На заводах «Пьотінгер» в Австрії я був востаннє 10 років тому і відчув, що повинен побачити й зафіксувати для історії та читача зміни, які відбулися на підприємстві. «Пьотінгер» упевнено входить до групи європейських лідерів із виробництва сільгосптехніки, має ясну і логічну концепцію – ґрунтообробіток, посів, кормозаготівля. І користується великою прихильністю фермерів та аграріїв, а багатьом ще й служить прикладом стратегій та економічного моделювання. Ми ж бачимо проблеми з сировиною, зерном, які струшують світ, але й бачимо, як упевнено в цей час розвивається тварин­ництво та молочна галузь. Років 15 тому я з цікавістю розглядав таку модель у господарстві одного з Героїв України: коли була ціна на зерно, він продавав зерно, а коли ціни не було – молоко. Тоді це було певним проявом аграрного консерватизму на тлі величезних господарств, які нарощували технології вирощування зерна, здавалося хуторянством, а виявилося – найжиттєздатнішою моделлю агробізнесу.

Це для нас, неофітів, виявилося. А «Пьотінгер» знав це завжди.

Штаб-квартира і головний завод «Пьотінгер» розташовані в Гріскірхені, у Верхній Австрії. Стоять тут уже понад 150 років. І за цей час пережили не один десяток революцій і трансформацій. Засновники, яких я знаю, – Хайнц і Клаус Пьотінгери, четверте покоління менед­жерів сімейної компанії, прийняли завод у 1980-х роках, і це були не найкращі часи, коли ринок сільгосптехніки обвалився. Потрібні були принципові зміни, тож Клаус і Хайнц рішуче взялися за них. Підприємство почало виготовляти прес-підбирачі, розбудовувати тісний завод, освоїло фарбування техніки на автомобільному рівні. Та чимало було зроблено.

Однак.

Десять років тому, коли я оглядав підприємство «Пьотінгер», це був усе ще тісний завод, прекрасно організований і логічний, але верс­тати, стелажі запчастин, робітники й навантажувачі, здавалося, наступали на ноги одне одному, треба було пильнувати, щоб не придавило раптом стороннього оглядача. У травні 2024-го я побачив у Гріскірхені зовсім інший завод. Він різнився від підприємства десятилітньої давнини як завод іншого століття. Ніби попередник був із ХХ, а цей – з ХХІ століття. Зараз – займає 350 га. У виробничих корпусах посередині – широкі проспекти. А вздовж проспектів – бокси, в яких працюють роботи. Починаючи з автоматизованого складу, де на стелажах штабельовано квадрат, сталевий лист, дрібніший прокат, маніпулятори перекидають деталь від бокса до бокса, де відбуваються гнуття, лазерна вирізка отворів, розкроювання, автоматизоване зварювання. Фактично від металічної сировини до напівготового виробу операції виконують прог­рамовані роботи. Вони ж фрезерують металеві диски-заготовки, перетворюючи їх на шестерні, виготовляють деталі рами й рухомого комплекту косарки. Тут, у Гріскірхені, основним виробом є комерційний локомотив із портфеля «Пьотінгер» – фронтальна косарка Novacat Alpha Motion, їх за весь час було вироблено понад 30 тисяч одиниць. За виробничими умовами роботи працюють запрограмованими на кілька змін, але в принципі здатні виконувати завдання цілодобово. Не відходять на каву, ніколи не хворіють.

Брати Пьотінгери, Клаус і Хайнц, уже не зайняті в операційному менеджменті й очолюють наглядову раду підприємства, а стратегії та виробнича й комерційна діяльність перейшли до сфери впливу п’яти директорів, з двома з яких теж удалося провести інтерв’ю. З Хайнцом я мав кілька широких бесід – уперше він з’явився на нашій обкладинці 2010 року, а Клаус завжди був зайнятий у цей час, він відповідав за виробництво.

