«Їбашим рашу – за землю нашу…» 

(В. Мартишко, із гімну 137 батальйону ТрО Бориспільщини)

Більшість із нас добре пам’ятає ту першу пресконференцію полонених російських розвідників від 9 березня. Війна ще тільки почалася. Попереду страшні події в Бучі, Бородянці, Гостомелі, Ірпені, ще не зовсім вірилося в цей апокаліпсис і повну втрату людяності недонацією росіян. Їх сиділо за столом семеро – міцних молодих і добре підготовлених військовиків, один узагалі мав вигляд і статуру бульдога. Ми ще вірили, що з ними можна розмовляти не лише кулями. І вони каялися.

Про те, хто ж взяв у полон цю групу розвідників, військова частина котрих спочатку окупувала Крим, потім Луганську область, далі відзначилася в Сирії, тоді було сказано мигцем й однією фразою самими полоненими: «Нас оточило озброєне місцеве населення». Відкриваємо секрет – з цим передовим загоном окупантів упоралися небайдужі фермери з Чернігівщини, ватажком у котрих – безбоязний і рішучий ічнянський підприємець та фермер Юрко Млинець.

Упродовж першого місяця війни його мобільна група завдала неабиякої шкоди колонам ворога, що проходили краєм: розстрілювали або відбирали автомашини з боєприпасами та провіантом, нищили легкоброньовану техніку й навіть танки, допомагали це робити підрозділу ССО ЗСУ – силам спеціальних операцій.

Юрій зустрів мене з поїзда в Ніжині, звідси до Ічні – 49 кілометрів, пів години автівкою. Середнього зросту, стрункий, 55-річний із відкритим поглядом і міцним потиском руки.

Афган, океан та ічнянські сосни

З перших хвилин знайомства, та ще й у воєнний час, ніхто зайвого не розповість. Однак є люди, характер і образ котрих обрисовується відразу: з кількох фраз, стилю спілкування, не кажучи вже про вчинки.

Шибайголовою Юрко був ще з дитинства, його навіть зі школи виганяли. У багатодітній сім’ї, де рано не стало батька, а мати була вся в роботі, вуличне виховання не могло вилитися в інше.

Самоствердження й самозбереження часто залежали від сили твоїх кулаків. І сили волі. Остаточно рішучий характер хлопця викувався в армії – нашпигований псевдопатріотизмом і наповнений бажанням перевірити себе, Млинець потрапив до пекла афганської бійні. Після такої служби молодому й енергійному юнаку знайти собі місце в майже сонній Ічні було складно, тож він подався в «мореходку» – хотів побачити інші світи. Вчився в Мурманську, 10 років там і прожив, звідти ходив у море на риболовецьких суднах. Країни Європи, Північно-Східної Атлантики, Центральної та Східної Африки, Аргентина, Марокко – все й не згадаєш. Повернувшись до Ічні 2000-го, разом із дружиною Людмилою зайнялися підприємництвом – торгівлею продуктами харчування: попервах з яток, потім стали власниками двоповерхової крамниці в центрі міста. Згодом долучився до землі, спочатку друзі торгували самосійними ялинками й соснами з орендованої ділянки, потім до цього долучився і Юрій. Однак новорічні деревця він став культивувати, пропонувати якісніший товар і продавати його дорожче. Років п’ять тому Млинець почав розширювати банк землі й займатися рослинництвом…

Уже майже на в’їзді до Ічні ми звернули ліворуч попід лісом і вигулькнули на ділянку з молодими сосонками.

