«Агробізнес має нагадувати хороший ресторан, де на столі максимальний набір приборів: то треба один ніж, то інший – для стейків, риби або сиру, то виделка закусочна, то фруктова, а то лопатка чи десертна ложечка».

(В. К. Топалов, засновник «Т. В. К.»)

«Батько весь час читав ваш журнал із фломастером у руці, закладки робив постійно, від того першого дня, років 12 – 13 тому, коли ми натрапили на ваш стенд на одній з агровиставок. Ви підштовхували нас до багатьох ідей, змушували думати. Не стало батька два роки тому, коронавірус…» – такими словами зустрів мене Володимир Топалов, син і співвласник фермерського господарства «Т. В. К.», що господарює на 1,5 тис. га орендованих та 340 га власної землі на Київщині та Черкащині.

Ємчиха – невеличке, доволі мальовниче село в Миронівському районі, за 18 км від райцентру і 27 км від Канева. З красивою новозбудованою церквою та привабливою загальноосвітньою школою з теракотової цегли під старовину й гарним фруктовим садком поруч. На Андрія від самого ранку неймовірно сніжило, а на десяту годину, коли я в’їхав на територію фермерського господарства, взагалі здавалося, що витягувати фотоапарат буде просто недоцільно. І все ж мені вдалося зробити кілька світлин із працівниками СФГ «Т. В. К.» на фоні жовто-блакитних кольорів комбайна та обприскувача.

Таким я зустрів колектив «Т. В. К.» на Андрія, 13 грудня

Колектив якраз зібрався з тортиком (така тут традиція) привітати свого ювіляра – головного інженера й енергетика господарства Юрія Самардака.
Половина території колишнього колгоспного дворища, що дістався Топалову, перетворилася в ошатну територію діючого підприємства, лише кілька покинутих тваринницьких приміщень поза його межами нагадують про давні часи.

Тут ми й зустрілися з сім’єю Топалових, що керують господарством.

Війна і жіночі плечі

 

– Любове Василівно, вам як жінці, котра була далекою від сільського господарства, очевидно важко було прийняти цю ношу на свої плечі? – звернувся я до дружини засновника господарства і нинішнього керівника.

– Не те що важко, неймовірно важко. Насамперед сприйняти цю раптову втрату. Доля нанесла нашій сім’ї несподіваний удар, і перших пів року, доки я вступала в права власності й оговтувалася, син самотужки тримав на своїх плечах господарство. У мене взагалі іншої роботи й не було, крім дитячого закладу, яким я керувала останні понад 30 років. Робота з людьми всюди схожа. Хіба що вони виконують різні завдання, та й усе. Чоловік давно вже говорив напівжартома: «Коли ти вже залишиш садочок та будеш допомагати мені?..».

Казкова мурована огорожа дитсадку в Ольшаниці – пам’ять про Костянтиновича

Відколи він працював головою колгоспу, мав звичку вдома ділитися зі мною всіма своїми справами, іноді навіть радився, і я була обізнана з різними ситуаціями ще тоді. А вже коли створив фермерське господарство, то тим паче – я половину часу проводила з його справами теж. І на мені він часто перевіряв хід своїх рішень, задумів, нових ідей.

Це була його стихія, й коли йому запропонували посаду голови РДА Рокитнянського району, він твердо стояв: не моє це і край, мені треба поле. Коли в полі зеленіло й колосилось, якщо не в суботу, то в неділю він забирав мене й ми разом об’їжджали та обходили всі поля, викопували сходи рослин, дивились як приховано й ніжно квітне соя і як золотить поле ріпак. А скільки вдома я готувала до здачі в лабораторію зразків насіння на пророщування! Відтак ази агрономії освоїла давно.

Просто тоді була за широкою спиною чоловіка, а тепер я попереду – так схотіли діти, поступилися своїми правами. Донька Мілана закінчила Національний аграрний університет (менеджер зовнішньої економічної діяльності), очолила бухгалтерію, Володимир здійснює оперативне управління – і я вирішила спробувати. Хоча, звісно, без сина та доньки з цим усім би не справилася.

– Як війна вас торкнулася?