Мене попередили, що брати – повна протилежність один одному, але Клаус мене здивував двічі. По-перше, з’ясувалося, що він є моїм абсолютним ровесником із різницею в три тижні, а по-друге – виявився людиною теплої дружньої енергетики й постійно усміхався, хоча я його уявляв похмурим і вкрай серйозним. Сьогодні Клаус має образ старшого наставника, професора індустрії, але одразу налаштовує на дружню розмову відкритістю, щирістю. Так, усе це можна імітувати, але – очі. Їх не підробиш. Він дивиться на світ із симпатією. Ну і на мене, так уже сталося, теж.

Узагалі, це особливий талант – передати кермо, делегувати повноваження, і не кожний підприємець на це здатний. Це й було моє перше запитання Клаусу:

– Що складніше, менеджмент чи управління через наглядову раду?

– Менеджмент складніший. Там на­багато важче, набагато більше рі­шень доводиться ухвалювати під постійним тиском часу. У наглядовій раді помилку можна зробити лише в тому, що ти все знаєш кра­ще за інших. Картину бачиш у цифрах: чому тут низькі обороти, тут незадовільні продажі. Сказати, що «тут має бути вищий показник», – легко, але справжнє мистецтво – знати, як усе працює в реальності.

– Ваше рішення про делегування повноважень директорам сьогодні виправдовується?

– Так, це – природний розвиток, особливо в сімейних підприємствах. Передати повноваження і, звісно, допомагати, пам’ятаючи, як було в тих ситуаціях, в яких опиняються п’ять наших дуже сумлінних і талановитих директорів, наскільки ми самі були хороші в та­ких ситуаціях… Ви ж теж директор, от будете в наглядовій раді – згадаєте, як складно було збільшити оборот, наклад… – Клаус поглянув на мене з розумінням і співчуттям. Узагалі співчуття – його яскрава риса, воно йому притаманне природно, для нього це логічний прояв особистості.

– Ви застали кілька епох у виробництві сільгосптехніки – крафтові, напівремісницькі вироб­ництва, сімейні фірми практично без конкуренції, орієнтовані на задоволення попиту, що постійно зростає, фірми прогресивного сучасного менеджменту, цифрового… Як ви оцінюєте історичний розвиток: як рух угору чи скоріше по горизонталі, адже, зростаючи, фірми неминуче втрачають певні цінності?

– Цікаве запитання. Понад століття продуктивність у сільському господарстві зростала щороку на 4–5 %. Ми всередині цього процесу як виробники машин. І не на боці виробників електроніки – продуктивність, яку вони мають, вони повинні були б здобути за століття, а не за місяці. Це не така крива, природний рух малює іншу. Поміркуймо, що було сто років тому в сільському господарстві. Кіньми збирали врожай і траву, сіно, селяни в’язали це в снопи, потім ручний обмолот… Коли ми починали, то косили зі швидкістю 4–5 км / год, з шириною захвату 1,5–2 м, а тепер ми маємо 12 м ширини і рухаємося зі швидкістю 20 км / год. Якщо мене запитають, чи буде такий поступ надалі, я відповім: ні, ми не будемо мати 20 м ширини і швидкість 40 км / год. Принцип «більше сили, більше швидкості, більша ширина захвату» працював надто довго, і приходить велика зміна робочих інструментів. Ми будуватимемо роботів із шириною захвату 90 см, але їх буде 20 на одному полі. І во­ни рухатимуться зі швидкістю 4 км / год, але невпинно. Ми з вами ще застанемо цей час, велику кількість роботів, що обробляють поле, засівають його. Вони не будуть швидкими й широкозахватними, вони будуть повільнішими, але всі некритичні в часі процеси виконуватимуться автономними одиницями. Це станеться не завт­ра, але ми у своїй свідомості вже знаємо, як це виглядатиме. Вони здійснюватимуть цілодобовий догляд за рослинами. Вже сьогодні штучний інтелект дає змогу за допомогою камери розпізнати кожну рослину. Шкідливі й бур’яни – треба видалити. Людині це не під силу. Це робитимуть машини, які зможуть поміститися ось на цьому столі. Вони стрибатимуть по полях удень і вночі.