Оце і є мій перший земельний наділ, звідки й почалося моє фермерство, – Юрій показав на рівні рядки молодих деревець з обох боків ґрунтової дороги. – Це так здається, що з такими саджанцями все просто, насправді молоді деревця, як малі діти, – їх виховувати треба. У трирічному віці пасинкувати, аби була одна верхівка й сосна не кущилася, потім дещо пригальмовувати ріст, інакше швидко витягнеться вгору, захищати від хвороб та шкідників, видаляти бур’яни. Роботи чимало. Тому й дорожча така сосна від поцупленої в лісі, самосійної. Сосна метрової висоти росте чотири-п’ять років. Займаємося цим бізнесом з 2008 року. Тут 20 га. У хороший рік реалізували й до 20 тисяч рослин, а минулого року – не більше 10 тисяч таких деревець. Ділянка приватизована. Загалом ми поки що встигли викупити лише 100 га землі. Наразі обробляємо близько 1000 га землі в Ічнянському (нині Прилуцькому) та Ніжинському районах. Вирощуємо кукурудзу й соняшник. Поки що в агротехнологіях ми не надто досвідчені, та й набору техніки достатнього не маємо, здебільшого її орендуємо. Зусилля витрачали на пошук землі, ви ж знаєте, як складно останніми роками було з цим, а ми ще й надто пізно стартували в цій справі. А навколо ж серйозні конкуренти – відомі латифундисти. Втім ми успішно вистояли в конкуренції завдяки нашій прозорості – на кожну ділянку землі офіційно оформляли оренду й сплачували всі податки. Цим ми підштовхували до такого підходу й інших. Уведення Закону про продаж землі – дуже правильна річ. Навіть війна це підтвердила. Я бачив, хто вийшов проти ворога. Насамперед дрібні землевласники, які придбали по 5 чи 20 га землі всього й на ній почали копошитися, тож саме вони без роздумів пішли воювати. Це трохи перебільшено, але мені сподобалось, як хтось в інтернеті написав, що москалі не відали, куди сунулися. Бо тут селяни за обніжок можуть убити, а не те що за всю Україну.

Доки пили каву в Ічні, з’їхалася «боївка» Млинця – кілька найближчих і перевірених з його команди друзів – Євген Зінич, Григорій Павленко, Олександр Репій, Євген Катроша, Андрій Чепурко – фермерів, маленьких підприємців, один – сільський голова. Не було лише того дня з нами Віталія Іванченка, Ігоря Дорошенка, Бориса Гармаша та Олександра Петраускаса, рідний брат котрого загинув на сході України.

Разом проїхали шляхами руху колон окупантів. Навіть зараз, через стільки часу в багатьох місцях як нонсенс цих днів валялися уламки обпаленої військової техніки, місцями була пошкоджена дорога, за лісосмугою на узбіччі з відірваною баштою стволом у землю впирався донедавна новенький танк із залишками пофарбування під сирійську пустелю, в одному з полів рядки молодої кукурудзи обступали брудно-іржавий, обгорілий і випотрошений командирський БТР окупантів. Без жодних метафор і алегорій – яскрава картина несумісного: життя і смерті. Живе, мирне зелене життя виштовхувало зі свого тіла брудне залізяччя московитів.

Зізнаюся, спершу в емоційній розповіді Юрія, перенасиченій крутим слівцем, мені було важко розрізнити хто й кого на цьому перехресті духопелив чи гамселив на іншому, від кого їм діставалося самим, однак я досить швидко усвідомив, що така мова є невід’ємною частиною образу Млинця – рішучого відчайдухи, не охочого підбирати слово, зате здатного в критичній ситуації швидко приймати рішення. Розмову з Юрієм ми продовжили в такій собі альтанці між десятком старих дерев, поруч СТО, що обслуговує цих фермерів.

– Поговоримо про війну. 24 лютого де вас застало?

– Ми якраз гостювали в доньки в Польщі – вона вчилася там, тепер працює. Рано-вранці несподівано зателефонував мій товариш, він їздить від нашого Ічнянського заводу сухого молока та масла по торфокрихту до підприємства на самому кордоні – в Семенівці. Опалювати газом дорого, то використовують торф. Прибув засвіти, о п’ятій ранку, став на узліссі й кімарив у кабіні. Раптом відчув, що автомобіль гойдається, а фура ж здоровенна! Відкриває двері – техніка йде, неподалік видно луплять по прикордонниках. От і дзвонить мені: війна! Сам у ліс загнав машину – він не з «ботаніків», служив колись у десанті, то зрозумів одразу, що діється, дві чи три години простояв шокований, доки колони пройшли. Йому телефонує директор маслозаводу, мовляв: коли торф буде? Той каже: «Війна!». А директор: «Яка війна? Дурню, вези торф!». А насправді директор торфопідприємства прибіг, знеструмив виробничу територію й утік, ніхто вантажити не буде! Згодом товариш завів авто й поїхав назад на свій страх і ризик. Росіяни вже виставили свої блок-пости, перевірили документи, спитали, чи нема зброї. Він ще, дурень, пожартував, що сьогодні без неї. Слава Богу, обійшлося, пропустили. Перші колони йшли ж як на парад, на спротив не очікували.

