущ із більшою листковою масою. Врожайність також буде вищою.

– Як впливають на ефективність вирощування сої технології обробітку ґрунту?

– 1998 р. я захистив магістерську роботу, в якій порівнював No-till і традиційні методи обробітку ґрунту.

В дослідженні обов’язково мала бути економічна складова. Так, от мої досліди засвідчили, що перший технологічний варіант навіть за нижчої врожайності культури забезпечує куди вищу рентабельність, ніж класичні методи землеробства. Проте тоді за старою радянською звичкою наголос робився на врожайності. Мовляв, висока врожайність – це головний критерій ефективності технології, попри те, скільки зусиль і ресурсів було витрачено.

Останнім часом у рамках спів­праці з FAO я вивчив результати роботи 25 фермерів, котрі використовували різні системи обробітку. З’ясувалося, що ноутілери на одиницю продукції витрачають щонайменше на 20–30% менше людських і матеріально-технічних ресурсів і водночас дістають урожайність на 10–15% нижчу, а в деяких випадках навіть на рівні з показниками господарств із традиційним землеробством.

Проте водночас рентабельність виробництва системи No-till перевищувала показники «класиків» на 30%! Плюс до цього «нульова» технологія вписується в концепцію сталого виробництва, що вітається нині FAO й аграрною політикою ЄС. Окрім того, в усіх виробників, які перейшли на ґрунтозахисні технології, з’являється купа додаткового часу та ресурсів для того, аби розвивати бізнес у напрямі переробки. Уявіть собі ситуацію: весна, кожна година на вагу золота, за цих умов аграрію слід знайти пальне для проведення ґрунтообробних операцій, які мають виконати висококваліфіковані механізатори, тоді як система No-till передбачає дві-три операції: внесення засобів захисту та сівба. Тобто ця технологія вимагає менших організаційних витрат, що напрочуд важливо за нинішніх умов.

Я сподіваюся, що українські аграрії переглянуть своє ставлення до землі та бізнесу і поступово оволодіють ґрунтозахисними технологіями. Передбачаю також, що соя наступного сезону може стати привабливою й успішною культурою, але для цього треба докласти певних технологічних та організаційних зусиль, – підсумовує Микола Биков.