– Війна зачепила всіх українців, незалежно від того, на скільки кілометрів вони були від лінії фронту. Володимир перебував за кордоном і відразу поспішив повернутися. Хоча колони ворога до нас не заходили, ми всі готувалися до відсічі. У співпраці з військкоматом були з першого дня війни, постійно опікувалися трьома блокпостами ТрО, забезпечували пальним, продуктовими наборами, цигарками. У нас багато молоді, яку залучили до чергувань. Тому поєднувати в ці перших три місяці нашу участь у ТрО та роботу було найскладнішим.

У нас були угоди на постачання посівного матеріалу, й ми шукали змоги виконати ці зобов’язання. Потім, коли напруга дещо спала, змогли побудувати вже графік із взаєморотацією. Для воїнів ЗСУ закривали гречану кашу з м’ясом, квасолю, допомагали іншим. На передову відправили невеликий фургон minivan та позашляховик, наразі проводимо підготовку пікапа для передачі штурмовій бригаді ЗСУ. Своїм людям зарплату не знижували, а навпаки – враховували коефіцієнт інфляції. Водночас ми переживали, аби розрахуватися за паї. У червні можна вже було видихнути хоч трохи, то й закрили всі свої зобов’язання. На кінець серпня – початок вересня віддали й цьогорічну орендну платню.

Тяга до машинерії

Як і належить чоловічому племені, котре з дитинства вабить усе залізо, що рухається, Володимир Топалов разом із керуючим господарством Михайлом Карленком

Михайло Карленко: зимує новий сорт РЖТ Депот

провели мене територією – ангарами та складами: від першої ОВС-25 та Petkus Gigant 531K (із котрими починали займатися насінництвом) і старих причіпних богуславських обприскувачів до сучасної ґрунтообробної, посівної та збиральної техніки й агрегатів – глибокорозпушувачів від Great Plains і AGRISEM, агрегату вертикального обробітку ґрунту SALFORD RTS, плуга Lemken із катком Variopack, зубових, дискових, ротаційних та штригельних борін, у тому числі EINBÖCK Aerostаr, передпосівного компактора Bednar, розчинозмішувальної станції РЗС-6 (від Кобзаренка), ріпакових столів, самохідного обприскувача NEW HOLLAND GUARDIAN, сівалок Väderstad Jumbo Rapid 600С і  Kinze 3005 Interplant BLUE VANTAGE з системою внесення рідких добрив у рядок комбайнів Case IH та New Holland, тракторів John Deere, нової стрічкової жниварки MacDon FD2 з гумовим полотном замість шнека жниварки. Не помітити надзвичайну тягу до техніки в молодого фермера із зовсім неінженерною освітою (міжнародний інвестиційний менеджмент та господарське право, КНЕУ ім. В. Гетьмана) Володимира Топалова було просто неможливо – він торкався кожного агрегату, його робочого органу, сипав назвами фірм і брендів, і хоча б у кількох словах прояснював його плюси в польових роботах.

– Ось, приміром, цей обприскувач – це справжній Miller nitro, хоча вже кольори New Holland. Ми купили його не тому, що він найдорожчий і кліренс має найвищий. Хоча кліренс справді нам важливий – заходити в соняшник і в кукурудзу. У нього переднє розташування штанги й класна опція, коли ти знімаєш цю штангу обприскувача й встановлюєш кастратор суцвіть батьківської форми гібридної кукурудзи або навісні монодискові аплікатори для внесення рідких добрив, КАС, аміачної води. Це великий плюс, – веде далі Володимир.

– Це такі, як пропонує «Агротерра»? – уточнюю.

– Ні, вони пропонують поверхневі гумові аплікатори Y-Drop, я ж прихильник внесення добрив із закриттям борозни, на глибину до 10 см, бо не завжди є волога для ефективного їх використання, хоча ці добрива й рідкі, – роз’яснює фермер і ділиться новою ідеєю. – Втім мені більше подобається технологія інжекторного типу – CULTAN, де використовується колесо з голками-інжекторами, через які вприскується рідке добриво в ґрунт. Я в ній уже розібрав усе по поличках, об’їздив те, що виробляється в Україні, й здебільшого орієнтуватимуся на інжекторний агрегат від KWD із Німеччини.

Цього року придбали компактну дискову борону KRONOS 6 з метало-клиновим котком та важкий рублячий коток ATR6 від Veles Agro – готуємося до обробітку ґрунту після збирання соняшнику. Працюємо без кредитів. Так батько привчив – у борги не залазимо. Процес диджиталізації сільського господарства і нас не залишив осторонь, другий рік як впроваджуємо елементи точного землеробства з компаніями «Агротек Інвест», Zemlerob та Rhiza.

