– Тут водяться карасі, коропи, товстолоби… – показував рукою Михайло Колісник на врятовану ним річку. Маючи лише тисячу гектарів, він виділив кілька мільйонів гривень на очищення русла. – Є видри. До речі, ви знаєте, що козаки на Хортиці ходили на Дніп­ро з видрами, які ловили їм рибу.

– Як вони були привчені?

– Козаки могли кого хочеш приручити.

Я цього не знав і, звісно, не повірив. Однак потім знайшов не одне посилання про вчених видр-рибалок, зокрема у Феодосія Макаревського.

Коли я виходив у лютому та березні на центральну свою київську вулицю, серце стискалося. Думав, що я один-однісінький і в місті, й на світі під гуркотом вибухів дивлюся в мертві очі зачинених аптек. Я не міг знати й не міг бачити, хто обороняє столицю і як.

Над річкою з гвинтівкою

Й от ми сидимо над річкою з типовим фермером з Полтавщини – Михайлом Колісником, ФГ «Златопіль», і він розповідає, як готувалися вони до битви з ворогом… Фотографуватися зі зброєю Михайло Григорович соромився, але я наполіг. Битви тут не сталося, але якби сталася, то тут зайди і здохли б. Так охоронялися дороги на Хорол і на столицю.

– А ви навіщо рушницю ку­пили?

– Я мисливець майже з 20-річним стажем. Дружу зі зброєю, люблю її, а в книгах по мисливству говориться, що мисливець – це майже готовий розвідник. Поки не було цих шакалів, я мав дві гладкоствольні рушниці й ходив на качку, на гуску, на зайця. А коли прийшли шакали – купив американську R15, з титановим глушником, з оптикою. Зараз тренуюся в тирах. Є в нас тисяча набоїв.

– Ви знаєте, що шакали хотіли парад провести в Полтаві?

– Вперше чую. Мабуть, на полі Полтавської битви. Мабуть, хотіли Петра повторити! Проте там такі редути, вони там ніколи не пройшли б, це реально круті захисні споруди. Там стоїть пам’ятник від москалів шведам, від шведів…

– От якби шакали дійшли до Устимівки, ви – як людина з життєвим досвідом – можете спрогнозувати результат?

– Загинули, але б не здалися.

– Це не результат. Це наш код. З вашою гвинтівкою – скільки б ви забрали, поки вони б вас дістали?

– Ну дивіться, коли почалася широкомасштабна війна, 24 лютого ми пильно оглянули територію та знайшли місця, звідки добре прострілюється автомобільна дорога, де є мости через річку…

– Код! Код українця!!!

– Так… Де під дорогами йдуть водовідвідні канали, а їх у нас на трасі три… В цих місцях, де у пів росту проходять двоє, ми планували використати коктейлі Молотова. Коктейлі за рецептом не працювали. Рецептуру довелося вдосконалювати. На тракторній бригаді стояла залізна діжка, по ній ми кидали пляшки…

– Це коли було?

– 27 лютого.

– 27 лютого ви вже тренувалися кидати коктейлі Молотова?!

– Так. Нас було зо три десятки. Це навіть не тероборона, це художня самодіяльність. Потім ми додали до коктейлів алюмінієву фарбу, опісля магній, селітру і врешті вийшли на ідеальний рецепт вибухово-запалювальної суміші. Зараз мені інженер каже: «Треба кудись їх прибрати, вони ж стоять у майстерні, вибухонебезпечні…».

– То скільки ви їх покласти збиралися?

– Хто мав гладкоствольну зброю, казав: ну, двох я покладу. Однак якщо використати фактор випадковості, закидати коктейлями колону з-під траси… Двох малувато. Ну ми ж мисливці, самі розумієте, але прибріхувати не будемо. До бійки були готові. Й зараз готові.

Ось погляньте, триста метрів до траси – ми маємо прекрасну заболочену місцевість, природну перешкоду. Звідтіля – прострілюється траса, треба було замінувати узбіччя. Тут це місце звуть Долина смерті. На трасі багато аварій було в цьому місці.

Війна проходить крізь долю

– Війна триває, але не на ваших теренах… А що для вас війна взагалі?

