Ми чомусь дивуємося, коли бачимо на війні відомих політиків, артистів, науковців, художників, бізнесменів, спортсменів, успішних управлінців. Хоча дивуватися, по суті, нема чому. Так і має бути в країні, де еліта відчуває себе частиною народу, який захищає свою гідність і право на життя. Перед такими людьми я скидаю капелюха за їхній вибір, за позицію, за приклад, який подають молоді. «Респект!» – вклоняюся їм.

До цієї категорії належить і Дмитро Давиденко – CEO «Амазоне Україна», «дочки» всесвітньо відомої компанії Amazonen-Werke, власник трьох дипломів про вищу освіту, зокрема й бізнес-школи МІМ, блискучий управлінець успішної компанії з глобальними ринками. Загалом я розумію його мотиви, але все одно кортить залізти людині в душу, щоб знайти відповідь на запитання: «Чому? Ну сидів би у своєму офісі, їздив би по Днях поля та міжнародних виставках, так ні, вирішив піти на війну та ще й куди, до батальйону «Свобода», який кидають на найгарячіші ділянки фронту…».

– Звісно, таке рішення далося непросто, на терезах вибору опинилися власне життя, доля родини, кар’єра. До того ж я добре усвідомлював, що таке війна, бо в мене воювало чимало друзів: це – складна, брудна й дуже небезпечна робота, а тому потрібно було реально оцінити свої фізичні та психологічні можливості. Проте остаточний поштовх я одержав, дізнавшись від друзів, що армія дуже гостро потребує командирів середньої ланки. Я подумав, що мій управлінський досвід буде там дуже корисний, – починає розмову Дмитро Давиденко.

– Що головне в управлінні людьми? Вольові дії, командний голос, покарання, особистий приклад чи ще щось?

– Усе з наведеного вище плюс, як і в цивільному житті, багато іншого. Під час останньої ротації я командував взводом. Головним для мене за час злагодження, а в нас воно займає менше ніж місяць, було пізнати своїх бійців, зрозуміти, хто на що здатен і фізично, й, головне, психологічно. У нас же не професійна армія, є добровольці, є мобілізовані, є зовсім молоді хлопці, які уклали контракт, щоб мати можливість захищати Україну, бо інакше за віком не проходили. В кожного своя мотивація, свій життєвий досвід. Комусь треба просто пояснити детально, що й для чого слід зробити, комусь віддати наказ, а когось ще й стримувати доводиться. Від твоїх рішень залежить життя людей – це те, що істотно різнить управління на війні з цивільним. Підхід має бути індивідуальний, бо залежно від завдань по-різному формуються групи. Ти не візьмеш для розвідки чи штурму 60-річних дядьків із ревматичними суглобами. Для таких дій іноді не підходять навіть бійці вікової категорії 40+. Межа – це вже 35, бо випадають напрочуд важкі фізичні навантаження. Тобто найскладніше в управлінні – знання людей.

– Воїнами народжуються чи стають?

– Під час поповнення до нас приходять незнайомі люди, я не знаю, якими вони були в цивільному житті, як поводилися в екстремальних ситуаціях. Вони для мене – чистий аркуш. А тому завдання командира – не лише якнайшвидше вивчити їхні сильні й слабкі сторони, а й дати їм бойові навички, що ми й робимо під час навчання на полігоні. Під час цього процесу ти даєш людині приблизну оцінку. Й думаєш: «Ага, оце буде потужний боєць, із ним можна йти на штурм, цей буде стрільцем, той може бути кулеметником тощо». Проте на передовій оцінка може кардинально змінитися: ті, на кого ти надто не розраховував, стають героями, а ті, про яких думали, що вони стануть стовпами підрозділу, розклеюються, «пливуть». Щоправда, такі метаморфози трап­ляються не дуже часто, зазвичай, людина на війні демонструє ті самі якості, що й у цивільному житті. Якщо хтось у цивільному житті вмів перебороти страх, то він це робить і в бою. Якщо людина довго вагалася з ухваленням рішень у цивільному житті, то навряд, щоб вона навчилася так швидко за екст­ремальних умов.

– Чи багато у вас аграріїв? Чим вони різняться з-поміж інших воїнів?

– У мене у взводі є один механізатор із Запорізької області, який воював ще під час АТО, був серед тих, хто виходив з Іловайська, в аеророзвідці батальйону служить власник компанії «Квіткар», яка опікується вирощуванням розсади овочів і квітів, у взводі вогневої підтримки є фермер із Вінниччини, багато механізаторів серед механіків-водіїв. Не можу сказати, що аграрії кращі воїни за інших, але їх мотивація назагал вища. Відчувається, що вони справді свідомо б’ються за свою землю, дуже хороб­ро та самовіддано! Можливо, дається взнаки те, що для них вислів «наша земля» – не просто звук.

– Яка роль техніки на війні?