У сезоні-2023 разом із РКД будемо застосовувати біопрепарати «БТУ-Центр» та ENZIM Agro, вивчаємо варіанти співпраці щодо живлення з Інститутом мікробіології ім. Заболотного.

…Загалом як для господарства в 1,8 тис. га я побачив парк машинерії цілком достатній. Завітали на засніжене пшеничне поле, проїхалися селом і його околицями. Кукурудзу тут встигли зібрати задовго до снігів та морозів, що цьогоріч удалося далеко не кожному.

– Багато хто дивується, чому ми не робимо десикацію ріпаку. А в нас достатньо збиральної техніки, аби встигнути зібрати будь-яку нашу культуру вчасно, ніщо не перестоює, навіть соя зібрана до вересневих дощів, – резюмував Топалов і додав. – Хочеться постійно покращувати умови співробітникам господарства, аби вони працювали з радістю. Я ними дуже дорожу. Так, кабіни в сучасних John Deere чи Case – це вам не МТЗ, та все одно спробуйте й у них цілий день вигарцювати!

Починали з огірків для ТМ «Верес»

– «Т. В. К.» – це ж абревіатура батька?

– Так, це його ініціали. Просто, зрозуміло й легко запам’ято­вується. Не сплутаєш. Хіба під час виборів плутають, бо територіальна виборча комісія – теж ТВК, – сміється Володимир.

– Господарство батько заснував у вересні 2000 року, – продовжив він розповідь уже за тарілкою миронівського борщу. – Було це в Ольшаниці Рокитнянського району – забрав свій пай, мами та її брата, а 14 га надали для створення фермерського господарства, разом – близько 30 га, на яких і почали вирощувати овочі. Батько мав інженерну та економічну освіти, закінчив УСГА, мама – педагог дошкільного виховання, працювала в дитсадку, а я ще був школярем, хоча весь літній сезон проводив разом із ними на огірках.

Чому почали з овочів? Тоді якраз стартувала компанія «Верес», у них заводи були в Каневі, с. Ліплява та Черкасах, і ми взялися за тему овочів для них. Насамперед за огірки. В перший рік у нас навіть овочевої сівалки не було, жінки сіяли під шпагат вручну. Працювали спочатку з насінням «Антарії», потім уже Nickerson-Zwaan, Rijk Zwaan, Bejo. Врожай заряснів відразу. Сортували огірки на корнішони, пікуль і стандарт. Перших три роки ми закривали потреби «Вереса» відсотків на 65.

Через два роки, 2003-го взяли в оренду переробно-заготівельне підприємство в Рокитному, біля залізниці – вирішили консервувати огірки в банки та робити соління. В нас якраз з’явилися канали збуту консервації до Латвії. Тоді в Ризі трилітрова банка консервованих огірків коштувала в 5 разів дорожче, ніж в Україні. Те консервне підприємство було вкрай занедбане, виробничі лінії закинуті, демонтовані. Батько пообіцяв колишнім працівникам заплатити вдвічі більше за вартість поверненого обладнання і дати їм роботу, коли відновиться виробництво. Поприносили, хоча й не все, поставили, відновили, промили й запустили водяні автоклави для консервування.

Стали закривати огірки, паралельно ввели у виробництво патисони й кабачки, також сіяли кріп і щавель, змішували цю зелень із сіллю та виготовляли такі приправи. Водночас консервація добре йшла на військові частини. Додали ще цвітну капусту. Заодно на Литву відвантажували в сітках свіжі огірки – звідти приїздили рефрижератори. Паралельно в нас з’явилася орендована земля в Канівському районі на Черкащині. Все більше людей із Беркозівки, які ходили на збирання овочів до нас, віддавали земельні паї в оренду батьку. Чутка про роботу, за яку вчасно і справедливо платять гроші, швидко йшла поміж людьми та дісталася до сусіднього «через посадку» села Ємчиха, Миронівського району. Стала з’являтися в нас орендована земля й там. Спочатку 40, потім 70 га, на третій рік – уже 100 га. І тут ми теж вирощували ці овочі. В сезон у нас на збиранні овочів працювало до 450 робітників, яких привозили з десяти навколишніх сіл. Робота кипіла.