– Я народився за 10 років після війни 1939–1945 рр. У моєму роду, Барабанівських з-під Малої Виски на Кіровоградщині, було три учасники війни, Дмитро Васильович Барабан, Григорій Васильович Барабан і Василь Васильович Барабан. Григорій загинув у перші дні війни, він строкову службу проходив у Бресті. Дмитра призвали 1944 року, був у мінометному розрахунку і прийшов з війни з двома орденами Слави. У Василя була складна доля: він потрапив у полон, був в Уманській ямі. Проте потім дослужив. У мого діда Макара було два сини: Федір і Григорій, мій батько. Їх Кіровоградський обком партії залишив на окупованій території для ведення підпільної роботи. Підпілля було викрите. Федора Макаровича розстріляли, а батько був попереджений і вчасно приєднався до партизанського загону. Коли йшло закриття Корсунь-Шевченківського котла, через наше село пройшов танковий десант і весь загинув. Там братська могила… Ота скотина путін казав, що «ми цю війну і самі б виграли», але в братській могилі – українці, таджики, татари, узбеки, 300 людей. Тоді моя тітка підібрала пораненого, він був грузин – Тимур Дула­швілі. Вийшла за нього заміж і виїхала з ним до Кахетії…

– Бачте, наші українські жінки не марно поранених підбирають…

– Так… Вони займалися виро­щуванням плодоовочевої продукції, фруктів. У моєму роду, виходить, чотири рідних дядьки воювали, батько… І Тимур Дулашвілі. Про війну завжди говорили… Не про війну – про мир… Про чисте небо.

– До війни ніхто не був готовий. Тижні в людей пішли на усвідомлення біди. Хоча якщо ви 27 лютого вже змішували коктейлі та розмічали вогневі позиції, то ви були готові. Чи ви завжди до неї готові?

– Та одразу ж усі тягнули блоки й мішки з піском, будували блок-пости. Ентузіазм був настільки високий… Екскаватори, маніпулятори, будували бліндажі, укриття, перешкоди, варили протитанкові їжаки. Я восени 2021 року приймав друзів у Світловодську, показував їм: «Он, бачте, гора Пивиха? З того боку будуть наступати». – «А що ж робить?» – «Запасайте зимове дизпаливо, бо треба буде наші танки заправляти».

– Дивовижна річ – оцей код українця… Люди живуть, фермерують, на полювання ходять, а коли біда – вмить згуртувалися, розмітили стрілецькі позиції, готові до битви та смерті.

– Код українця у світі попросту невідомий, невідомий через вплив росії на Україну.

– Україна – це той стрижень, який був у росії. Жодної війни росія без України не вела. А тепер вона цього стрижня позбулася, на якому трималася її воїнська міць і звитяга.

– У мене два брати. Старший служив у військах стратегічного призначення, другий – у Фергані, у ДШБ, а я – на Балтійському флоті, Рюген, НДР. На ту пору ми добросовісно виконували роль захисників тієї країни. Український код є і на барельєфах козаків у Відні, а Утрехт у Нідерландах – не що інше, як українське поселення, де українські козаки стали і сказали: поки з нами не розрахуєтеся, ми звідси не підемо. Вони поставили там млини, народили дітей. Там і діалект окремий.

Кращий урожай за кілька десятиліть

– Що ви виростили цього року?

Михайло Григорович підняв брови і якийсь час думав. Як підоз­рюю, озирав свій багаторічний шлях агронома.

– Ви знаєте…

Народило таке, що я за своє життя, працюючи 40 років у сільському господарстві, подібних урожаїв не пригадаю.

Почнемо з гречки. У наших місцях 10 ц – норма. Ми збільшили площі, щоб зменшити ціни в магазинах і задовольнити попит, і гречка дала 20 ц. Вийшли молотити озимі ячмені – 60 ц, вийшли до пшениці – 60! Зібрали сою – 35, а зараз домолочують – 39! Доходимо до кукурудзи – по 100! Нові комбайни, зерно не потребує підробітку, там сміттєва домішка до 2%.

– Ну, зерно чисте, але ж мокре.

– Ніт. Воно не вологе. Бувають такі моменти, коли дощі, потім – вікно, а сонце й вітер – найкращі сушильники. Вологого зерна ми не збирали! Маючи два комбайни, ми зуміли не потрапити під дощі й зібрали пшеницю до того, як вона повсюдно почала від вологи вражатися сажковими хворобами.