– Величезна, вирішальна. Вона використовується в усіх ланках війни, починаючи від логістики й закінчуючи вогневою підтримкою під час штурму. Проте наразі техніку дуже складно використовувати на передовій, бо всю лінію зіткнення заміновано та перезаміновано величезною кількістю мін, до того ж більшість шляхів контро­люється ПТУРами. І це ще без урахування дронів. Дуже часто бронемашини просто не доїздять до лінії зіткнення.

– Як же ви долаєте ці перешкоди?

– Під час цієї ротації ми їх не долали. Не було такої критичної потреби. Ворог тримав під вогневим контролем усі під’їзди до наших позицій. Уся логістика здійс­нювалася ногами на відстань 3 км, в окремих випадках квадроцик­лами. Річ у тім, що на нашому напрямку, північніше від Бахмута, ворог посилює натиск, а тому наше завдання полягало в тому, щоб стабілізувати фронт там, де стався провал, закріпитися й утримувати цей рубіж. Ми відбили всі атаки, вибудували лінію оборони. Техніка знадобиться, якщо на цьому напрямку почнуться штурмові дії, а поки що ризикувати технікою не було потреби. Зупиняти просування ворога – це взагалі вже «неофіційна спеціалізація» батальйону «Свобода». Знаючи це, командування кидає нас туди, де найгарячіше.

– Чи скучаєте за роботою, цивільним життям? Можливо, виникають думки щодо технологічного майбутнього аграрної сфери?

– Звісно, скучаю. Намагаюся, наскільки це можливо, стежити за технічними новинками, тенденціями агросфери. Ми вже бачимо зміни, які визначать найближче майбутнє на 5 – 10 років – максимальна автономізація, застосування штучного інтелекту, дронів, роботів. А якщо подивитися на кілька десятиліть уперед, то можна побачити, що роль відкритого ґрунту у виробництві продуктів харчування падатиме. Земля припинить бути вирішальним ресурсом, від якого залежить забезпечення людства продовольством. Цю роль візьмуть на себе біотехнології, вертикальні ферми тощо, падатиме загальне споживання продовольства, населення планети зменшуватиметься, але водночас зростатиме попит на продукцію біоорганічних ферм, крафтові продукти.

– Величезні площі сільгоспугідь заміновані, забруднені металом, шкідливими хімічними речовинами, зіпсовані вирвами. Чи підштовхне це виробників техніки й зокрема Amazone до розробки нових машин, які зможуть працювати за таких умов?

– Не думаю, що хтось розроблятиме техніку, яка працюватиме на таких поранених площах. Це – суцільні вирви, випалена земля, в якій сотні тонн боєприпасів, які не розірвалися: протипіхотні, протитанкові міни, снаряди. Це – неймовірний обсяг. Я не думаю, що ці поля впродовж найближчого десятиліття хтось оброблятиме. Це – небезпечна лотерея. На розмінування підуть десятиліття.

– А чи є взагалі сенс купувати сільгосптехніку за умов війни?

– Давайте себе запитаємо: ми маємо зупинитися чи рухати країну далі, розвивати економіку, яка є джерелом військового потенціалу? У нас нині надскладна ситуація на фронті, ми десь просуваємося ціною надзусиль і неймовірних утрат і в техніці, й у людях, а десь просувається ворог. Люди – це найдорожче, в нас їх менше, ніж у супротивника, а тому ми мали б їх захистити технічно. Нам потрібні ударні, розвідувальні дрони, артилерійські засоби, протидронові засоби, камери, тепловізори та багато чого. Хто нам дає ці ресурси? Люди й приватний бізнес, якщо останній не рухатиметься, не розвиватиметься, не підвищуватиме ефективність, у нього не буде можливості нам допомагати.

– Як техніка вашої компанії може допомогти в підвищенні ефективності виробництва?

– В лінійці Amazone є певні моделі, які наразі ідеально підходять для нинішньої ситуації в Україні. Вони різняться з аналогами нібито незначними нюансами, на які мало хто звертає увагу, але саме вони роблять техніку ефективнішою. Перед аграрієм стоїть завдання дістати максимальну врожайність із мінімальними витратами. Конструктори Amazone останніх двадцять років спрямовані на створення саме таких машин: точних, розумних, високопродуктивних. Так, це – солідні інвестиції на старті, але вони дадуть віддачу в перспективі, адже наші машини дуже швидко окуповуються.

– Що хотіли б побажати країні?

– Такої самої граничної відмобілізованості й самоорганізованості, які спостерігалися впродовж перших трьох місяців війни. Менше порожніх розмов, більше діла. Менше сподівань на якогось доброго дядю, а лише на самих себе. Нам боляче дивитися, як нераціонально використовуються ресурси в державі. Величезні кошти витрачаються на будівництво тротуарів, доріг, спортивних майданчиків, тоді як мали б іти на забезпечення армії та розвиток оборонного комплексу. Якесь дивне розслаблення панує в країні. А перемога ж із неба не впаде…