Командир бригади полковник Олексій Хільченко: «Спартан» – зерна сили й героїзму

Зерна війни…

«Я не знаю, що таке – без війни»

Я розмовляв із комбригом «Спартана» Олексієм Хільченком і постійно думав про цей образ: зерна страшної пори… Як же потрібно нам перемогти й встановити мир на всій нашій землі, щоб ці зерна зійшли міцним і повним колоссям. Щоб ми дали світу новий шлях роз­витку і процвітання.

Полковнику Хільченку 31 рік.

– Ким ви були в мирному житті?

– Військовим. Я кадровий офіцер. Закінчував Національну академію Національної гвардії України в Харкові, випуск був 2015 року.

– А коли почали воювати?

– Так із 2015 року й почав. Я не знаю, що таке – без війни. На жаль.

– Ви шостий комбриг у «Спартані» й третій за час широкомасштабки… Чи передаються в управлінні бригадою традиції, стиль керів­ництва, чи є тяглість? У мирному житті, коли приходить новий керівник великої держструктури, він змінює чи не всю команду… А як в армії це відбувається?

– Що стосується традицій – вони непорушні, я в цьому підрозділі служу з 2015 року. Починав із найменшої посади – командир взводу, а зараз перебуваю на найвищій – командир бригади. Знаю частину зсередини та знаю кожну людину зсередини. Все, що створювалося чи змінювалося у військовій частині, я бачив із самих низів, бачив напрям її руху та розвитку. За 2,5 року мого командування частиною багато офіцерів також пішли на командні посади інших бригад, полків, управлінь – усі пішли на вищі посади. Не було потреби змінювати командний склад «під себе» – всі працювали, а хто не працював, той запрацював.

Війна змінюється за три-чотири місяці

– Який у вас стиль керівництва? Якщо порівнювати з бізнесом…

– По-перше, кожний має бути на своєму місці, незалежно від того, яка це організація, якого розміру. По-друге, дуже велика роль заступників, котрі ефективно виконують свої обов’язки. Не потрібно сидіти, гріти місце – слід використовувати сили й засоби, які є в підпорядкуванні. Кожний заступник відповідальний на своєму місці, тож я не займаюся мікроменеджментом. Я займаюся загальним управлінням своєї організації. Зараз час найвищої відповідальності за свої завдання та обов’язки. Всі наші дії, всі наші команди, всі розпорядження – це чиїсь життя. Все відбувається дуже швидко, немає шансів відкласти якесь завдання на день-два.

Порівняти війну 2022-го та 2025 років – це кардинально різні бойові дії. Навіть якщо будеш стояти в одному місці в одній зоні виконання – за три-чотири місяці все змінюється. Ми постійно пристосовуємося, ми постійно робимо щось нове, нове й нове. Якщо якийсь офіцер, командир взводу, роти, батальйону щось робить дуже довго, безумовно, буде реакція противника.

– А в якій формі це відбувається? Наради, збори, телефонні перемовини?

– Що стосується мого штабу, ми проводимо щоденні наради, коли дві, коли й три наради. Ми перебуваємо на службі 24/7, ми не живемо вдома – буваємо там у відпустках або в якісь вихідні через сімейні обставини. Це життя, в кожного є сім’я, якій треба приділяти увагу. Всі офіцери, сержанти, солдати перебувають тут, щоб захистити свої сім’ї. Отже, ми проводимо наради, а що стосується великої кількості підрозділів, які є в підпорядкуванні – з ними проводимо взаємодію особисто або через наради онлайн.

Зараз дуже небезпечно збирати людей в одному місці, тим більше командування частини. Тому переважно все відбувається через засоби зв’язку. Якщо потрібна особиста бесіда – я постійно працюю в підрозділах, обираю собі дні на тижні, від командира взводу, командира роти об’їжджаю всі позиції. Коли з попередженням, коли без попередження, щоб можна було зрозуміти, де потрібно надати допомогу, де які проблеми. Найголов­ніше – спілкуватися з солдатами безпосередньо, а не тільки з командирами. Коли ти приїжджаєш до солдата, який може не впізнати тебе, – він тобі все розповість про реальний стан справ, чого не вистачає, що із забезпеченням, чи гроші комусь недоплачують…

– Який відтинок фронту ви тримаєте?