– А що це за технологія збирання? По Україні всі потерпали від дощів. По Україні аграрії – хто добрив не вніс, хто обробок не доробив, і так вийшли – ледве-ледве…

– Рік був надзвичайно вологим, це до небесної канцелярії претензії. Проте ми скористалися фінською технологією, а у фіна щодня йдуть дощі. У нього стоїть комбайн, і навантаження – рівно на один день збирання. Лиш тільки блиснуло сонечко – він виїхав, обмолотив і знову поставив. У нас два комбайни. Зібрати на день 40–50 га для комбайна – дуже легко. Чотири дні – і пшениця зібрана. Техніка вся нова, не ламається. Фінська технологія полягає в пошуку сонячних вікон і високій готовності техніки до збирання. Ця технологія допо­мог­ла нам зібрати й гречку, й ячмінь, і соняшник. Прогнози погоди є, ми розраховуємо, що в четвер наступ­ного тижня почнеться тиждень вологої погоди. Ми розробили план, що до наступного четверга повинні зібрати тисячу тонн кукурудзи – й поклали її з вологістю 19% на склад. Куку­руд­за з вологістю 19% може лежати на складі 10 днів, але вона вже буде під дахом. А в цей час ідуть дощі. І в цей час буде працювати сушарка і досушувати кукурудзу.

– На газі?

– Ніт.

Найдешевша сушка – на дизельному паливі.

Коли дизпаливо було по 20 грн, у мене тонно-процент коштував 20 грн. Тепер дизпаливо по 50 грн, то значить, тонно-процент 50 грн. А на деяких елеваторах беруть і по 200 грн за тонно-процент. Наше господарство розташоване в зоні трьох елеваторів «Нібулону» – Глобинського, Градизького і Кременчуцького… От, до речі, Олексій Вадатурський, царство йому небесне, був видатним носієм коду українця. Він справжній герой, герой України, герой нашого часу… Тут формується цінова політика, тут прекрасна логістика. Я родом із Кіровоградщини, там логістика може й 100 км сягати, а тут у нас – 10, 20, 30.

– Однак ваші сушарки на дизелі слабенькі.

– Слабенькі, ми за зміну можемо висушити чотирма сушарками 100 т.

– Зате ціна яка приваблива.

– Так, але ж ми збудували склади. Мій наставник, Михайло Іванович Дерев’янко, мені, ще молодому агроному, говорив: якщо ти за рік не збудував хоча б собачу будку, ти поганий господар. І от усі роки ми будували, не маючи будівельної освіти та будівельної структури. Ми будували склади, добудовували кормоцехи, загалом сьогодні в нас немає проблем із площами та приміщеннями, де можемо сушити зерно.

– Проте ж у всіх – проблеми зі збутом зерна.

– Ми віддаємо зерно на переробку. Крім того, високо ціную відносини з «Сингентою» та «Мас Сідс» – прекрасні партнери. Війна розпочалася, а вони з нами підписали угоди на вирощування насіннєвого матеріалу.

– Вірили в ЗСУ.

– Вірили! У нас було 100 га гібридизації кукурудзи й 80 га соняшнику. Ну а якщо підписали угоди, то вони поставили нас у графік фінансування. Починаючи з травня, ми акуратно отримували кошти. Технологія налаштована, встановлено три поливних машини, для чого ми й чистили річку. Й 3,5 км річки Сухий Кагамлик ми почистили, покращили її гідрологічний стан. Річка повноводна. І виконали ми план з ділянок гібридизації на 150%. З кожного гектара ми отримали по 150 тис. грн.

– Оце підхід. Ви господар. Мабуть, маєте комору секретів?

– Аякже. Гречку треба посіяти у 20-х числах квітня, тоді її цвітіння не потрапляє під спеку. От цього року були дощі – й гречка гула.

Гречка… Вона – як гарна жінка, коло неї треба крутитися.

З кожним роком зменшується кількість бджолосімей, але вони ще залишилися в селі. І працюють добре, запилення пройшло, ми отримали гречку. Щодо іншої технології, зокрема ґрунто­обробітку, – він у нас змішаний. Ми не пішли повністю в нуль, не пішли повністю в мінімалку, 30% обробляємо оборотними лемкенівськими плугами, решта – глибокорозпушування. Ховаємо вологу на глибину 40 см, і в червні ця волога дає рослинам два тижні життя і розвитку. Маємо результати, аналізуємо, і не скажу, що кругом одні успіхи, проблеми також трапляються. Велике значення має сівозміна. Вересень був дощовий, і соняшник стояв у полі. Він один з основ­них попередників для пшениці. А в нас було 100 га гороху і рання соя. Ми посіяли в нормальні строки, інтуїція мені підказала: прийшов і сказав, що посіємося до 15 вересня, хоча вважається, що в нас оптимальні строки 25 вересня. Ми посіяли по гороху, по сої та маємо прекрасні сходи пшениці й озимого ячменю.

Пам’ять, найцінніше, що маємо

– Скажіть, як нам цей унікальний код українця зберегти для мирного часу? В нас же і в націоналістичній ідеології головна мета – загинути за Україну, а от як жити для України – не виписано. Коли війна, код із нас робить неприступну фортецю. А коли мир – розсипаємося, мов пісок.