Розумієте, мій батько хоча й був інженером за освітою, насамперед був господарем, економістом, в 32 роки отримав звання кандидата економічних наук, на жаль, написана на 80 % докторська робота залишилася не закінченою. Він був проти будь-якої «зрівнялівки» в оплаті праці…

Батьків шрам

– Колгоспники, мабуть, його не зрозуміли…

– Батько намагався забути ту історію, та я знаю, що вона лишила в його душі шрам. Я ним захоплююся й пишаюся, все життя він прожив у горінні для людей. У господарстві в Ольшаниці, куди його запросили на головування, був борг 2 млн рублів, це був 1987 рік. Він узявся за справу й за два роки цей борг погасив. І став жити проблемами розвитку господарства.

Не маючи належного законодавства в Україні, він першим створив у Київській області сільськогосподарське акціонерне товариство – 1989 року!

Два роки не реєстрували, не було законодавчої бази. Він плекав думку, що якщо акції розподілити між працівниками, всі стають учасниками спільного виробничого процесу, будуть наполегливіше працювати на результат, зароблятимуть, будуть відповідальніші й менше тягнутимуть додому. Однак трансформація колгоспів та КСП у СТОВ, АФ, ПАФ, ТОВ, АТ та ТДВ ішли швидше, ніж трансформувалася сама ментальність робітників. У колгоспі було п’ять тракторних бригад, розкиданих навколо двох сіл. Батько звів їх в одну – тепер усі трактористи, механізатори, комбайнери, водії та інженери в одному місці, підзвітні, всіх видно, а це ж нікому не треба!

В селі звикли робити сяк-так, аби день пройшов – один робить, сім дивляться й коментують. Батько намагався мотивувати тих, котрі могли зробити набагато більше. А прихильників постійно заглядати в чарку звільняв. Він об’єднав в одну систему польове виробництво, тваринництво, переробку їх продукції, продаж і фінанси. Першим у районі перестав здавати молоко на молокозавод, бо ті не розраховувалися. Поставив маслобійню, почав виготовляти вершкове масло, вершки та сметану, яку могли придбати працівники, жителі навколишніх сіл та всі охочі. Безкоштовно надавали продукцію вчителям місцевих шкіл та дитячим садочкам.

У господарстві було два магазини – в Ольшаниці й у Рокитному, туди й постачали разом із крупами та іншими сільськогосподарськими товарами для дальшої реалізації. Згодом почали виготовляти казеїн, шукали нові ринки збуту. Потім батько створив звіроферму (фредки, нутрії, норки), тому що була побічна продукція тваринництва – 3 тис. голів ВРХ, 2 тис. свиней.

В «Ольшаниці» кожен тракторист (а не лише члени Політбюро!) ходив у норковій шапці на роботу.

Першим у районі серед сільськогосподарських підприємств створив внутрішню охорону (ОМОН). Оскільки САТ «Ольшаниця» сіяло 900 га цукрових буряків щороку, завжди виникало питання якісної їх сівби, відтак було придбано дві сівалки Kverneland Optima – словом, усе крутилося. Й начебто всім подобалося. Однак незадоволених по селу вешталося немало теж. Є в нас така ментальна біда на селі – поділ на «своїх» та «чужих». Цю рису часто використовують і політики, коли ділять країну на такі табори й випестують протистояння. Скалилася й райдержадміністрація, бо так само батько не прогинався перед ними, набридло за просто так роздавати їм поросят.

І ось, пропрацювавши 10 років, він виніс на загальні збори чергову пропозицію: мовляв, давайте впровадимо нову систему оцінки праці, закладаємо такі-то показники врожайності по кожній із культур, агрономи й усі інші теж зав’язані на врожайності, ось така зарплата і такі бонусні відсотки. Я ж собі хочу 10 % від валового прибутку.

Ось тут і «вибухнуло». Тут же порахували, скільки це вагонів зерна становлять оті 10 % – «знахабнів зовсім!». Звісно, атмосфера була й так підготовлена, а тепер спалахнув сірник. Слова доброго в той день батько не почув. Навіть хороші справи отримали мінусовий відтінок. Аби мати змогу відправляти влітку на відпочинок сім’ї практично всіх охочих працівників, батько орендував звичайну сільську школу на узбережжі Чорного моря та забезпечував їх харчуванням. На загальних зборах акціонерів видумали легенду про його власну базу відпочинку. Батько поклав ключі від тридверної «Ниви» на стіл: «Що було – бачили, що буде – побачимо». Й залишив збори.

