Бажаю здоров’я, дорогий читачу і дорога читачко! Знову зустрілися, живі, знову обнімемося!

Пише Жадан уже зараз: «Всі б хотіли, а не зважився жоден. Тим часом починається жовтень». Якби хто не знав, Жадан – то найкращий наш на зараз поет, і якщо ви не дуже до книжок, то однаково знаєте: «мама мене вчила, що зневіра – це зло, мене виженуть з пекла за мат і бухло».

Я вирішив Слово редактора написати про книги цього разу. У Києві пройшло кілька великих книжкових форумів-ярмарків книгоіндустрії, тому люди з книгами часто трапляються на вулицях. Є вічні цінності, і книга – цінність величезна, безцінна цінність. Звісно, переважна більшість топів або маркетологів в Україні кажуть, що книга – олдскул, ретро, друковане слово померло, інстаграм наше всьо, тік-ток наше майбутнє, експертність фейсбуку захмарна, телеграм – кацапська витівка, до речі, – бомба ракета. Проте коли спитати, як виглядає життя людини, скажуть: це книга, іноді в багатьох томах з додатками, доповненнями, довідковим апаратом, а не пост, лонгрід, ролик або гіфка. Не буду вас вантажити тим, що друковані формати опрацьовують наукові редактори, літературні редактори, випускові редактори, дизайнери, коректори до того, як вони потраплять до читача. Отримати в інтернеті хейт з кострубатим перекладом з англійської – справа секунди. Однак у підсумку ви трохи додасте сміття у голову, де й так, мабуть, роботи на місяць для потужної клінінгової компанії. Книга (або журнал «Зерно») – це інше. Ви ж знаєте, на ринку є море мотлоху за копійки, чи то шаги, і є сережки з перлами, які ніби так само виглядають, як біжутерія, а коштують як пів комбайна.

До речі. На комбайні я саме й про­їхався недавно, кукурудзу збирали на Полтавщині. Друг Михайло потяг мене на поле, я, мов прудка мавпа, видерся драбиною до кабіни, і ми пішли полем на «Клаасі», з кондиціонером, і слухали, як гупають у бункер важкі качани на обмолот. Ми вилізли, і Михайло витяг з-під пахви грубезну книгу свого життя і сказав:

– Отак, можна 50 років працювати в сільському господарстві і на 51-й про…бати врожай… – він видер з книги кілька останніх сторінок, пожмакав їх і викинув у колію від комбайна. Хоча на тому полі, де ми збирали, було десять, а то й дванадцять тонн, загалом по господарству промахнулися агрономи з гербіцидами, бур’яни з’їли кукурудзу, і результат був мізерний.

– Та не засмучуйтесь, ви ж знаєте, що з п’яти років два вдалих, а решта провальні, – спробував я заспокоїти відомого аграрія. – Ще ж і спека нечувана, і посуха… – ммм, це не спрацювало, бо куку­рудза майже вся на поливі. Однак так, напевно, кожний носить із собою не одну книгу життя, а кілька, книгу успіхів, книгу невдач, книгу зустрічей…

Я беру з полиці товстенний фоліант з написом «Мішель Суффле» і, тамуючи подих, відкриваю.

Не можу згадати, з якого дива мене потягло до Ножан-сюр-Сен під Парижем на зустріч з Мішелем, але я поїхав. Мішель Суффле, заснов­ник і власник величезної аграрної імперії, сидів у себе в кабінеті і курив сигару. У країні, де палити можна тільки в окремих скляних будках, бо тендітний світ рятується від смороду і пасивного паління. Ми говорили про солодові заводи, трейдинг, виробництво заморожених багетів, а врешті – про життя. Мішель Суффле щотижня обідав у когось з місцевих фермерів, бо у них, у їхніх предків, ще його бабуся купувала зерно, тож підтримував стосунки. Він ходив на полювання і потім віддавав своїм службовцям впольовану дичину, щоб продали на ринку, адже мисливцем був управним і приносив чимало бекасів і диких качок. Паралельно він здійс­нював експансію компанії у світі і змінював долі людей, місцевостей, країн. Коли я запитував про гроші, куди він їх витрачає, так він сказав: нема коли витрачати, я ж увесь час на роботі. Це людина величезної ваги для світу, я це відчував, перебуваючи поруч. Йому було тоді за вісімдесят. Років за п’ять я зрозумів, що мені дуже бракує його. Побути ще біля цієї величі, мудрості, і я напросився на зустріч знову, при­їхав до Парижа і ще раз відчув потиск міцної руки, побачив прос­тий і щирий погляд… Хоча видно було, що при наближенні до дев’яноста постава змінилася, рухи стали повільнішими, і за кермо він уже не сідав, – поволі вмощувався на заднє сидіння авто. Згодом йому довелося продати компанію – синові теж уже було 68, а нащадків не було, банки не могли працювати з такими літніми клієнтами… Кілька тижнів тому я запитав працівників «Суффле», як там Мішель, і мені бадьоро відрапортували: 94 роки, кожен день на роботі! Проте за лічені дні його не стало. Він пішов, але він був у моєму житті, і на полиці стоїть книга з золотим написом його імені, він назавжди зі мною, а отже, і з вами, дорогий читачу і дорога читачко. Простимося з Великим Мішелем Суффле.

