Зерно зі смаком пороху

Якщо придивитися до більшості світових історій про життя на фронтирі, то виявиться, що на героїв найбільший тиск здійснює навіть не зовнішня загроза, а відсутність унормованості й права. Про проблеми деокупованих регіонів у нас все ще заведено говорити в інфантильному форматі: «Нумо зробимо збір на різдвяні подарунки». Твереза і серйозна розмова про те, як запобігти повному занепаду тисяч громад, навіть не починалася. Сигнали, що тиск на підприємців там стає гіпертрофованішим і загрозливішим, все ще проходять повз увагу більшості. Водночас прикметно, що нещодавно заступник Генпрокурора Дмитро Вербицький взагалі заявив, що «законодавчо терміна «тиск на бізнес» не існує».

«Сапфір-агро» розташований на околицях Херсону. Туди досі регулярно прилітає, ризик для життя навіть не щоденний, а щохвилинний. Тут не мають сенсу повітряні тривоги – вибухи майже завжди передують си­ренам. Тому перше запитання до Сергія Сорокунського – про баланс доцільності.

– Чи можлива ефективна робота агропідприємства в прифронтовій зоні? Чи варто взагалі там працювати в полі з огляду на небезпеку?

– Ми на своєму прикладі демонст­руємо, що робота можлива і потрібна. Люди тут усе ж живуть, близько 40–50% населення залишилося. Їм треба десь працювати, треба, щоб відбувалася економічна діяльність.

Так, працювати надзвичайно складно і ризиковано – думаю, більшість людей з інших регіонів навіть приблизно не розуміють, що тут відбувається. Проте серед іншого у нас є обовʼязки та відповідальність перед людьми та громадою.

– Однак сучасне агро насправді не потребує багато робочих рук. То ж чи є цей аргумент вагомим? Скільки, наприклад, у вас найманих робітників?

– У нас – близько десяти. І потребуємо висококваліфікованих спеціалістів: агронома на вулиці не знайдеш, на John Deere будь-кого не посадиш. Це певний парадокс – людям потрібна робота, але знайти висококласний персонал важко, тим більше під Херсоном. Саме ця категорія здебільшого виїхала з сім’ями.

Проте такі підприємства, як наше, впливають на економіку регіону не тільки через свій штат і кількість робітників. Ми формуємо бюджет місцевих громад. Платимо величезні податки. Сплачуємо оренду за землю – як у бюджет, так і пайовикам. Усі ці гроші допомагають працювати іншим підприємствам, магазинам, так запускається загальний процес споживання.

– Скільки площ вам вдається зараз засівати?

– Якщо торік ми могли зайти тільки на 600 га, то сьогодні працюємо майже на всіх своїх 3 тис. га. Тільки 200 га ще не розмінували.

– Хто чистив ваші ділянки? Чи доводилося робити це на комерційних засадах?

– Переважно працювали ДСНС, війсь­кові. Інколи заходили технікою в поле на свій страх. Комерційних операторів не наймали.

Однак якби тільки цим вичерпувалися проблеми! Обстріли з-за ріки йдуть постійно, снаряди літають над головою, механізатори інколи працюють у бронежилетах і касках. З перевізників ніхто до нас їхати за зерном не хоче. Ризики для них завеликі.

– Чи багато агропідприємств так працює в вашому регіоні?

– Залишилися тільки дрібні господарі, в кого до 100 га, кому нікуди подітися. Всі великі агрохолдинги покинули поля, що стоять у бур’янах. У громаді жодне велике підприємство, окрім нас, більше не працює — а було їх із пів десятка.

На додаток, вони, як відомо, нама­гаються позбутися своїх активів у цьо­му регіоні – передусім корпоративних прав на землю. Втім, черга з покупців не стоїть.

– На які культури будете орієнтуватися в новому сезоні?

– На ті, що забезпечують хоч якусь маржинальність – соя, ріпак. Площу під пшеницею зменшили втричі – з 1,8 тис. га до 600 га. Соняшник цього року ледве окупив собівартість.

– Ті, хто працюють у кращих умовах, кажуть, що виростити збитковий соняшник неможливо.

– На Кіровоградщині, де середня врожайність 4 т/га, мабуть, і неможливо. А в наших кліматичних умовах 2 т/га – вже чудовий результат. Поля під окупацією не оброблялися, тож додайте додаткові витрати на дискування, культивацію. Логістика для нас здорожчала з 300 грн/т до 1 тис. грн/т. І це не кажучи про загальне для всіх зростання витрат на пальне, добрива, ЗЗР.