– Понад 10 кілометрів активних бойових дій. Якщо порівняти нашу ді­лянку з місцями в Харківській, Запо­різькій, Херсонській областях – там мож­на було б 40 кілометрів три­мати…

– А що найважче у вашому управлінні? Мотивація людей? Ви сказали, що люди мотивовані, вони захищають свої сім’ї… Однак треба створювати військове братерство. І як добитися дисципліни на війні? На фронт же потрапляють різні люди…

– Під час війни військове братерство утворюється саме собою. Багато різних ситуацій, які виникають на передньому краї, спонукають людей по-іншому діяти й ставитися до побратимів і до життя. Братерство є, воно приходить зі зростанням цінності життя. В кожному підрозділі є кістяк, основа організму, тож традиції та братерство зберігаються попри всі зміни. Постійно приходить молоде поповнення, в недостатній кількості для тих планів, які ми перед собою ставимо, але постійно є. І вони потрап­ляють у колектив, де діють правила і традиції. Існувати поза системою неможливо.

Як це відбувається? Військовослужбовець приходить у підрозділ з мобілізації – він не йде в окоп, а їде до навчального центру навчатися військової справи. Перебуває там два місяці, потім повертається до нас і теж проходить адаптацію. Людям слід перезнайомитися. Адже не можна, щоб ти прийшов, отримав автомат і пішов з кимось на завдання. Хоча б просто познайомитися… Тут ми також проводимо заняття з підготовки й напрацювання навичок, які знадобляться людині безпосередньо в зоні ведення бойових дій. На навчанні базової підготовки дають основи, ми у бригаді навчаємо в умовах, наближених до бойових, із задіюванням дронів, бойової стрільби, щоб людина звикала до звуків, до розривів, підготувалася до можливих ситуацій. Військові є різні – є такі, котрим нічого не треба, вони нічого не хочуть виконувати. Є відмовники, є ті, хто самовільно залишив військову частину. Їх невелика кількість, але вони є, вони є всюди, оскільки кожний жив по-різному це життя, і в кожного своє розуміння ситуації, що склалася в нашій державі. Загалом, існує моноліт, колектив. Якби його не було, не було б і нашої військової частини.

На межі добра та зла

– Взаємодія та побудування системи в суспільстві завжди складне, а в армії, напевно, найскладніше, тому що ви стоїте на межі…

– …добра та зла.

– Так, добра та зла, життя та смерті. От говорять про перехід на стандарти НАТО. З тилового життя це виглядає певним чином, а як це бачите ви? Скільки в армії залишилося «совка» і скільки займе створення армії нового типу?

– У нашій частині відхід від «совка» відбувся 24 лютого 2022 року, тому що все різко змінилося: змінилися потреби, змінилося бачення всієї дійсності в армії. Змінилися пріоритети. Якщо раніше важливим було, скільки міліметрів відступу в тебе в рапорті чи випрасувана форма, це все відсунулося на другий план із початком війни. Найголовнішою стала бойова робота, знищення противника і збереження особового складу. Війна так блискавично модернізується, все настільки швидкоплинне, роботизоване… Відійшли ми від «совка» і не повернемося. Зараз на першому плані – взаємовідносини людей, незалежно від того, які в тебе ранги – я через це не ношу погони, коли їду до підлеглих особового складу. Ми рівні. Навпаки, людина більше розповість, коли не знатиме посади. Потім, коли дізнаються, що до людей комбриг приїжджає на позиції, це теж мотивує та підбадьорює.

Я не один такий, по своїх напрямках командири теж так діють. У «совку» такого не було. Заступник з артилерії, наприклад, часто їздить: одна справа – побачити дроном у телевізор, а інша – особисто зрозуміти рельєф, можливості й ресурси… Я гадаю, «совок» відійшов. Це відбувається і на рівні Національної гвардії, не тільки нашого підрозділу. Особливо помітно це було, коли змінилося керівництво і прийшли військові з бойовим досвідом. Не буде такого, щоб командувач або його заступник приїхав на пункт управління і розповідав, що ти розробив неправильну карту. Він буде переживати й запитувати, чим забезпечити, що надати й куди рухатися далі.