А ось інша книжка. Теж французька. Мішель Барньє.

Тут я точно пам’ятаю, навіщо я їздив до нього до Парижа – Мішель Барньє був Міністром сільського господарства та розвитку територій Франції. І ми у Міністерстві, на вулиці Варенн біля Інвалідес, говорили про те, що задовольнити попит на продовольство можуть тільки всі країни спільно. Я тоді був захоплений ідеєю створити не конкуренцію, а синергію Франції та України, щоб це були два плеча Європи, які б зробили континент найбільшим виробником продовольства. Багато я тоді писав про французький досвід, французькі компанії, французькі кооперативи, і в підсумку Мішель Барньє, прибувши до України, прикрутив мені на груди орден Меріт Агріколь, за заслуги, відтоді я шевальє. Однак у книзі «Мішель Барньє» багато сторінок, і кар’єра Міністра йшла вгору. Він став єврокомісаром і, зокрема, вів Брекзіт, вихід Британії з ЄС. А зовсім нещодавно Макрон, офіс якого, до речі, розташовано на тій же вулиці Варенн, призначив Мішеля Барньє Прем’єр-Міністром Франції. Тепер мені всі радять напроситися до Барньє в гості ще раз і домовитися про більшу економічну підтримку України. Поки що тільки – наші вітання пану Барньє з високим призначенням. До речі, ми – єдиний журнал в Україні, на обкладинці якого був Прем’єр-Міністр Франції.

Книги життя під пахвою у кожного, і кожний наш день, крок, думка вписує туди нові сторінки. Святий Петро потім читатиме й робитиме висновки.

Отак зупиняєш на вулиці дядька й питаєш, а чого це у вас аж три томи під пахвою? У вас що, три життя?

– Ой та нє, книга життя у мене ось… Маленька, захалявна книжечка… А то просто бухгалтерія моєї фірми.

– А чому вони всі різних кольорів, одна біла, друга сіра, третя чорна?

– А ви чого питаєте? Ви не з СБУ? Вибачайте, моя маршрутка, вибачайте, – і бігом кудись, тільки не на маршрутку, а на інший бік вулиці і за ріг.

А ось дівчинка з книгою-розмальовкою. У неї ще все попереду. Книги віршів, романи, не дай Бог, детективні.

Ось менеджер з книгою, списаною цитатами. Йому ще колись випаде сісти на камінь і замислитися, а де ж його власне життя? Одні приклади історій успіхів і жодного прикладу невдач. А в житті навпаки.

Мабуть, читачу, ви дивуєтеся, що ми з вами технологічний журнал відкриваємо роздумами про книгу життя. А чого, кукурудзу збирають, ціна росте, сою збирають. Буряки збираються копати.

В Німеччині завчасу почався Октоберфест, там 140 тисяч людей сідають за столи і дудлять пиво. Ніхто не думає про нашу війну. Про те, що ми от ніби непогану пшеницю зібрали і достобіса ячменю для їхнього пива, але стікаємо кров’ю і відмахуємося бейсболкою від ворожих ФПВ. Там ніхто не думає про те, що тисячі українців стоять на шляху орди, щоб спокійний і задоволений європеєць міг безтурботно вихилити кілька літрів за дубовим столом.

Життя, якби це був фільм і до нього потрібен був би анонс, то було б сказано: містить сцени насильства і жорстокості, містить нецензурну лексику, сцени оголення, секс, сцени куріння. Заборонено до перегляду до … років.

Проте життя прекрасне, і тут не існує заборонних або попереджувальних анонсів. Містить високі врожаї та високі ціни на зерно, містить кохання, натхнення та романтику, пташиний спів і шурхіт дібров, морську безмежність і блакить небес. Бо хто ж став би дивитися фільм з таким анонсом, ще й з віковим обмеженням – рекомендовано всім?

От я штовхаю перед собою тачку з книгами.

Урожай є, непоганий. Хоч іноді і з категорії отих трьох невдалих за п’ять років. Життя прекрасне і вартує того, щоб за нього порубати вісім-десять ворогів.

Міцно притискайте свою книгу життя до грудей. Щодня, щохвилини в ній більшає сторінок.

Ви розумієте оту Жаданову фразу, всі б хотіли, не зважився жоден? У нас навпаки. Ніхто не хотів, але кожен зважився. Ну а якщо ми вже обрали боротися та жити, то перемагаймо.

Обнімаю вас. 

Ваш головний редактор