– Авжеж, я знаю початки цієї технології у британських культиваторах Garford, у технології Sniper обприскувачів Berthoud… Невже «Пьотінгер» почне виробляти такі агрегати?

– Ми ще не застосовуємо цю технологію у своїх машинах, але завод, який зараз будуємо неподалік, дасть можливість створювати такі пристрої, ми закладаємо це в його можливості. Цей курс, цю велетенську трансформацію, ми ще переживемо, це очікує на нас.

– А в Україні дедалі зростає попит на потужність тракторів, на широкозахватні агрегати…

– В Україні потреба в широкозахватній техніці ще довго зберігатиметься, але зміни відбудуться всюди. Якщо поглянути на сільське господарство загалом, там усе менше персоналу, все менше людей у полі, але продуктивність має зростати.

– Гадаю, перша революція в сільському господарстві була на початку ХХ століття, коли з’явився трактор, друга – Зелена революція Борлоуга… Третя – це прихід електроніки… А ви говорите про четверту революцію, автономних машин?

– Буде ще й п’ята – революції неминучі й відбуваються постійно. Зараз революція автоматизації. Робот їхатиме, побачить – рослинка жовтіє, дасть крихту добрив, а ось – бур’ян, треба його побороти. Революція, як я її бачу, – кожна корова залишає по собі 1,5 л дизеля в день у гної. Приблизно третина енергії, подарована сонцем і генерована рослинами, переходить у гній. Дві третини ми, люди, беремо у вигляді молока і м’яса. А третина, яку корова не може засвоїти, опиняється в ямі гною, перетворюється на метан і випаровується. Це має величезне значення. 10 % викидів в Австрії, що впливають на клімат, можна усунути, якщо зібрати газ у гноївні. Так, це безкарбонове виробництво. Метан із гною треба збирати, не допускати його потрапляння в повітря. Скільки такого метану можна використати? Метаном можна заправляти трактор. Трансформувати в CNG (стиснутий газ) або LNG (зріджений газ), перетворювати на рідину, над чим я зараз працюю. Загалом такий метан може дати у шість разів більше енергії, ніж потребує підприємство. Ферма на 100 корів може продавати 80 тис. л дизеля на рік у перерахунку. Підприємство саме буде автономним і ще продаватиме місцевій громаді та фермерам CNG та LNG.

– Ви знайшли свою місію на світі?

– Авжеж. Ми тут не для того, щоб добре їсти, пити, добре жити – ми повинні зробити свій внесок у покращення світу.

– А світ щосили намагається погіршитися… Війни, зміни клімату, конфлікти цивілізацій…

– Ми як громадяни – повинні по­м’якшити ситуацію. Глобальні конф­­лікти ми попередити не в змозі.

– І війни?

– Якщо поглянути на плин історії, жодне друге покоління не проживало без війни.

– Так, так… В Україні ми вже десять років живемо у війні зі страшним агресором…

– Я захоплююся сміливістю україн­ських воїнів, їхнім спокоєм, здоровим глуздом, рішучістю. Я все це бачу в Україні, коли ми передаємо автівки.

– Знаю, що ви особисто багато допомагаєте Україні, я вдячний вам від усієї країни. Що ви відчуваєте, коли люди отримують вашу допомогу?

– Захоплення. Люди не бідкаються: «Пане Пьотінгер, катастрофа, немає порятунку». Вони залишаються на місцях, стійко приймають цю реальність. Вони не в істериці, вони спокійні та зібрані: «Ми залишаємося, ми відбудуємо все краще». Цим не можна не захоп­люватися.

– Як я знаю, ви куруєте вироб­ництво контейнерів для переробки відходів. Чому такий дивний напрям?