– Проте ж є якась бюрократія зі списанням, іншими документами…

– Є, але це відходить поступово. Хотілося б скоріше, перевести, можливо, в електронний документообіг. Бригади розташовані на великих відстанях – іноді доводиться військовому проїхати 200 км, щоб підписати один якийсь рапорт…

– Які якості потрібні комбригу сьогодні? От як у тиловому житті, в резюме пишуть: потрібно знання мови, володіння комп’ютером…

– Мова, звісно, потрібна, особливо там, де проходиш навчання… Проте сьогодні важливіші практики, ніж теоретики. Головний критерій – твій бойовий шлях. Рішення треба приймати дуже швидко. Головне – готовність із морального боку здійснювати важливі кроки та розуміння того, чим доведеться жертвувати на такій посаді.

– Чи є сьогодні в армії такі поняття як офіцерська дружба, офіцерська честь, інші чесноти?

– Звісно є. Без дружби нічого не вийде на війні… У нас так склалося, що колектив молодий, середній вік офіцерів керівної ланки – 32–34 роки. Можливо, через це є свої погляди на взаємовідносини, на війну, на взаємодопомогу. Не буває такого, щоб я їхав у відряд­ження і щопівгодини телефонував заступнику, запитуючи, як справи. Коли я їду, то знаю, що він працюватиме втричі більше, щоб не підставити мене.

– Ваш шлях на пост комбрига був важким? Це ж не автоматично відбувається – підвищення у званні, в посаді…

– Молодим лейтенантом з академії я прийшов до частини, яка була створена не так давно, й одразу поїхав в зону АТО. Виконував там бойові завдання, став заступником командира роти, потім командиром роти. Командиром роти був близько двох років – це вже операція об’єднаних сил. Постійні ротації, постійне несення бойової служби… І за пів року до великої війни став начальником штабу батальйону. Все пішло дещо швидше в період бойових дій. Зараз молоді лейтенанти за півтора року вже можуть бути комбатами.

Як війна розвивається, так і особовий склад розвивається. Оскільки немає часу на «совок», треба виконувати бойову роботу. Ну от, із початком широкомасштабної війни за пів року став комбатом. Батальйон у нас був самостійний. 2022 року ми поїхали в район Торецька, там відбулося бойове хрещення, і так ми їздили по різних місцях, надаючи допомогу підрозділам. 2023 року запропонували посаду командира бригади. Ну, як запропонували? Сказали: йди, все буде добре! Це був дуже тяжкий час. За 10 днів після мого призначення комбригом розпочався контрнаступ на мелітопольському напрямку. Я мусив приступити буквально без адаптації. Ми виконували завдання як одна з пожежних команд. Після контрна­ступу, коли противник намагався наступати на харківському напрямку, нас перекинули туди, одразу з коліс особовий склад пішов зупиняти ворога. Після цього противник пішов на запорізький напрямок – нас перекинули туди. Ну, і зараз ми вже десятий місяць стоїмо на найгарячішому напрямку, зупиняємо противника. Молода команда, це має значення.

– Чи є в армії спокійні куточки, де можна служити й перебувати в безпеці? Хоча й у Києві ніколи не можна почуватися в абсолютній безпеці…

– Це може бути двозначна безпека… Оператор дрона перебуває у відносній безпеці стосовно піхотинця. Є діловод бухгалтерської служби, він теж у відносній безпеці… Є у бригаді місця, де тебе менше обстрілюють. Є підрозділи забезпечення: щоб піхотинець якісно виконав своє завдання, потрібно 10–12 солдат, щоб його забезпечити всім необхідним, щоб його життя мало захист. Це розрахунки артилерії, розрахунки колективного озброєння, розрахунки БПЛА – треба видати йому форму, приготувати йому їжу, заправити автомобіль, привезти його автомобілем… Усі ці підрозділи як тилового, так і бойового забезпечення перебувають у відносній безпеці щодо цього піхотинця. Тому так.

– Є такі, якими ви пишаєтеся, на котрі точно можете покластися?

