Випасання на неугіддях – хобі чи бізнес?

Ще з червня 2022 р. після ухвалення закону України №5650 заборонено змінювати вид орендованих пасовищ і сіножатей державної або комунальної власності на ріллю. Випасання худоби уможливлене за певних умов навіть на територіях природно-заповідного фонду. Втім, чи має це економічний сенс?

Найкращі корови – це олені

Дмитро Русанов, оленяча ферма в партнерстві з агрофірмою «Козацька»: «Неугіддя, пасовища – це найдешевша земля в оренду. Проте варто напрочуд прискіп­ливо підходити до вибору тварин. Ми обрали розведення дичини, зокрема оленів. Тому що збудувати оленяче ранчо – це лише 20% від вартості корівника такої самої потужності.

Оленям, ланям не потрібно робити тепляки. Всю землю ділиш на випас і сіножаті. Мінімальний такий проєкт – 50 га. Залежить від регіону, тобто від темпів регенерації трави. До речі, на пасовищах із правильним навантаженням трава повністю не з’їдається, тому там рослини регенерують швидше. До того ж іде природне підживлення органічними відходами, копита розбивають верхній шар. Оленярство – це коли ти не шкодиш природі, не розорюєш, а стан ґрунтів лише поліпшується. Ті наші території, що заросли свого часу лозою, грушками, підліском, – це супермісця для оленярства.

Проте, звісно, інтенсивне використання таких земель також має специфіку. Все слід робити правильно, не вийде просто поставити вольєри. Потрібно поділити огороджену ділянку на сектори по 3–4 га і повсякчас переганяти стадо з одного сектора в інший. Це дає змогу якнайшвидше відновлюватися траві й запобігає деградації дернини, перевипасанню.

Олень в утриманні коштує всього 5 тис. грн за цикл відгодівлі за рік. З усіма витратами! А на виході – преміальне м’ясо дичини. Одна тушка 1,5–2-річного оленя – це до 100 кг ваги.

Звісно, потрібно працювати лише з топовою європейською племінною генетикою. Виховувати споживача. У маленькій Литві близько 200 оленячих ферм, а в нас – усього чотири. Нам потрібна бодай сотня ферм, щоб ми могли формувати належні експортні партії та не залежати від внутрішнього ринку. Бо мінімальна товарна партія – 20 т тушами. Тобто нам потрібно бодай 20 тис. оленів на рік.

Є території, на кшталт наших Карпат, ідеальні для розведення дичини – шляхетного оленя та європейської лані. Якщо цим опікуватися професійно, це забезпечить нормальні прибутки».

Не лише оренда

Іван Пилипенко, директор ТОВ «Пролісок»: «Ми на наших неугіддях тримаємо оленів – близько 500 голів. Це ярки, які точно техніка не зможе розорати, туди хіба що гвинтокрилом.

Коли перший ярок брали в оренду в громади, на авкціоні конкуренти задрали ціну, бо думали, що там можна орати. Я спочатку хотів відмовитися, однак опісля сплатив більше – гроші все одно в громаду, нехай буде. А надалі всі зрозуміли, що до чого, й наступні ярки вже брав без конкуренції.

Чи вигідно мати вільне випасання по неугіддях? Відповідь банальна: все залежить від вашого ринку збуту. Ми зі своїми оленями бачимо перспективу, розвиваємо крафтове вироб­ництво.

З погляду ефективності, то на 1 га за умов вольєрного утримання можна в сезон випасати 10 голів оленів. Лише на три зимові місяці переводимо на заготовлені корми. Втім, і з сіножатями можна працювати інтенсивно, підсівати, й із пасовищами: зараз пробуємо схему, коли заводимо оленів на випасання на площі з люцерною.

Щодо юридичних схем, то, крім оренди, існує ще одна опція – утворення мисливського господарства. Тоді з вольєрним утриманням можна зайти не лише на комунальні, а й на державні землі. Деякі мисливські господарства за використання землі платять дуже мало, тому це цікавий шлях, який приносить вигоду всім сторонам».

Конкуренція з незаконним розорюванням

Василь Стефурак, голова ГО «Асоціація вівчарів», власник племінного господарства «Центр відродження вівчарства»: «Всі кажуть про те, що потрібно працювати на неугіддях, але землі немає. Якщо не даєш хабарів, вільної землі для тебе немає!