Я вже теж їхав додому, дістався Гостомеля, де побачив зародження панічного руху на дорогах: танки, машини, масовий виїзд із Києва. Доки доїхав до Ічні, три колеса пробив, приїхав – і все почалося…

Війна вчить, або Романтика кулі не спиняє

– Росіяни тоді вже були в Ічні?

– У місто вони не заходили, за 5 км йшли околицею й далі по району. Через Сумщину, Конотоп, Бахмач, Парафіївку, далі на Новий Биків, Нову Басань, Бровари й на Київ. Деякі повертали на Чернігів. В Ічні наших військовиків не було, поспіхом тут було створено кілька різних груп ТрО. Оскільки мене в районі знали як активного «афганця», запропонували озброїтися теж, очолити свою групу й по можливості чинити спротив. Першу зброю нам привіз Олександр Іванович Бондар, завідувач сектором цивільного захисту із Прилуцької РВА, колишній міський голова Ічні. Нас не записували в ТрО, ми були окремою добровольчою групою.

Колони росіян ішли визначеним маршрутом – через села, міста вони здебільшого обминали. У кожного з нас по цих селах були свої знайомі, які повідомляли про рух окупантів. Ми робили засідки. Спочатку в нас були лише автомати, потім здобували трофейну зброю, мінялися нею з іншими нашими групами: у кого що було зайве – там РПГ, там кулемет тощо.

– Люди у вас були зовсім не навчені, а тут – війна, помилки дорого коштують. Як справлялися з цим? Курйозні випадки були?

– Небезпека над нами чигала якщо не щодня, то через день. Усі ми були з великою мотивацією. І все ж я охолоджував найгарячіші голови, бо бути патріотом – це одне, а воїном – інше. Романтика кулі не спиняє. Тоді ще не було в нас утрат. Вони трапилися згодом. Загибелі всі, звісно, що геройські. Однак, як на мене, твоє життя все ж цінніше якогось БТРа з бурятами абощо. Я про те, що вбивати їх треба. Проте розумно. Зберігаючи своє життя і життя товаришів. Училися на ходу, хтось служив в армії, хтось ні, підказували один одному. І якщо хто служив, той хоч віддалено розумів, що наказ – є наказ, виконання його, навіть якщо є сумніви, все одно це – 50 % успіху, бо це управління, а не хаос.

А було всяке. Виставляю з одного краю у засідці бійця, й доки з іншого боку виставляв ще двох, першого на своєму місці не знаходжу. Кричу, дзвоню: «…твою мать, де ти?» – «Та я ось тут неподалік заліг, тут зручніше», – озивається той. «Слухай сюди, невігласу, – кричу йому, – звідси я потрапляю під твій кут обстрілу, ти позаду мене опинився. З переляку мене покладеш! Маєш лягати не там, де тобі зручно, а де треба!». Вертаюся, а два попередні кудись теж відповзли… Ми навіть сміялися, казали, що наші матюки вже й русня чує.

Перший курйозний випадок трапився вже на початку спротиву. Нас чоловік 10 мчало в село новеньким мікроавтобусом Volkswagen T5, в салоні сидіння були прибрані. Й раптом майже в упор налетіли на БТР, й чи то вони розгубилися, не очікували, як і ми, чи в башті нікого не було, однак ми встигли різко повернути вбік. Оцей хлопець, що підходив до нас щойно, саме він за кермом був, шикарно водить машину. Від різкого повороту й видно тиску на двері того, хто був до них найближче, дверцята буса відчинилися й наш один боєць з автоматом випав на узбіччя дороги… Вчитель, крупної статури, патріот неймовірний, уже в роках. Спинитися – значить посилити ризик загинути всім. І ми мчали далі, зупинилися аж у лісі. БТР видно був дозорним. Аби з нього нас побачили першими, рознесли би наш мікроавтобус із великокаліберного кулемета в пух і прах. Однак удача того дня нам посміхнулася ще раз – ми підкралися до колони з іншого боку й спалили два КамАЗи.