– Я точно знаю, що пишаюся кожним підрозділом. Чому так? Не можна відокремити когось від загалу. Інженерний підрозділ нічого не зможе зробити без підрозділу забезпечення, який отримує паливо. А підрозділ забезпечення непотрібний без оперативного підрозділу, без піхотинців. У когось є більше можливостей знищувати против­ника, як, наприклад, у батальйону безпілотних систем. Він перебуває на лінії бойового зіткнення і знищує противника, 95% усіх знищень противника здійснюється засобами БПЛА. Він не дає противнику змоги дійти до нашого переднього краю, щоб ворог не дійшов до нашого піхотинця. Це основне завдання кожного військовослужбовця підрозділів – щоб противник не дійшов до нашого піхотинця. Якби кожний з цих підрозділів не був ефективний у структурі, все посипалося б. Усі підрозділи допомагають, доповнюють один одного, тому я не можу сказати, що якийсь окремий є кращим – кожний за своїм напрямом працює, надає допомогу, уражає, знищує та показує загальний результат усієї військової частини. Є чимало різних показників, за якими визначається ефективність підрозділу. Одним із нововведень Міністерства оборони є переведення показника ураження противника на елект­ронні бали, за які можна отримувати кошти й за них закуповувати засоби БПЛА. В цій системі нараховується понад 350 підрозділів різних військових формувань. Там і Збройні Сили, і Національна гвардія, і Прикордонна служба, ССО, ГУР – усі підрозділи, які використовують БПЛА, можуть брати участь. Ми на 9-му місці в цій структурі. Це і є результат «Спартана». Ми часто змінюємо місця, це теж один із показників, що з нами рахуються. Коли ми приїжджаємо і говоримо, що ми зі «Спартана», інші підрозділи щиро нас зустрічають – усім відома репутація бригади.

Армія тилу – армії фронту

– Щодо коштів… Ви відчуваєте підтримку тилу? Чи немає у вас відчуття, що в тилу всі сидять на диванах, а ви воюєте? Є ж структури аграрного сектору, які опікуються підрозділами на постійній основі…

– Звісно, відчуваємо, в нас є компанія, котра забезпечує нас необхідними засобами. Нам надає допомогу не тільки керівник компанії, а й багато його представників, які допомагають за напрямами. Агрокомпанія розпочала з нами співпрацю ще 2023 року і досі надає допомогу дуже активно. Це не просто поцікавилися телефоном, що нам потрібно, це мінімум раз на два тижні приїзд до нас у підрозділ – вони особисто бачать, що нам потрібно, які проблеми маємо, спілкуються. Чим добре мати організацію, котра надає тобі допомогу, – тим, що вона може закрити твоє питання тут і зараз. Не треба чекати два-три місяці, доки допомога вже стане неактуальною – вони закривають нагальні питання негайно. Щодо фінансової оцінки – допомога становить десятки мільйонів гривень на рік. Це максимальна допомога без будь-якого висвітлення в соц­мережі, без підняття себе в соціумі. Це просто робота на забезпечення існування нашої держави: не було б цієї допомоги, не було б підтримки – ми не змогли б стримувати противника, і він просувався б далі. Це організація, що робить нашу бойову діяльність набагато ефективнішою.

Голова агрокомпанії звів нас із територіальними громадами Чернігівської та Сумської областей, вони теж нам допомагають і знають, що це частина, яка веде бойові дії, а не стоїть у тилу. Велику подяку ми висловлюємо голові Новобілоуської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області Дмитру Олександ­ровичу Федорову, голові Лосинівської селищної ради Ніжинського району Чернігівської області Анатолію Олексійовичу Стрільцю, голові Миколаївської селищної ради Сумського району Сумської області Сергію Михайловичу Пасько, в. о. голови Макіївської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області Вікторії Іванівні Осадчій, голові Опішнянської селищної ради Полтавського району Полтавської області Миколі Миколайовичу Різнику, голові Решетилівської міської ради Полтавського району Полтавської області Оксані Анатоліївні Дядюновій, голові Любецької селищної ради Чернігівського району Чернігівської області Валерію Миколайовичу Костильову, в. о. голови Олишівської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області Людмилі Петрівні Пекур, голові Роменської міської ради Роменського району Сумської області Олегу Анатолійовичу Стогнію, голові Ічнянської міської ради Прилуцького району Чернігівської області Олені Вікторівні Бутурлим, голові Ріпкинської селищної ради Ріпкинського району Чернігівської області Сергію Володимировичу Гарусу.