Частина техніки знищена або вкрадена. Постійно думаємо, що ж станеться, якщо трактор за $400 тис. наїде на міну. Жодна страхова не компенсує воєнні ризики. В таких умовах шаленого зростання витрат і соняшник не є прибутковим. Тому наш єдиний вихід – це оптимізація абсолютно всіх ланок виробництва.

– Що плануєте робити зі своїм тваринництвом?

– Збільшувати поголів’я. Передусім тому, що реалізувати тварин неможливо – попиту немає, особливо в Херсоні. Потрібно везти в Миколаїв і віддавати за безцінь. Краще будемо зростати.

– Чи користуєтеся ви програмами допомоги агровиробникам у прифронтових зонах?

– Програми начебто існують, однак усі вони орієнтовані на дуже дрібних фермерів – до 100, максимум до 500 га. Вони можуть отримати добрива, насіння, навіть техніку. А ми занадто великі для допомоги. Хоча якщо подивитися, хто платить більше податків з гектара, то одразу стане зрозуміло, хто важливіший для економіки.

Проте що там говорити про допомогу – нам навіть не припинили нараховувати проценти по кредитах на зрошувальну техніку, яку знищили окупанти! Ми планували зрошувати 700 га, взяли перед великою війною кредит – у результаті вороги помпові станції розст­ріляли з танків, кабелі порізали, машини пошкодили. Навіть запросити спеціалістів на дефектовку неможливо – ніхто не хоче їхати в зону обстрілів. Жодних компенсацій, максимум, на що вдалося вийти – пролонгація деяких кредитів.

– Чи потребують прифронтові території створення спеціальних економічних зон?

– Звісно. Адже для нас усі виклики, характерні для українського агро, стоять набагато гостріше: логістика ще дорожча, ціна на продукцію ще нижча, банківське фінансування ще недоступніше. Плюс додаються проблеми втрачених ділянок та замінованих полів, постійних обстрілів, зруйнованих активів, понівеченої техніки. Існує не дуже популярна для обговорення проблема відсутності декриміналізації раніше окупованих регіонів України.

Не тільки прифронтові регіони, а й уся Україна потребує оптимізації та спрощення податкової системи. Її надмірне ускладнення несе шалені корупційні ризики та є джерелом багатьох проб­лем для підприємців.

Проте рішень щодо спеціального режиму ведення господарської діяльності навіть на горизонті не видно. Здається, що відбувається протилежне – саме тут, як видається, підприємці відчувають максимальний тиск. Певні правоохоронці просто ходять за тобою слідом. Тиснуть не тільки на тебе, а й на персонал, партнерів. Можуть прийти до покупця й сказати: «У цього не купуйте, він неправильний». Можуть безпідставно оштрафувати машину з зерном.

Я спочатку думав, може це тільки ми так попали. Проте в Асоціації профе­сіоналів корпоративної безпеки таких кейсів можна почути дуже багато, зокрема від великих компаній. Як, наприклад, блокується робота під­приємства, що за цей вимушений період простою могло б заплатити 1 млрд податків.

Це величезна проблема, позаяк під час війни мало хто наважується вголос виносити такі приклади на загал. Всі мовчать, щоб не отримати мітку людини, що працює «на розхитування ситуації», підривання іміджу держави.

Нам, безумовно, потрібна нова модель комунікації. І центральна влада повинна звернути увагу на регіони й те, що в них відбувається. Приїжджати в Херсон пофотографуватися в бронежилетах – не те ж саме, що тут жити й працювати. Чиновники один одного нагороджують медалями, а в місті працює не більше 10% підприємств – тільки заправки та деякі крамниці. Ми можемо отримати пустку, мертві міста та селища.

Варто зрозуміти, що відбудеться, якщо змусити навіть той бізнес, який залишився, згорнути діяльність. Наприклад, ми сьогодні найбільше підприємство в громаді. Що буде зі школою, лікарнею, якщо нас дотиснуть? Їх просто закриють. Що тоді робитимуть люди?

Депутатка Галина Янченко, секретар тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з захисту прав інвесторів, ще рік тому заявляла, що в умовах війни тиск на бізнес – це злочин, який загрожує державі. Проте на місцях кошмарити бізнес стало майже нормою.

Зараз модно насміхатися над словосполученням «економічний фронт». Однак щоб волонтери могли щось закуповувати, гроші повинен їм хтось надати! Щоб утримувати армію, податки повинні платитися! Для всього цього підприємці мають заробляти, а економіка – працювати. Знищувати бізнеси, які всупереч усьому виживають на прифронтових територіях, допомагають армії, платять мільйони гривень податків, створюють робочі місця – це навіть не злочин, а справжня зрада. Наша головна та єдина для всіх мета – перемога. І досягти її можна лише важкою й ефективною працею всіх ланок.