А загублений учитель вижив, манівцями: де поповзом, де перебіжками, загубивши телефон, але з автоматом – до сусіднього села добрався, два дні жив у лісника.

Селяни проти розвідників

– І все ж саме з цими людьми ви взяли в полон групу розвідників росіян, спеціально навчених і фізично підготовлених. Як це трапилося?

– То були, мабуть, найважчі дні. Ми переслідували російський БТР, не знаючи, хто саме в ньому. Колона пішла вперед, а ці військові намагалися відремонтувати тягач, призначений для перевезення важких артилерійських систем. Ми на них напали – на джипах і мікроавтобусі, вони рвонули від нас. Тоді саме мій джип у цій погоні й розстріляли.

На одній із ділянок лісу ми знайшли їх БТР – вони його самі підірвали, спалили й пішли пішки. Це вже було легше. Ми вважали, що це звичайні бійці, механіки-ремонтники. У драйвовому стані, хоча й при повному спорядженні, навантажені зброєю, в бронежилетах ми, цивільні люди, долали по 13 кілометрів у день. Було надважко, але ми не могли їх випустити, хоч би що. Через дві доби знайомі мисливці повідомили, що бачили чужинців у ярах, куди вони вивели нас теж. Оточили це місце, зав’язалася перестрілка. Один із наших отримав поранення, я вцілив у їхнього, згодом з’ясувалося, що це був бурят-снайпер. Я вирішив подіяти психологічно, війна – це ж і війна психологій. Раз вони втікали, то психологічно були вже надламані. Тому й почав перегукуватися з ними, я кинув автомат і вийшов на переговори.

Сказав, що їм краще здаватися, нас тут багато, вони оточені, кращий вихід – полон, це єдиний шанс живими повернутися додому. Інакше перестріляємо один одного. Це був з мого боку блеф, до того ж я раптом побачив, що їх удвічі більше (нас було лише п’ятеро), фізично вони явно сильніші й краще озброєні. Однак спрацювало – після моїх обіцянок вони здалися! І тут з’ясувалося, що це розвідники дуже відомої частини, яка наслідила в Криму, на Луганщині, в Сирії. Дев’ять небезусих юнаків абсолютно, контрактників. Їм доручили охорону тягача, що ремонтувався, потім вони своєю мобільною групою мали здогнати своїх. За два дні витягти з багнюки й завезти тягача не вдалося. А вночі в ефірі вони почули, що їх мотострілецьку бригаду розбито на марші. Тому вони просто хотіли повернутися додому й вибиралися на схід. Не вийшло. Усіх росіян ми здали поліції, пораненому надали медичну допомогу, згодом вони опинилися в Києві, потім – на телеекранах.

Один із бійців іншої групи, теж фермер, мене не раз дорікав потім, мовляв: треба було їх усіх там покласти нахер… Може, й так. Однак згодом саме він і потрапив у полон до росіян. Дісталося йому непереливки, перекидали його то у Велику Дорогу, то в Курськ вертольотом, потім усе ж обміняли. І ось він телефонує з госпіталю з Полтави моєму товаришу, той увімкнув гучний зв’язок, і чую – тон розмови вже інший. Я й питаю: «Ну що, друже, треба було розстріляти тих полонених?». Він промовчав. Таке життя. Вони всі, хто прийшов сюди, заслуговують на смерть. Однак і наші потрапляють у полон теж. Тоді як бути?

І на додаток – я їх командира возив до себе додому. Дружина сказала, що я стьобнутий, теща втекла з дому. А я нагодував його, показав як живу й спитав, що в мене бандерівського й фашистського?