– Цілий взвод у вас у тилу героїчних людей, а з населенням, мабуть, не один батальйон… Однак я б хотів, щоб вам допомагали бригади й армії тилу. Тому давайте прямі реквізити «Спартана», будемо нищити ворожу навалу разом.

– Найголовніше для нас – забезпечення засобами БПЛА. Це засоби, які дають нам просто все. Громади на постійній основі надають нам ресурси для закупівлі всього необхідного, зокрема БПЛА і РЕБ.

Коли один знищує тисячі

– Я думаю, день на війні – це вже історична подія… Однак у вас, напевно, таких подій за рік багато? Які найбільше запам’яталися?

– Мабуть, переміщення нас на Пок­ровський напрямок… Тут було дуже активне просування против­ника. Ми ще не бачили такої навали ворога, вони безперервно йшли посадками по 15–20 осіб… За день захоплювали кілометр-два, але коли ми зайшли в населений пункт, удалося стримати наступ, і ми досі стоїмо в цьому ж населеному пункті. Це не описати – було дуже важко їх зупинити, знищити й дати зрозуміти, що далі вони не просунуться.

– Що ви хочете змінити за свій строк служби комбригом?

– Багато чого змінилося вже й тепер, війна перейшла від бойових дій особовим складом до війни технічними засобами. Понад 90% бойових дій відбувається техзасобами – це спостереження за перед­нім краєм, забезпечення провізією переднього краю, мінами, пігулками, паливом. Наземний роботизований комплекс везе все до перед­нього краю. Це знищення против­ника ще на підході до переднього краю, а кількість противників на добу становить від 50 до 70 військових. Кожної доби. Тож ми багато що зробили й не зупиняємося – ми постійно оновлюємо засоби БПЛА, нові розробки беремо у вироб­ництво. Кожні 2–3 місяці з’являються нові види, нові зразки, віддаємо у виробництво…

– Тобто у вас є свої майстерні, інженери?!

– Є свої майстерні, ми виробляємо там розвідувальні «крила», які летять на 120 км, ударні дрони, котрі літають від 10 до 60 км. Уже є FPV на оптоволокні на 50 км, є дрони-перехоплювачі – це вже буденна справа, хоча ми ввели їх менше року тому. У нас є один військово­службовець, який збив 180 «крил», тільки цей один військовослужбовець. Є інший воїн, який за всю війну знищив засобами БПЛА понад 1400 осіб противника.

– Один?!

– Так, сам, один, засобами БПЛА.

– Оце героїзм… Зернина війни, з якої виростає потужне колосся…

– Так, і головне для командира – побачити й розширити потенціал, який має солдат, незважаючи, що ти у високих званнях, а солдат – ні. Саме такі випадки й підтверджують цінність солдата, необхідність розвивати його талант.

31-річний полковник без суму дивився у простір, війна для нього – робота і звична реальність, що змінюється у своїх формах і заходах, але не в сутності. Він прийняв світ, в якому є ворог усього живого. Він прийняв свою місію, протистояти злу та оберігати солдата. В цьому є щось спартанське. Адже це перший принцип спартанців – військова справа як головний обов’язок…

– Скільки ще триватиме війна?

– Не знаю. Ми ведемо війну, що змінюється. В Україні було недостатньо боєприпасів, ми розвинули БПЛА. Потім з’явилися РЕБ, БПЛА перейшли на оптоволокно. Так це і рухається. Поганий командир, який гадає, що противник слабкий і нічого не знає. Ні, вони вчаться і пристосовуються. Інша річ, що в них багато особового складу, і далеко не всі офіцери намагаються думати, але є і дуже вправні… Однак уже з дефіцитом палива в державі-агресорі люди поступово розуміють, що війна може йти в обидва боки, тому, гадаю, скоро там поч­нуться зміни… Проте я думаю, це не остання наша війна з таким сусідом. Вони не досягли бажаного, і це триватиме надалі…

– Що б ви хотіли побажати людям, які читатимуть нашу розмову – аграріям, фермерам, працівникам глибокого тилу?

