Дай Боже відновитися до довоєнного стану

Коли зараз їдеш селами до Козаровичів, картина навколо мирна: на заправках є бензин, у магазинах – продукти й у кафе дають бізнес-ланч.

І я не знаю, як вам передати енергію тривоги та пригнічення, яка досі висить у повітрі й змушує важко дихати, тому що війна триває. Загинути може кожен і будь-де, смертельне залізяччя летить із небес із тривогою і без тривоги, і головне – загинути не марно. Київщина не оговталася від страшної біди, яка прийшла на наші землі, хоча подекуди відбудовується, люди працюють, техніка гуде.

Це змішані почуття: бізнес-ланч у кафе, ліс, до якого не можна ввійти, і майбутнє, яке ми повинні зберегти для дітей…

Фермерське господарство «Солов’їне» розташоване в самих Козаровичах. За 150 метрів від господарства – річка, можна рибалити й думати про вічне, але фермер Олександр Кривошея думає про сьогодні та завтра: треба якось відбудовуватися й сіяти озимину.

– Олександре, у вас є зброя?

– Нема.

– Без зброї не можна. В нас уже стандарт фронтових обкладинок склався: людина зі зброєю.

– А що треба? Автомат?

– Ну так.

– Щас.

І за десять хвилин Кривошея повернувся з кулеметом.

Я зробив із цього висновок: не конче треба мати зброю, треба знати, де взяти кулемет за кілька хвилин.

– Чому ваше господарство називається «Солов’їне»? Тут справді багато солов’їв?

– Тут, біля річки, дуже багато пташини на будь-який смак.

– Мабуть, надзвичайне задоволення фермерувати в таких краях. Скільки у вас землі?

– 500 гектарів. Вирощуємо зернові, пшеницю, жито, а також соняшник і кукурудзу. Хочемо наступного року одне поле відвести під борщовий набір.

– На таких обсягах фермеру вдається щось заробити? Це ж ще пайовики забирають щось.

– Пайовики – як у всіх, але заробити можна. Не мільярди, але так, щоб розвиватися, можна отримати результат.

– Напевно, ще живі події лютого цього року?..

– Тут, де ми розмовляємо, в нас були складські приміщення із зібраним восени зерном. Тут були й заплановані на посівну добрива, агрохімія, посівний матеріал. І от 27–28 лютого практично все згоріло, був прицільний обстріл по москалях. Тут стояла вантажівка агресорів, два БТРи і якась кількість особового складу розташувалася в барачній кімнаті. Величезна колона йшла з Димера, і вони вперлися аж до Київського моря. Батько залишився в селі, він мені дзвонив: велика колона вперлася в тупик, одна техніка підперла іншу, вони бігають, намагаються розвернутися. Я зателефонував військовим: давайте її накривати. Дали координати й почали по цій колоні смалити. «Хаймерсів» тоді ж не було, розліт уліво-вправо був немаленький… Прильоти були по полях. Хлопці запитують: ну що там, чорний дим є? Немає, кажемо. По них працювали «Піоном». Була тут і ракета з вертушки, потім узялися за них «Гради». Тоді й наші будівлі фермерські зачепили…

– Ви задоволені своїм фермерським життям?

– Ви взагалі про вибір у житті? Я вважаю, що це найактуальніша тема, яка буде розвивати Україну найближчими роками. Ми не надто дошкульні для держави в наших запитах на підтримку, ми самодостатні. Ми сплачуємо податки.

– А скільки у вас працівників?

– Двоє. Ми з дружиною радилися, працювати можна і треба, аби не була зайнята територія москалями. Коли вони прийшли, тут усе зупинилося. Ще 2016 року я працював у Донецькій області. Знайомі фермери, в яких землі опинилися на окупованих територіях, розповідали, що працювати їм дозволяли, але забирали 70% всього заробленого. Люди кидали цей бізнес. Пшеницю скосили, приїхали фури й 70% зерна забрали…

– Яка у вас техніка?

– Поки що досить скромна, «кіровці», «МТЗ»… Імпортної техніки немає.

– А технологія? Ви стежите за тим, що відбувається в холдингах, великих компаніях? Чи більше орієнтовані на погоду: що виросте, то й жнивуєте?

– А чим холдинг відрізняється від малого бізнесу?

– Холдинг – структура велика, в нього є департаменти дослідних ділянок, відділи науки, досліджень… Вони можуть порівнювати різну густоту посіву, різні гібриди… Малі компанії переважно не мають коштів та ресурсів на дослідження, вони шукають максимальну ефективність там, де вона є…

– Скажу вам, що на максимальній ефективності фокусуються і малі підприємства, і холдинги. Свого часу мені доводилося працювати керівником холдингу «Умань-Агро». Великої різниці немає, не потрібно великих ресурсів, щоб домовитися з якимось виробником насіння і закласти досліди, які дадуть підстави обирати той чи інший гібрид за два-три роки. Проте і в малому бізнесі не становить проблеми домовитися з тією самою «Сингентою», виділити 10 гектарів і зробити пробні посіви. Я дослідні ділянки робив і на своїх 500 гектарах, закладав випробування гібридів кукурудзи українських селекціонерів. Особливої різниці, до речі, експеримент не показав, дуже велика залежність від погоди та від того, як заряджаємо поле.