– Це теж техніка: йдеться про будівництво машин, а ми знаємося на цьому вже 150 років, і це теж необхідно кожному: як сільське господарство потрібне всім, так і переробка відходів потрібна всім. Ви запитували про цінності в на­шій фірмі? Вони не змінилися за півтора століття. Хайнц і я лише зафіксували й реалізували цінності, за якими жив наш дід. Від прадіда ми про цінності не чули, але від діда – про них знаємо. Дід перейняв фірму 1920 року, тому ми точно можемо стверджувати, що наші цінності незмінні сто років і більше. Основоположне в цих цінностях – для кожної проблеми є рішення. Це внутрішнє ядро, зміни уможливлюють реагування на виклики. Завжди існує напруга суперечностей між власниками, акціонерами, між співробітниками, постачальниками, клієнтами, інвесторами. Наприклад, у кризу – знизити зарплати? Інвестори тільки за, клієнти також, постачальникам байдуже, а співробітники категорично проти. Тоді ми підвищимо ціни. Співробітники – за, вони більше отримуватимуть, постачальники теж зацікавлені, з ними розрахуються. Інвестори в захваті, вони отримають прибуток. Завжди будуть сперечання між цими чотирма, а тепер є ще й п’ятий суб’єкт – навколишнє середовище. Ми не повинні йому зашкодити. І наше глибоке переконання – для кожної з суперечностей між цими суб’єктами існує рішення. Щоб постачальник отримав оплату, і співробітник, й інвестори були задоволені, та світ нав­коло не зазнав би шкоди.

– Здається, я розумію вашу місію й вашу ідею… Вона – у балансуванні інтересів усіх залучених у процес осіб і явищ?

– Саме так. У балансуванні. І саме тому, що віримо в існування рішення для кожної проблеми, ми любимо зміни. Ми прожили дуже складні роки – з 1980-х до 2000-х. Двадцять складних років, коли роботи в нас було мало і сільське господарство перебувало у стагнації. Тоді нашим рішенням було – заснувати ще один напрям діяльності. Техніка для переробки відходів – це власне пресування, стискання маси відходів, це принципово змінює логістику. Доводиться їздити не 20 разів, а один. І, маючи більшу кількість відходів у контейнері, можна для їхньої переробки і більшу відстань подолати.

– Це нагадує принцип вашого «Джумбо», який подрібнює і пресує кормову масу… І який, до речі, святкує своє 25-річчя зараз…

– Так, проте ідея прес-контейнерів для відходів народилася раніше. «Джумбо» – це великий прес-підбирач, вони існують з 1960-х років, але ідея та сама – ми стис­каємо масу для дешевого транс­портування.

– Тобто ваш контейнер для сміття теж має силові агрегати?

– Має два гідравлічні циліндри, гідравлічний привод із помпою. Контейнери призначені для комунального господарства. Проте є контейнери для сільського господарства, контейнери для ферментації органіки, в яких пресований перегній наново переброджує, і за три тижні маємо готові до вжитку добрива.

– Ви якось схиляєтеся до допомоги соціальній сфері, от і Україні допомагаєте у важкі часи…

– Так, коли сталася ця страшна трагедія, я звернувся до Вадима Андрущака, запитав, чим можу допомогти. Ця катастрофа потрапила мені просто в серце. Він підказав, що місцеві громади потерпають від нестачі автотранспорту. Ми доставили до України автобуси, легковики, а одна громада попросила молоковоз. Моя помічниця шукала довго цю машину і знай­шла в Угорщині. Це вкрай важливо під час війни, це теж світла ідея, і ми її здійснили. Я переглядаю фото з України… Ось жінка йде з відром молока. Що вона має з ним робити? Завдяки молоковозу вона щодня приносить це відро і щодня щось отримує за молоко. Вона не плаче, що в країні жах і ніхто не допомагає. Вона каже: якщо можу щось зробити, я це зроблю. Так, є інші люди, які кричать: я найбідніший, дайте мені… Проте Україна не просила в мене нічого. Я сам запитав, чим можу допомогти. Я з натхненням підтримую ваш героїчний народ. Чи знаєте ви країну, якій зараз гірше, ніж Україні? Це не від сьогодні, це тривалий час відбувається – після Чорнобильської катастрофи два роки поспіль у мене жили діти з Чорнобиля. Зараз на нашому заводі в Чехії працюють 50 українських співробітників.