– Просив би, щоб не забували, що захистити державу ми можемо тільки разом і пам’ятати, якою ціною це відбувається – найдорожчою, життям нашого солдата.

– Ви давно були у відпустці?

– Рік тому. Ми з дружиною бачимося лише двічі на рік.

Такі вони, зерна війни. Такий він, 31-річний полковник Олексій Хільченко, комбриг, який не знає, як воно жити без війни… Що тримає їх? Патріотизм? Затятість? А може, ми – ті, хто працює в тилу на армію? Віра?

Офіцер віри

З цими питаннями я звернувся до капелана бригади «Спартан» отця Ігоря Табаки.

– Кажуть, на війні не буває атеїстів. Однак є багато обпалених війною людей, які це заперечують…

– Ба більше, атеїстів узагалі не існує. Навіть і поза війною. У кожного свій Бог, кожна людина в щось вірить, навіть якщо оголошує себе атеїстом, вірить у власні сили. Проте на війні, коли люди в небезпеці, всі згадують про Бога. Віра – це дуже важливий фактор. Усі люди вірять.

– Який псалом ви читаєте з бійцями?

– Я завжди рекомендую 90-й псалом, але не завжди молюся з ними – коли приїжджаєш до людей, ти не знаєш достеменно, хто перед тобою. Є практикуючі християни, для яких велике значення має молитва, але можуть бути й мусульмани, й представники інших вірувань. Я людей не змушую до молитви, ділюся власним досвідом і своєю вірою в Бога. Ділюся пережитим на цій війні й тим, як залишитися людиною на цій війні – насамперед це хочу їм донести.

– Чи є сенс залишатися людиною на війні, коли проти тебе звірі?

– Звичайно. Я навчаю залишатися людиною з двох причин. Коли в нашому домі заводяться шкідники, що ми робимо? Ми їх убиваємо. І не втікаємо з хати. А другий момент – ми всі уражені війною. У багатьох загострене відчуття справедливості: чому я воюю, а інші – ні? Коли війна завершиться, ми повернемося додому. Якщо військовий побачить несправедливість, як він її сприйме? Як свого ворога. І в той момент у нього спрацює інстинкт воїна. І ми тоді отримаємо війну всередині країни. Коли ти вийшов із військових дій, ти маєш залишатися людиною.

– Ви відчуваєте допомогу тилу?

– Є це відчуття, коли всі хочуть допомагати, навіть у школі, куди ходять мої діти, завжди просять: попередьте, коли їхатимете на фронт, ми напечемо смаколиків хлопцям… Хочуть допомагати в будь-який спосіб.

– А як забезпечені люди на війні? Чи все ми робимо для того, щоб дати необхідне найважливішим для нас сьогодні людям?

– Можливо, за мою відповідь мене засудять і з боку церкви, і з боку держави, але я думаю, що ми й 10 відсотків не робимо від того, що мали б робити.Ми, українці, надзвичайно багаті нашими людьми, котрі мають знання, які неймовірні. І цей ресурс маємо використати. Чи використовуємо його? Ні. Війна – це витрати. Зараз війна дронів, дрон – це розхідний матеріал. І дронів нам потрібний не мільйон, а два, три мільйони. Я вважаю, люди в тилу повинні робити все можливе і неможливе – нам для підрозділів дрони потрібні сотнями на день. Я знаю наші можливості й вірю, що ми можемо це зробити. Знаєте, в армії НАТО є принцип: один воює, а п’ятеро на нього працюють. У нас воюють п’ять і на них, можливо, працює один…

Капелан отець Ігор Табака має військове звання, офіцерське. Слова з 90-го псалма – як настанова ком­брига перед боєм: «Не будеш боятися жаху нічного, ані стріли, що вдень летить, ані моровиці, що в пітьмі ходить, ані пошесті, що спустошує опівдні. Впаде поруч із тобою тисяча ворогів, і десять тисяч – праворуч від тебе, але до тебе вони не наблизяться. Тільки очима своїми будеш дивитися й побачиш покарання нечестивих».

А тепер, коли ми знаємо в обличчя наших кращих, берімося до справи.