Ми стояли під мокрим небом серед фермерського подвір’я – складські будови без дахів, випалені пожежею зсередини, два жовтих «кіровці», невідомо як вцілілих, невеликий трактор, якому пощастило менше, – згорів. Попри драматизм картини, Олександр усміхався, перекладав з руки до руки кулемет.

– От ми з вами тут стоїмо після всіх цих подій, не відаємо, що ще на нас чекає… Яку перспективу ви бачите?

– Для нас головне – відновитися до рівня, який мали до війни. Торік ми планували збільшити ангарну частину, зробити модернізацію ще колгоспної насіннєвої комори, яка дісталася нам у доброму стані. Проте вона була розрахована на збереження в мішках, у комірках. Ех, дай Боже відновити те, що мали до війни…

– Вірите в нашу перемогу?

– Безумовно. Якби не вірили, мабуть, були б уже в Америці, як деякі наші посадовці…

– Гадаєте, в Америці фермером краще? Кажуть, там дві тисячі гектарів людина самотужки обробляє.

– Та ні, це лукавство, на двох тисячах гектарів відсіятися одному неможливо, адже треба водночас працювати обприскувачем. Цей момент перекривати потрібно. Технологія обробітку цього вимагає, а технологія, як ми знаємо, там на високому рівні. Наймають людей, щоб справитися з інтенсивними моментами. Хоча фактично працюють сім’єю, вдвох, утрьох.

– Я колись у Британії спілкувався з фермером, який розставляв кольорові карти полів, показуючи, де в нього який вміст сірки, марганцю тощо. Я думав, коли він встигає опрацьовувати картографію полів, аналізувати, але, виявилося, він співпрацює з компанією, яка пакетно робить йому всі досліди і знімки та видає готові рішення разом із хімією, приладами – це просто платний інструмент вирощування врожаю.

– Такого сервісу в нас поки що небагато, і дозволити його собі можуть хіба що великі компанії…

– Буде у нас такий сервіс. До того ж усі технології, якими користуються великі компанії, винайдені фермерами. Фермер робить винаходи, щоб вижити. Як на мене, це просто жива справа, коли сам живеш, і люди живуть, і поле живе.

– Справді, так. Коли я працював у холдингу, то не настільки замислювався над тим, яку користь і яку шкоду приносить наша сівозміна землі, там були зовсім інші завдання. Там стосунки були на рівні планового завдання власника, і треба було вийти на ці цифри всіма способами. А тут, коли ти працюєш тісно з пайовиком, власником землі, зустрічаєшся з ним впритул у магазині в черзі за хлібом, стосунки зовсім інакше складаються. І людину, і землю зовсім інакше відчуваєш. З іншого боку, як фермер – ти працюєш сам на себе від А до Я. Ти й директор, і власник, і працівник, і агроном. Ти настільки розвиваєшся, що стає цікаво. В холдингу ти сів за стіл, увечері встав – 150 людей за день було на прийомі, ніколи задумуватися, а тут – ти на природі й сам собі хазяїн, і працюєш із задоволенням. Не кожний день дає підстави для радості, але…

– Мабуть, ви без урожаю цього року?..

– Пшеницю ми зібрали, вона в нас другого класу, правда, її дійсно мало. До трьох тонн із гектара. Позаяк озиму не могли підживити, в березні-квітні тут самі розумієте, що творилося. А яру посіяли вже надто пізно. Шукали, як продати, машин немає, а коли знайшли, на тонні 2 тисячі гривень коштує перевезення. Далі шукали, де менші черги, щоб не платити за простій. Відправили кілька машин на Чорноморськ – там ціна обвалилася. Тому з тонни пшениці другого класу нам залишилося за вирахуванням транспорту 5200 гривень… А соняшник і кукурудза в нас досі в полі, як по всій Україні. Осінь у нас завжди дощова, багата на опади, але цього року взагалі заливає, неможливо вийти в поле. А ми ж плануємо озимину сіяти, завтра мені вже насіння підвезуть…

Ніби фермер як фермер цей Олександр Кривошея з господарства «Солов’їне».

А негаразди в нього такі самі, як у всієї країни. Проте й віра така, як у всієї України. І сила така.

Як той казав, і будуть люди на землі. Не підуть зі своєї землі українці нікуди. Отак зариють у неї рештки ворогів і далі йтимуть за плугом.

Небо України плаче, а земля накопичує вологу.

Для врожаю наступного року.