Через кілька років господарство стало банкрутом, ферми спорожніли, майно передано в податкову заставу. А батько створив нову справу. І розвивав її з подвоєним ентузіазмом.

– То що було далі з консервним заводом?

– Головна його біда – виробничий котел, він був на останній стадії функціонування, його треба було міняти. Для 2004 року 2 млн гривень – то шалені гроші. Інвестувати можна було б, якби це була наша власність, інакше ризиковано. Продавати нам підприємство не хотіли, ми й відмовилися від дальшої оренди.

Й у нас з’явилося польове рослинництво…

Від трилітрових банок до гібридної кукурудзи

– Коли охочих сельчан віддати в наше господарювання свої паї ставало все більше, вони запропонували Костянтиновичу (так мого чоловіка всюди називали) не збирати по 2 – 3 га, а прийти на збори – люди віддадуть земельні паї та майно одним пакетом, можливо й усе господарство, – долучилася до розмови Любов Василівна. – Місцеве господарство на той час було в боргах як у шовках. От він і прийшов на колгоспні збори з такою ініціативою. Все господарство нам не віддали, голоси розділилися, однак ми отримали частину землі й господарської території. Водночас додалося землі й у Канівському районі.

Відтоді ми й зосередилися на польовому виробництві. В першу посівну кампанію техніку наймали в оренду, спочатку найпростішу – трактори МТЗ і сівалки СУПН-8, сіяли ділянки гібридизації кукурудзи. Тоді вже закінчив навчатися Володимир, хоча він і так все одно поруч із батьком завжди був, а тепер став пліч-о-пліч, в одну упряжку.

– У вас же статус насіннєвого господарства? Як ви насмілилися відразу після трилітрових банок з огірками йти в цю спеціалізацію, складнішу й вимогливішу за товарне виробництво?

– Усе просто – насіння завжди вдвічі дорожче. А що складніше, так ми й не шукаємо легких шляхів, – продовжив далі Володимир. – У нас технологія відточена, всі програми живлення і захисту виконуємо сповна, й наше насіння за якістю і чистотою не поступається брендовому. Досі нарікань на сортову чистоту чи якість посівного матеріалу не траплялося.

Перші сім років вирощували гібриди вітчизняної кукурудзи, практикували виробництво насіння цукрових сортів кукурудзи. 2010 року стрімко зросла конкуренція з боку іноземних насіннєвих компаній, і ми від кукурудзи перейшли на насінництво озимої пшениці та сої.

– Селекція зарубіжна?

– У нас було багато української селекції, однак останні чотири роки попит змістився в бік іноземної селекції. Навіть за складних умов кризи та війни покупців дешевшого вітчизняного насіння мало – що насіння пшениці, що насіння сої. Всі хочуть мати максимальний результат.

Якщо говорити про врожайність 5 т / га, то таку забезпечить будь-яка пшениця, але якщо ти хочеш мати 7+, то цей потенціал надійніше розкривають іноземні сорти. Так само й будь-яка соя дасть без проблем 2 т / га, звичайно, за вчасних термінів сівби, вчасного контролю бур’янів і шкідників, навіть без фунгіциду. А якщо говорити про 2+ т / га, скажімо в діапазоні 2,8 – 3,2 т / га, результат забезпечить лише іноземна селекція.

У нас партнерство й дружні стосунки з командами Oseva, «Заатбау Пробстдорфер Україна», «Лімагрейн Україна», RAGT Semences, «Lidea Seeds Україна» і «КВС Україна». Також тісно працюємо з Інститутом кормів та сільського господарства Поділ­ля, Інститутом землеробства, Миронівським інститутом пшениці імені В. М. Ремесла, Інститутом фізіології рослин і генетики та Буковинською дослідною станцією. До речі, з наступного року в нашій пропозиції і свій, спільний з Інститутом кормів та сільського господарства Поділля, сорт класичної генетики сої Санрайз харчового напряму, завершуються сортовипробування.

Мрії та пошуки

– Які культури прибутковіші в насінництві? Точно не пшениця…

– У нас же й квасоля ще є, її насінництво найприбутковіше. Вже потім соя і пшениця. Наступного року заводимо насінництво гречки, невеликий сегмент, доволі часто мене запитують про цю культуру. Так само хочемо ввести й гірчицю, теж на насіння.