Хай як це дивно, однак головна проблема використання неугідь – це конкуренція з оранкою. Саме так: з оранкою, яка заборонена на сіножатях, пасовищах, у захисних смугах річок тощо. Склалася дивна ситуація, коли незаконно розорати таку землю куди прос­тіше, ніж отримати для цільового використання. Бо це створює нові корупційні джерела доходу. Крадуть, як в останній день! Голову громади не цікавить, чи використовується належно актив, якщо особисто він не отримує з цього гроші. Актив простоюватиме.

Я бачу приклади, коли розорюють береги Прута, вносять добрива й агрохімію в захисних зонах, що суворо заборонено. А от дозвіл на випасання отримати майже неможливо, бо це – законний шлях, який не принесе посадовій особі особистого прибутку. Немає в держави інтересу в нормальному розвитку випасання. Чиновники переважно зацікавлені в тіньовому дерибані. Надто це голови громад, адже перше, з чим стикається підприємець, який вирішив випасати худобу, – це пошуки ділянок на рівні громад. У 9-ти з 10-ти громад вам трапиться проблема, описана вище.

Ми, вівчарі, знаходимо вихід у тому, що йдемо в гори, де не можна виорати, куди не зайде техніка, туди, де все позаростало чагарниками. Проте це локальна історія, Карпати невеликі. В цілій Україні все куди складніше.

Водночас країна має 16 млн га земель, які придатні для випасання. Цього достатньо для утримання 100 млн голів овець. Із нашого досвіду, на 1 га можна випасати 10 овечок. Це валовий прибуток приблизно $1 тис. на рік. Ніде у світі немає, щоб стільки цінних земель або простоювало, або з порушенням законодавства розорювалося.

Проте це слід вирішувати на законодавчому рівні. Тут є певна суперечність: проблема державна, а землі належать громадам, які не здатні належно їх використовувати. Децентралізація народила місцевих князьків, яких зверху вже складно контролювати.

Щодо вибору тварин для вільного випасання, то тут є широкий простір. У мене знайомий під Києвом випасає, наприклад, туроподібних биків, що походять із німецьких спроб відновити дикого тура. Подивіться на США: там чимало великої рогатої худоби на випасанні. Зрозуміло, що йдеться про преміальний м’ясний сегмент.

Якщо ж твердити про вівчарство, то відбулося велике скорочення поголів’я на півдні та сході. Коли снаряд потрапляє в корівник, то тварини, яких не поранило, житимуть. Якщо у вівчарню, то 90% тварин загине від стресу. Вівці емоційні, не витримують вибухів. Проте все ж головною проблемою стала експортна логістика. Тварини – не зерно, вони не можуть тижнями стояти на кордоні в машині. В Іллічівську (нині – Чорноморськ) було вибудовано інфраструктуру, зараз її – нуль. Якось намагаємося перебудовуватися, вивозимо через Рені, організуємо хаб на Закарпатті, де ти можеш зібрати партію. Інвестувати не дуже хто хоче під час війни. Як мені відповідають арабські підприємці: «А ти б сам інвестував у Сирію?».

Щодо відкритості європейського ринку, то ми з ним ніколи до пуття і не працювали. Заскладна бюрократія, багато регуляторних актів, величезна конкуренція. Щоб відповідати всім вимогам, потрібно інвестувати мільйони, на що нині ніхто не готовий. Немає резону.

Тим паче, що є величезний, не­охоплений і голодний до баранини ринок арабських країн. Баран у пустелі не росте, а араби його полюбляють. Ми можемо туди продавати багато. І Європа – якраз наш конкурент на арабському ринку. Втім, уже згадані проблеми з логістикою не дають проводити розумне планування.

Тому поки що тримаємося переважно коштом внутрішнього ринку. Ми його потрошку нарощуємо. Переконуємо людей, що баранина – це смачно, це якісно.

Чого не вистачає, так це державної стратегії. На що останні два воєнні роки робило акцент міністерство? Розвиток садів і теплиць. Енергетика руйнується, а ми розвиваємо теплиці! Хмелярство, бавовна, аквакультура, зрошення. Я, звісно, за зрошення та аквакультуру, але під час війни?.. Це дуже довгі й дорогі проєкти, вразливі до руйнування. А тваринництво за два останні роки – жодного засідання, жодної наради, жодної норми. Проте ж це продовольча безпека, ринок збуту зернових, які неможливо вивезти. Чому нині ми не маємо де продати зерно, але імпортуємо м’ясо?».

---