Вітаю, рідний читачу та рідна читачко. Вітаю і здоровлю з важливими зимовими святами. Розумію, що для вас свято – зібрати в грудні мокру кукурудзу, яка ну хоч трошки втратила вологи, і сушити буде не так смертельно збитково. Розумію, що для вас свято – розрахуватися з пайовиками та захистити бюджет на наступний рік. Розумію, що для вас свято – законсервувати та прибрати в ангари техніку… І ще якщо балкер завантажили, і він пішов, і дійшов, ото вже свято так свято. Та я про інше. Про свято Різдва і святкування Нового року. А до балкерів і панамаксів ще повернемося.

Різдво – свято особливе. Таких свят у календарі всього кілька, з-поміж важливих, але менших свят. А от таке, щоб зустрічати з родиною і ще й навколо різдвяного столу, то у нас одне таке. Зараз легко зібрати на стіл 12 пісних страв. Вареники з картоп­лею, кабачкова ікра, морква по-корейськи, мариновані шампіньйони, вінегрет, огірки й помідори, можна капусту, буряковий салат з горіхом, хліб і ще апельсини й мандарини на десерт. Усе недороге й доступне в будь-якій крамниці… Ну, як не дороге?! Оце 25 грудня Микола Савельєв із «Ратуші» пожартував: «у мене стільки грошей назбиралося, що можу до кінця року не працювати». Десь так. Правда, перед Новим роком нам перепало неабияк… Знову темрява опустилася на наші міста та села, знову ніхто не захистив електростанції, крім славних ППОшників, а ті, хто мав натягнути сітки, троси, спорудити бетонні плити, прокралися й повтікали…

А далі важливе свято – Новий рік. Тут уже треба мостити олів’є, і краще не на «Докторській», а на телятині. Треба запекти ошийок і залити осетра з лимоном. Ікру перед святами продавали дешево, а от ялинки данські по сім тисяч я бачив уперше. Знов гадська Данія, капець усім сподіванням. І от же ж парадокс. Ну от втомлені кукурудзою аграрії взялися б засіяти 200 – 300 гектарів, а по країні – 300 тисяч гектарів, карпатською ялиною. Так вона ростиме три роки, а потім усі одразу привезуть на продаж і обвалять ринок, дерево продаватиметься по сто гривень. Приблизно буде пів мільйона з гектара, тобто, по теперішніх цінах, 10 тисяч євро. Це ж якби по сім тисяч за ялинку, то було б у 70 разів більше. Однак посівмат дорогий, і треба не сіяти, а сад­жати. А ризики які?! Нє, кукурудза – воно звичніше й надійніше. Та й ціни зараз 9500 у порту або від 7000 від фермерів. Не так і страшно. Це не триста доларів, але й не сто. З усіма негараздами року – не страшно. А от, поки не забув, вам до новорічного столу: два спілих авокадо розім’яти виделкою в однорідну масу, дуже дрібно порізати пів пучка кінзи, додати вісім помідорів черрі, порізаних мілко, чверть цибулини, покришену до міліметра, пів ложки оливкової олії, пів лимона вичавити, перець чорний і сіль. Це мій власний рецепт гуакамоле, яке страшенно подобається жінкам і взагалі одна з найсмачніших страв для гостин. Секретів два – дуже дрібні фракції, однорідна консистенція, і другий – жінки. Однак то вже справа індивідуальна, кожному своє. Ніби так не буває в житті, щоб кожному своя річка, а от жінка кожному своя…

Вертаємося до справ. Ми виростили 80 мільйонів тонн урожаю зернових і олійних. І непогано, і погано. Непогано, тому що АПК демонструє рівень і м’язи, якісь ніжніші країни вже б імпортували продовольство, бо фермери б покидали граблі, а ми боремося. Якщо ми потребуємо сьогодні ну 20 млн т зерна на внут­рішнє споживання, то виростили 48. А погано, бо 80, а не 100. Погано для фінансової системи країни. Все ж таки, при наявності експорту, мали б плюс кілька мільярдів доларів надходжень.

Давайте, брате й сестро, жити й робити ну хоча б на п’ять відсотків більше, ніж ми можемо, і на п’ятдесят відсотків більше, ніж може зробити людина, як зазвичай ми і робимо, та наближати перемогу. Нам треба дожити до часу, коли світло буде з’являтися від натиску клавіші вимикача, а не від надлюдських зусиль енергетиків-ремонтників. Дожити до часу, коли можна буде відсіятися й полетіти з «Борисполя» на морський пісочок на три дні. Коли до виробника техніки або ЗЗР можна буде під’їхати за пів дня, з короткою пересадкою у Мюнхені. Коли кукурудзу або ріпак можна буде посіяти за форвардом, чітко розуміючи ціну та терміни поставок, а не отак, як нині… Не знаєш, чи випливе вона з порту, чи доїде до покупця.

Нам випало зламати хребет кацапії і збудувати Україну нашої мрії.