Насінництвом квасолі ми почали займатися ще з 2010 року. Тут важлива технологічність сорту. Передусім бажано, аби кущ не хилився донизу. В квасолі ж стручок довший, ніж у сої, він і так торкається землі, що, крім ризику інфікування, несе небезпеку втрат при збиранні – ніж комбайна обрізає пів стручка, зерна висипаються. Я вам показував жатку MacDon уже другого покоління, саме для таких цілей її й узяли, аби збирати квасолю і сою з мінімальними втратами. Там нема шнека, а ходить гумове полотно з синтетичним покриттям. Для гарного вимолоту квасолі й сої важлива рівномірна подача стебел. При збиранні шнековою жниваркою пальці шнека вибивають боби й вони вилітають.

2020 року врожайність квасолі становила 3,2 т / га, а 2021-го – 3,6 т / га. Потенціал гарний, що й казати.

Проте ми насіння квасолі до війни не продали, й це вийшло на краще, бо пустили його на приготування тушкованого м’яса з квасолею – користь неабияка для армії. До того ж вона – оптимальний попередник під озимину, добре накопичує в ґрунті азот, термін її збирання – серпень, отже, залишається достатньо часу для підготовки ґрунту.

Також вивчав питання вирощування і бобів машу, сочевиці, розторопші, тмину, коріандру та насіння голозерного гарбуза. До речі, ми є членами Української асоціації виробників і переробників сої, входимо до Співтовариства виробників і споживачів бобових України, 2021 року стали членом Насіннєвої асоціації України.

– Не дивлячись на те, що ваша сім’я – уважний читач журналу «ЗЕРНО», ви ні No-till, ні Strip-till так і не перейнялися?

– Чистого «нуля» в нас ніколи не було, хоча ми його по вашому журналу вивчали. Була лише сівба напряму, без обробітку. Ми експериментували з різними типами обробітків ґрунту – в нашій зоні важкі суглинки, і якщо на них не застосовувати обробіток упродовж кількох років, ці ґрунти збиваються в суцільну цілину. Тому я прихильник комбінованого обробітку: під кукурудзу – глибоке розпушування, оранка під соняшник та озимий ріпак, під решту культур – поверхневий вертикальний обробіток, за сприятливих погодних умов сіємо напряму. Ось тому зараз я й занурююся в тему сидератів і покривних культур, різна коренева система яких теж структурує ґрунт, – вибудовуємо п’ятипільну сівозміну. Ми вже пробували суміші «Soufflet Agro Україна», Вінницького інституту кормів, придивляємося до подібних пропозицій від «Смарт кропс».

Ми завжди їздили на конференції по No-till, які проводили компанії «Агромир» та «Агро-Союз» (а нині – NTLAB від Михайла Драганчука), черпали багато нового з ваших сторінок, збулася моя мрія побувати в Бразилії та Аргентині, наживо побачити досвід No-till, я завжди купував усі ваші книги – і «Соняшник», і «Зернові», й «Кукурудзу», і «Сою», й Зеппа Хольцера перечитував не раз. Маю зізнатися, що я  не багато зустрічав серед аграрних спікерів таких цікавих особистостей як Андрій Твердо­хліб чи Юрій Дробязко.

Однак у кожного свої нюанси. При цьому слід зважати на просту річ: якщо в людини виходить працювати саме так і це приносить гроші – це круто, однак не спіши все міняти в пошуках кращого. Шукай, готуйся, але чинна система хай діє. Он у Блощинцях у Білоцерківському районі Михайло Войтовик (ви про нього гарно писали) – на 300 га за багатолітньою системою No-till у нього все вдається, торік він купив нову сівалку Kinze –
16-рядну Interplant, новий комбайн. Якщо людина робить свою справу професійно, результати завжди будуть. «Агроекологія» чи «Арніка» так само доводять свою правоту, чи той же «Деденс Агро». Проте це не означає, що всім треба робити так, як вони.

– Стосунки з мамою не погіршилися? Тепер же вона – керівник!

– Мама сильна характером, їй непросто зараз, адже з батьком ішли поруч усе життя. Наші стосунки стали ще міцнішими. Вона – наша душа, заспокійливий резонатор і стабілізатор напруги.