Тихо прийшов, тихо пішов…

– Ви точно навіжений. Їх перевиховає лише куля. Розповідали, що своєю відчайдушністю ви дивували навіть підрозділ ССО Збройних Сил України…

– Розумієте, цей підрозділ – абсолютно нова формація Збройних Сил. Це зовсім інша стратегія й тактика, мобільні загони, які діють без зайвої субординації та погодження з самого верху. Однак у них сувора дисципліна, чудовий спаринг і розуміння одне одного навіть без слів. Й озброєні прекрасно, з квадрокоптерами, на новеньких Hummer. Ми тут із РПГ стріляємо, як смертники, а у них «Стугна», «Корсар». Спочатку ми партизанили самотужки, коли ця група з’явилася в районі, їм треба було десь жити, знати обстановку, дороги, то вони звернулися до нас, і ми об’єдналися, стали їх провідниками, забезпечували напад зненацька.

Щось з озброєння, яке ми знімали з БТР та «Тигрів», ми передавали їм. У нас «дашок» (великокаліберний кулемет ДШК. – Ред.) було чотири штуки, «прошиває» легкоброньований БТР, а БМП, де передок алюмінієвий, і поготів, і набоїв до них може з цілий КамАЗ. А ще «Мухи» (гранатомет РПГ-18), РПГ-7 (ручний протитанковий гранатомет), маса різних підривників.

Під окупованим Монастирищем нам дуже заважав блок-пост росіян, не можна було підібратися ні з якого боку. Хлопці із ССО сказали: «Зробимо!». Поїхали двома автомобілями з нашими Андрієм Чепурком та Євгеном Зеником, вивчили ситуацію, підійшли пішки лісосмугою – жахнули зі «Стугни» один раз, змінили дислокацію – жахнули вдруге. Там шість одиниць броньованої техніки було – два танки, чотири БТРи й колісна техніка. На відстані до 1,5 км від БТР тільки шмаття розлетілося. Є відео з дрона, як стволи танків крутяться в різні боки та шмаляють вусібіч – не знають, звідки прилетіло. Хлопці лісосмугою – до мікроавтобуса, дрон слідом влетів у салон – й миттю щезли. А через дві години русня з блок-поста знялася – лише курява вслід. Оце робота ССО!

Те, що можна було з техніки використовувати, ми тягнули до себе, забирали. Що не виходило освоїти своїми силами, ми знищували – палили, підривали, зволікати ніколи було, вони тут курсували цілий місяць. Я бачив, що десь каток згорів, чи там трак спав, поруч начеплений трос валявся, значить повернуться ж? Я служив в Афгані, знаю, що зараз приїде рембат, пів години роботи й знову ця техніка в строю. Підбиті КамАЗи ми витягували з поля бою й ремонтували, здавали ЗСУ. Потім захопили «Урал» новенький із боєприпасами – 86 ящиків, 155-мм, здається. Опісля ще один «Урал», ключі теж ще були в целофані, пробіг усього 800 км, з понад 2 тисячами сухпайків, не прострочених, до речі. Далі трофеїв ставало більше.

Тепер про інший випадок із ССО. Біля Дорогинки ми підірвали «Тигра» й наступного дня поїхали забрати з нього кулемет, узяли з собою хлопців із ССО. Тоді мені аграрії замість розстріляної Toyota дали в користування нову Niva Travel, ще джип був з нами. Й тут на нас вискочило п’ять «Тигрів», пеленгували, видно, наші розмови. Ми втікали в різні боки, одного нашого було вбито, двоє, котрі були в іншій машині, потрапили в полон, їх автівку розстріляли й спалили. Ми ж так мчали до Ічні, що позаду за курявою нічого не видно було абсолютно.

Крім того, група їх десанту, яка пішла болотом нам напереріз, прошивала збоку автоматними чергами молоду лісосмугу так, що ми лише бачили, як лягала лоза й пагони на узбіччі. Коли примчали на свою базу, хлопці із ССО сказали командиру своєму: «Павлович, ну його нафіг із цим Млинцем їздити, він нас на той світ швидко спровадить». Ішлося про те, що їх група працює завжди за чітким планом, добре все зваживши, вивчивши обстановку, перевіривши маршрут квадрокоптером. А не на удачу, як часто я вчиняю. Вони кажуть правильно. Однак на війні не все йде за планом і готовність ризикувати – складова успіху теж. Якби ми не були готові ризикувати, то й тих розвідників не взяли би.