– Я дитинство згадую. Це Мар’янівський радгосп Маловисківського району Кіровоградської області… Туди приїздило багато будівельників із Західної України. І я тоді чув, як вони віталися півголосом: «Слава Україні» – «Героям слава». Ми тоді шушукалися, що це ж ті дядьки, яким батько – Бандера…

– А тепер нам усім батько наш Бандера, Україна – мати.

– Я говорю не про тих, хто воює, і не про тих, хто тримає стрій у тилу. Я говорю про тих, хто підростає, тому що цей код повинен передаватися. У моєму поколінні – передавався з молоком матері. Батько був на роботі, мати збирала нас малих, прикладала палець до вуст: тссс, зараз я вам розповім… Діставала фотографію дядька Пантелія, який був страчений «трійкою» у 1937 році… Розповідала про Голодомор – вона тоді була 16-річною дівчиною. Про те, як розкуркулювали її батька, міцного господаря, котрий мав 10 десятин… Була земля, з’явилися й воли, і реманент… Він, може, й здогадувався, що прийде гегемон і все піде прахом, але ось ми такі, робимо на землі, на фабриках, заводах… Ми настільки зараз згуртована нація, що жоден ворог нас не візьме. От у мене лише 1000 га, але – допомагаємо, дизельним паливом, грішми, продовольством. Зараз шукаємо пічки для армії. 10 тис. грн на Збройні Сили, 50 тис. – на автомобіль, 10 тис. грн – на прилади нічного бачення, 1000 л дизпалива військ­комату, 500 л – МНС, СБУ-шникам… Такий формат. У мене 1000 га – порахуйте на орні землі України, на всіх таке навантаження. А як я можу інакше, якщо в мене четверо внуків?

– Ні, це не через онуків. Це через код, він так працює.

В Устимівці, де розташовано господарство Колісника, багато історичних і культурних скарбів. Немає такого аграрія, який би не знав Устимівської дослідної станції, зараз вона належить до Інституту рослинництва ім. Юр’єва, а по суті науковий свій статус веде від 1933 року. Втім, станція починалася як підрозділ сільськогосподарського технікуму, що впродовж 1922–1929 років працював при Устимівському дендропарку. Парк цей закладений 1893 року Василем Устимовичем, місцевим землевласником. У ньому налічувалося 476 видів рослин.

Сьогодні дендропарк – і гордість, і турбота Колісника. Деякі рослини він досаджує, але от зрізати сухе дерево – зась, компетенція Академії аграрних наук.

Тому Колісник робить те, куди компетенція ААН не сягає: наприк­лад, бере участь у встановленні меморіальної дошки Устимовичу, видатному кременчуківцю…

Це звичайне село, але, якщо переїхати річку і рушити крайньою ву­лицею, потрапляєш у теплі й світлі обійми природи, 9 га дендропарку вже 130 років радують лю­дей фауною кількох континентів.

Скільки я знаю таких аграріїв, яким не байдужа культура і пам’ять про місцевих меценатів та історичні постаті, котрі віддають частину прибутків на видання книг про свої села, на реставрацію й відновлення історичної спадщини…

– Колись були часи, – згадує Михайло Григорович, – що й не мали чим зарплату людям виплатити, але таки на будинок культури я щось знайшов, позаяк саме тоді пройшла руйнація всіх клубів, будинків самодіяльності по району… І моя дружина, покійна вже, відповіла на моє запитання, чи правильно я вчиняю, адже не можу дати нічого ні їй, ні людям: «Михайле, ти ж заради цього й працюєш. Ти не можеш інакше».

Український код – це дружина Михайла Колісника, це він сам із неймовірним тяжінням до річки, дендропарку, і це Василь Устимович, який наприкінці ХІХ століття навіщось заклав дивовижний денд­ропарк не в столиці чи великому місті – в малому селі Устимівка, це жага творця і землероба – множити красу землі й природи.

Окремо зазначу собі виняткову життєздатність 1000-гектарного господарства в часи війни. Звісно, якщо в нього такий господар як Михайло Колісник.

Могила Устимовича на цвинтарі Кременчука не збереглася. Проте Колісник добився, що 9 червня 2022 року (!) на фасаді міської художньої галереї була відкрита меморіальна дошка з барельєфом Василя Устимовича.

Лютий ворог руйнує пам’ятки й музеї, а люди з кодом українця продовжують свою справу на землі.

Оскільки той, хто має цей код, інакше вже не може.