Майбутнє уявити легко, але от деякі деталі сьогодні не змальовані чітко, вони для багатьох будуть несподіванкою. От сонячним квітневим ранком Дмитро Петрович заходить у контору й порожніми коридорами прямує до свого кабінету. На безшумних гумових коліщатах в’їжд­жає сяюча нікельована Стелла і маніпуляторами ставить перед ним філіжанку кави, притрушує корицею.

– Починаємо посівну! – бадьоро горлає Петрович нагромадженню мікрофонів та екранів перед ним.

– Яку посівну? А акумулятори ви давали команду зарядити? А дизпаливо завезли? – похмуро запитує Трохим-3233 металевим голосом.

– Ти здурів, машина ти доісторична? А у регламенті що, цього немає?

– У регламенті сказано – здійснювати підготовку після команди.

– Да? От же ж… Ну добре, тоді зав­т­­ра починаємо. Заряджайтесь і зап­равляйтесь.

– Так тоді треба везти дизпаливо з району, – іржаво тенором скрипить Микита 7080.

– Так відправляй бігом. І насіння, добрива теж везіть зі складу.

– Не можемо одночасно, – співучим таким техно промовляє Оксана Х774. – У нас тільки два НРК, Валєра 500 і Одарка 18867. Якщо один піде супроводжувати автопілот-цистерну за дизпаливом, то другий – або насіння, або добрива.

– Ех… Бракує людей… – засмучується Петрович.

Людей бракуватиме. Україна – не Бангладеш, де людей більше, ніж маку в пирогах. У тому майбутньому, яке змальовано широким пенз­лем карикатуриста, людей немає зовсім, директор ти там сам.

Дмитро Петрович замислено подивився на повний життя й соку бузок за вікном. Згадав Стеллу, не нумеровану, а живу й завжди усміхнену, яка була щаслива з ним і покинула, бо трапився молодий одеський криптовалютник, і його вистачить на все її життя, а Дмит­ра Петровича ще максимум років на десять. Жінка – як річка; коли ти камінь на її шляху, то аж захлинаєшся, а потім сухо, гаряче і пилюка, – бо вона потекла далі своїм шляхом, обігнувши камінь, проторувавши собі інше русло… І як тут бути? Навіть якщо ти не камінь і можеш рухатися, ти однаково дуб, і коріння твоє глибоко-глибоко, лиш віти трохи вигинаються… І стоїш на кручі, а внизу тече річка.

Дмитро Петрович зітхнув, очі стали вологими, і він почав їх витирати серветкою. Коли двері тихо прочинилися і на порозі стали двоє, чорні і якісь задимлені.

– Ви хто? – схлипнув Петрович, ще не прочунявши від емоцій. – Може, ви з Бангладеш??? – казали ж, що персонал можна буде набирати в екзотичній країні, де люду під двісті мільйонів.

– Бангладеш? – перепитали зайди.

– Ну да, Bangladesh, Bangladesh. Where so many people are dying fast. And it sure looks like a mess. I’ve never seen such distress, – пригадав Харрісона Петрович. – Ні?

– Та ні, ми гетьманці, податківці з району, нам треба…

– А чого такі чорні?

– До вас шляхи заміновані!!! Ми втратили корч по дорозі!!

– Ой, та то Валєра з Микитою бавились, у них міни шумові, не уламкові… Однак якщо ви по податках, то вам через один кабінет, до Звіра.

– До кого?

– Звір 777, остання розробка ваших же ж гетьманців, ви самі порадили купити.

– А, добре, ви йому програми не змінювали?

– Я – ні, але він там щось сам оновлював…

Якийсь час лунають страшні крики, зойки, потім у дверях з’являється Звір 777, здоровенний андроїд з закривавленими лапищами й усмішкою термінатора.

– Порішав?

– Порішив. Ну не насмерть, їздити в інвалідських візках зможуть. Дуже вдячний вам за те, що ваш Петрик мені ПЗ поправив, і сам я задоволений, і люди… Живі…

Петрович вийшов на ґанок, у дворі сновигали малі роботи з віниками, у повітрі – компактні дрони, біля сонячної електростанції заправлялися Микита і Валєра. Одарка 18867 гуділа басом і перла дві тонни добрив у причепі на змішувальну станцію.

Знаєте що, бережіть свої річки, бо зараз гасали б подвір’ям веселі хлоп’ята та дівчата, а ваша річка накривала б на стіл під вишнями полумисок з варениками, глечик з узваром…

– Дмитро Петрович, ваші таблєтки, – металеву лопатку з білими кружечками з-за спини простягувала Стелла з номером.

– Стелло… Не пам’ятаю твого номера… Не таблєтки, а пігулки.

– Відкориговано, дякую.

Кукурудза завтра посіється. А сьогодні хочеться на море. Ні, не в Одесу, хочеться туди, на Харківщину, яку омиває величезний океан, що тягнеться аж до Японії…

«Bangladesh, Bangladesh», – наспівував Дмитро Петрович.

З Різдвом Христовим, світлим святом, і з Новим роком, дорогий читачу.

Все у нас буде. І сніг буде, і кукурудза буде. І будуть люди на землі. 

Ваш головний редактор