Непередбачуваність могла виникнути будь-коли. Ще одного разу ми теж нарвалися на БТР, ледь встигли звернути з траси, вискочили з автобуса в незібрану кукурудзу, боялися миттєвого залпу – бігли, повзли. Росіяни під’їхали до нашого мікроавтобуса й… побачили в салоні РПГ. Тут же почали кришить кукурудзу з кулеметів. Я думав, що жодного стовпа електролінії не лишиться, не те що кукурудзи… Пам’ятаю, як недавно подумав: який нездара її лишив, а тепер я повз і молитовно дякував тому фермеру і його кукурудзі. Вона врятувала нам життя.

Баба з Терешихи й танки

 

На цю рису Юрія – везучість (тьху-тьху, аби не наврочити) – звертає увагу й товариш і побратим Млинця – Євген Зінич, місцевий знавець історії краю, дипломований історик, активний волонтер (77 виїздів до зони АТО), автор книги «Волонтерські щоденники».

– Юрій по життю дуже везуча людина, й завдяки цьому ми поруч із ним, як курчата біля квочки. Він рішучий і різкий, спонтанний, нерідко з міцним слівцем, однак у критичних ситуаціях завжди вчиняє правильно. Я знаю всіх учасників різних груп і Юра для всіх – авторитет неперевершений. По-перше, він воював уже, хоча порівнювати ці війни важко, однак холоднокровність під обстрілами надважлива.

Загалом же зерно спротиву тут закладалося ще 100 років тому, 1922 року. Тоді тут постраждало близько 100 членів «Патріотичного куреню», який у документах НКВС називали «Патріотичним кублом», розстріляно його отаманів. Якщо Холодний Яр в історичному плані широко розкручений повстанський бренд, то «Патріотичний курінь» – зовсім ні. Ви знаєте, наш ворог не змінився за сторіччя, він той самий. Менше з тим, карта вторгнення і бойових дій нинішніх російських військ на нашій території проходить сьогодні саме тим маршрутом, що й тоді, 1919 року. Й ось у нинішні часи Млинець став у нас таким же ватажком. У районі були створені мобільні групи спротиву, але реальні результати мала лише одна з них і саме на її успіхах потім «паслися» всі.

У міській раді я очолюю сектор молоді та спорту, не дивіться, що в мені 140 кг. Оскільки у моїй родині ведеться певний бізнес – скуповується м’ясо в живій вазі, робиться первинна переробка, в тому числі й ковбаса, потім все це реалізується через крамниці, ресторан, то ми маємо хорошу мережу зв’язків по району. Відтак ми клеїли чи малювали стрілочки на карті, позначали рух і кількість техніки, передавали ЗСУ, всім військовим, з ким мали зв’язок. Спочатку наші сільські люди плутали усе, що було більше мотоблока, називали танком. Доводилось уточнювати: на колесах чи гусеницях «звір», дуло маленьке чи велике? А вже в останні дні окупації, коли орки відступали, баба із Терешихи казала мені: «Їде чотири БРДМ». Питаю: «Так БТР чи БРДМ?». А вона у відповідь: «Я що, дурна зовсім? Хіба не розумію, як місяць тому, що у БРДМ чотири колеса, а у БТР – вісім!».

Колишні постачальники свинини чітко повідомляли, скільки є в них у селі «свиней», із якого боку ґанку чи городу вони стоять. Так і отримували інформацію, завдяки якій не раз рятували життя один одному або комусь.