Рівнятися на Костянтиновича

– Чоловічі аграрні колективи манерою спілкування не завжди нагадують зібрання джентльменів. Відтак іноді доводиться розмовляти їх «чоловічою» мовою… У вашому характері є такий потенціал? – звернувся я до Любові Василівни, чий погляд випромінював материнство і затишок, а не металевий блиск Маргарет Тетчер чи Голди Меїр.

– Такий метод управління в минулому, то були колгоспні часи, – посміхнулася Топалова. – Сьогодні я – приватний роботодавець і в мене свої методи спілкування. Я можу лише спокійно попросити зробити те чи інше, й так само спокійно запитати: чому не виконано? Цього достатньо. Я не підвищую голос, ніколи не вживаю міцних слів – це абсолютно не потрібно. Для більшості я – мати за віком. І не відповісти на моє запитання кожному буде соромно. Був випадок, коли механізатор необачно намагався пояснити мені, що він півтори години міняв колесо на агрегаті. Гаразд, мені нескладно було з’ясувати, скільки на це треба часу реально. На початках так і казала всім: хлопці, якщо я зараз щось ще справді не знаю, то невдовзі це знатиму не гірше за вас, не сумнівайтеся. Бо тепер – це моя справа.

І вони цього не допускають. У нас насправді дуже хороший колектив, молодий, ви самі бачили. І вони до мене ставляться з великою повагою й самі допомогли мені зайняти місце чоловіка. Я та моя родина за це їм дуже вдячні.

До речі, в колективі й досі працює ім’я чоловіка, його авторитет. Бо нерідко можна почути: «А Костянтинович на це знаєш що сказав би?» або «Одразу видно, що не працював ти з Костянтиновичем»… Пам’ять по ньому – як лакмусовий папірець, по котрому звіряється якість роботи. Так само й від пайщиків з обох областей увесь час лише хороші слова на його адресу.

А яку пам’ять він лишив на моєму попередньому місці роботи – художньо оформлений дитсадок із неймовірно гарною мурованою огорожею замість звичайного штахету по центральній вулиці в Ольшаниці! Для робіт був запрошений заслужений архітектор України з Києва. Навіть кіномитці приїздили не раз сюжети там знімати. Костянтинович газифікував Ольшаницю, проклавши 20 км газопроводу із смт Рокитне, за його ініціативи було збудовано Будинок культури, організовано художній колектив, який отримав звання народного, діяли гуртки народних та бальних танців, секція вільної боротьби. У співпраці з драматичним театром імені П. К. Саксаганського з Білої Церкви ставили вистави, де в головних ролях були задіяні мешканці села. Це були незабутні дні!

За час його роботи там усі вулиці, провулки та частина польових доріг були заасфальтовані. Він навіть встиг закласти фундамент під майбутню церкву, але наступного року вже пішов звідти. Наразі нам найважливіше збудувати сучасний насіннєвий завод – це ще чоловікове бажання було. Й це вимога часу. Майданчик поступово готується, Володимир підбирає обладнання, займається технічною документацією, всім проєктом. Каже, що вже бачить, яким він тут має постати: я вже його вималював. Це батькове слово. Той довго думав над певним завданням, бувало – не один місяць, а тоді прокинеться й каже: все, я вже намалював, як це має бути. Так і Володимир тепер каже: вже намалював. От я і хочу швидше зробити реальним те, що він намалював…

Передайте найщиріші вітання з новорічними та Різдвяними святами всім читачам журналу, а насамперед – воїнам ЗСУ. Низький уклін за їх мужність і звитягу. Віримо в перемогу нового, 2023 року. Молимося за Україну.

…Ми ще довго розмовляли з Володимиром і Любов’ю Василівною. Про органічне насінництво сої та озимої пшениці, необхідність зрошення, технічну коноплю, фундук, енергетичну павловнію та промислове розведення веслоноса (так звуть прісноводного осет­ра). Навіть про племена торків на південному рубежі Київського князівства. Виявляється, що до 30 га фермерського господарства Топалових у Рокитнянському районі прилягають давньоруські та кочівницькі кургани й залишки укріплень колишнього міста Торчеськ, зруйнованого половцями 1093 року. Володимир збирається устаткувати територію навколо пам’ятного хреста на цьому місці.

А ще говорили про Перемогу і відбудову країни. Про те, що маємо надалі економічними здобутками після перемоги так само пишатися, як зараз пишаємося нашими захисниками. І тоді наші діти знаходитимуть себе в Україні та примножуватимуть її звершення.