– Ми не забудемо цього. Як багато людина може зробити на своєму шляху, я от бачу, як багато зроблено на заводі… До речі, що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за ці роки?

– Коли ми з братом у 1990-х стали керівниками, нам було по 30, а підприємство і галузь переживали кризу. Ми були змушені звільнити 600 працівників, це було вкрай важко. Банки тримали зашморг на шиї. Подолання тієї кризи – це і є найбільше досягнення. А друге – це ідея залучити до покращення фірми співробітників. Якщо існує проблема, ви шукаєте шлях до її вирішення. А співробітники на місцях достеменно знають, як це зробити. Йдеться не про мільйон, а лише про 1000 євро економії. Однак 1000 пропозицій із заощад­женням 1000 євро і дають у сумі цей мільйон. Кожний наш працівник вносить чотири пропозиції покращення на рік. Ми отримуємо 7–8 тисяч ідей. Навіть за час нашої розмови дві речі на фірмі змінилися на краще. Без указівок керів­ницт­ва. Ви можете собі уявити? Ми отримуємо приріст 2 % ефективності на рік. У нашому випадку – це 5–8 мільйонів заощадження. Так візьмемо половину з цього і збу­дує­мо технологічно-випробовувальний центр, інвестуємо в майбутнє!

– Гаразд. Ваша система рацпропозицій вражає. А що б ви зробили інакше, якби була така можливість повернутися в часі на місця критичних ситуацій?

– Вважаю, я все зробив би так само, як зробив. Хтось інший міг би вчинити інакше. Я – ні.

– А ваші контейнери для відходів – це соціальний проєкт чи бізнес?

– Безумовно, це прибутковий бізнес. Ми випускаємо близько 1000 контейнерів на рік. Я не вірю в допомогу нужденним у чистому вигляді. Вірю в допомогу, яка дає змогу людині подолати труднощі самостійно. Я привезу вам цеглу, а ви відбудуйте школу.

– Війна наc затримує, але ми інтег­руємося до європейського законодавства, йдемо до Європи.

– Нам потрібно міцне здоров’я, щоб побачити Україну в ЄС. Сьогодні ж треба думати, як перемогти у війні. Україна, напевно, страждатиме, проте коли відбудеться припинення вогню, ЄС допоможе вам при відбудові великою кількістю грошей.

– Я мрію про звільнення всієї нашої території.

– Мріяти необхідно. Це те, що робить нас людьми, – мрії. Головне – не втратити країну. Сусідів, на жаль, не обирають. Війна дає нам стільки болю… Ми всі бачимо зруйновані міста, страждання людей. Однак є сфери, які не потрапляють на перші шпальти світових газет – наприклад, життя громад під час війни, і я йду туди, щоб допомогти. В місті є транспорт, у селі – ні. Я маю свою місію, зробити світ трошки кращим, і вона збігається з вашою місією. Не погіршити світ – покращити. Доля дала мені шанс, наділила креативністю, розумінням природи речей, і я повинен це використати. Просто не можу чекати, поки ідеї прийдуть від когось стороннього, я повинен їх створювати. Яким нудним було б наше життя, якби ми не проживали його в праці, якби робота не дарувала нам емоції. Ми залучаємо до роботи людей із полум’ям, а справу свою знаємо, ми її робимо вже 150 років.

– Ви зараз говорите, як ваш брат Хайнц.

– Ну, ми ж одна сім’я.

– Вам не важко в цифровому світі, коли навколо ґаджети, софти, нові звички, ритуали?

– Технічний розвиток почався у 1960-ті роки і поступово йде вгору. Ми на це дивимося дещо з іншого ракурсу, ніж наші діти, для яких природно викликати Uber. От мій смартфон налаштовувала дочка, я б сам цього не зробив. Однак усі ми проходимо ці маленькі кроки. Мусимо відкрито ставитися до нового, вивчати нові системи, Teams, SharePoint. Це можна зробити. Можна. Я нещодавно вивчив італійську. Поки ми живі, ми вчимося і змінюємо світ. От зараз я заряджаю вас своїми думками.