Коли йшла перша колона – незліченна кількість техніки, рано вранці на узбіччі й на броні москалі спокійно снідали, ми лиш очима лупали. Чим підеш проти них? У кліпі групи «Без обмежень» до пісні «Вільні люди» є фрагмент, як ми, цивільні, протистоїмо БТРам. Однак уже ввечері й наступного дня зварювали «їжаки» всі, в кого були металеві прути та сварка. Масово виготовляли їх на подвір’ї товариства «Інтер». А скільки завалів на дорогах зробили? На той момент генерал Залужний через фейсбук звернувся до таких як ми коротко і ясно: ваша можливість нашкодити ворогу – це вдарити по забезпеченню, КамАЗах із провіантом, боєприпасами, бензовозах – це ваше. Без забезпечення – це вже не армія, а туди, що вам не по зубах, не лізьте. Надихнув він нас. Розкидали ці «їжаки» по дорогах. А коли одна з груп окупантів, що відстала від своїх, спитала у нас, куди їхні пішли (зі зв’язком погано в них було), то ми їх спрямували полем на старобурімську дорогу. А там наших пасток повно – спинялися бензовози, КамАЗи, «Урали». Запускаємо дрона, бачимо – бензовоз став, бортують колеса, ну ми не гаємо час – летимо до них. Починали товкти їх усе сміливіше. Були випадки, коли вони лишали машину, що заглохла, та їхали за тягачем. Однак коли верталися, ми вже її забирали. Вони розуміли: техніка має бути тут, крутяться туди-сюди й не можуть повірити, що її вкрали. Казали хлопці, які рахували, що начебто заходило за руху вперед через Круповичі 1270 чи 1280 одиниць техніки, поверталося тим самим шляхом – 820. Я не рахував, але лишилося їх в нашій окрузі немало.

– У вас теж були втрати?

– Так. Насамперед загинув мій товариш із Ніжина – Станіслав Прощенко. Загинув тут, в Дорогинці, під час перестрілки з окупантами. Учасник Майдану, був в АТО на сході України, пройшов Красний Лиман і Дебальцеве. Від самого початку перебування в нашому районі ворога Стас зі своєю мобільною групою ветеранів АТО нападав на окупантів, у перші дні ділився з нами зброєю, боєприпасами, незадовго до загибелі був поранений у плече. Йому було 46 років. У Ніжині одну з центральних вулиць – Московську – перейменували на його честь. Із нашої ічнянської групи в нас один вбитий – Олександр Волик, два поранені й два в полоні. Ще двоє сельчан – Олександр Грищенко та Євген Чемерис, які за нашими проханнями робили завали на дорогах із верб, були виказані зрадницею, викликані за село й розстріляні в автівці з великокаліберної зброї, згоріли в машині.

Незламний цей народ

– Що найбільше надихало вас у цих небезпечних вилазках? – звертаюся ще раз до Юрія Млинця.

– Спочатку була злість – війна увір­валася в наше життя, ворог у тебе під дворами. Потім прийшов бойовий настрій, драйв від успіху. Надихали трофеї, ми непогано озброїлися, й хоча я і мій товариш, теж фермер, втратили свої джипи, багато чого притягли військового до двору на заміну. Вже сивуватий Андрій Чепурко, теж фермер, на цих виїздах і тяганині трофейної техніки тонну солярки власної використав і загнав свій єдиний трактор Т-150 – двигун став стукати. Все технічне – це його стихія, ніде не розгубиться. Ми заводили трофейні машини за всіх умов, навіть без ключів. Потім уже тягали їх «Уралами». Солярка з’явилася, було багато чого. Однак потім це все, включно аж до касок та бронежилетів, ми віддали ЗСУ. Зокрема два ціленькі БТРи, КамАЗів і «Уралів» дев’ять штук, позашляховик УАЗ «Patriot» із надписом «Військова поліція». А ще новісіньку медичну машину передали прилуцьким медикам, щоправда, медичні ноші, медикаменти, крапельниці, перев’язувальний матеріал, фізрозчини в ящиках лишили для своєї лікарні.

До речі, ми й зараз не перестаємо допомагати військовим та госпіталям – там гроші перерахуємо, там допоможемо з придбанням транспорту, спорядження й різних побутових необхідностей.

– З владою нам ніколи не везло. Багато хто говорить, що в цьому винен сам народ. Що ви думаєте?

– Ви знаєте, я й сам останніми роками не дуже вірив у наш народ, і в сільський насамперед. Подивишся: нікому нічого не треба, тільки про себе дбає, війна десь далеко і йому не потрібна. Й ось у ці місяці я побачив зовсім інших людей. Ми конкурували навіть за місця в засідках – по лісах і перелісках, де проходив ворог. Приїжд­жаєш у ліс, а там на повороті місця вже зайняті, їдеш далі – там інша група сидить. Або звичайні сільські бабці, які приходили й говорили: дякуємо вам, синки… Просто на вулицях. Такий народ не зламати нізащо…

Й додати до слів ічнянського фермера нічого. Перемогти – іншого в нас і не може бути.