В компанії добрих людей

Листопад такий бурхливий і такий паскудний місяць, у цей місяць природа засинає, все живе впадає в анабіоз – і картина сплячої природи завжди спонукає до депресії та смутку, до журних пісень і важкого сну на печі з хаотичними видіннями… Проте не в нас і не зараз. Звісно, їжаки вже полягали, але коти голосно вимагають жерти й бажають веселитися. Коти та їжаки харчуються з одних мисок на дачі. Тепер коти самі, тож вимагають щомісячних кормів і каші з тушонкою, яку варить добра жінка з села та каже, що коти вже понаїдалися так, що шия в декотрих така, як у неї нога.

Так от – нам не до депресії. На обк­ладинці цього номера – військові, хлопці зі «Спартана», котрі стоять за нас проти нечисті. Давайте зробимо добру справу, допоможемо їм як треба, як ми вміємо, тим більше, що врожай уже в усіх у коморі. Хоча збирали весь листопад, дощі пішли тоді, коли вже не треба – пане Боже, не зараз, залишив би на весну. Що кажеш, весною теж будуть? Ну слава Йсу.

Так от, збирали й уже обжинки подекуди відгуляли. На Чернігівщині гуляли за все одразу – кажуть, найкраще вродив овес, шість тонн насипав, ще й ціна була непогана, як на пшеницю. Проте багато хто збирав мокру кукурудзу (до речі, в номері є згадка про підгортач для мокрої кукурудзи від Кобзаренка). І там же, на Чернігівщині, ставили рекорди – 21,42 т кукурудзи в «Батьківщині», але ніби з одного гектара. За вологості 24,9 %. Звісно, кожний на гектарі чи десяти сотках колись якісь захмарні врожаї мав, але все ж таки – понад 21 т кукуруд­зи! Гібрид, зрозуміло, декалбівський, ДКС 4712. Однак і на Тернопільщині сингентівський Топас дав 191 ц за вологості 19,2 %. Тож рекорди є. Є перемоги. І буде наша головна перемога. Взагалі нам розповідав Міхаель Хорш про двох братів в Америці, які там якихось тисяч п’ять гектарів обробляють удвох, так у них 22 – 24 т сухого зерна з гектара – норма. ГМО, зрозуміло. Проте, бачте, ми туди добираємося потроху без ГМО.

Ще сало навчитися б вирощувати, ціни нам не було б.

Загалом, основні культури (кукуруд­за, пшениця) на тогорічному рівні практично. Недобрали мільйон тонн по соняшнику, чимале відставання по сої: 4,74 млн т проти 6,01 торік. На кінець листопада бракує 2 млн т буряків. Так що все досить гидко, але не смертельно.

Ви ж знаєте, я про політику ні-ні, ми з вами тільки про хліборобські справи. А те, що електрики немає через обстріли й корупційні скандали, нам болить, як і всім, але нехай справами Алі-Баби й сорока тисяч розбійників займаються профільні видання. А ми краще з вами майнемо на виставку в Ганновер.

Ох же і виставка! І як радісно бачити на ній усіх друзів і близьких: і Кобзаренко там, і Agrokalina, ще й з такими крутими залізяками, що Європа дивується, і всі навколо знайомі, й конференція УКАБ там проходить, і всі обнімаються, і кожний розповідає, хто скільки стояв на кордоні – хто 11 годин, хто й більше. Ми проскочили за дев’ять.

Як не дивно, виставка давала сили. Я це помітив, коли ледве тягнув ноги, прийшов на стенд Maschio Gaspardo… Почав розмову з директоркою Оленою Богачевою, поговорили… Моя співрозмовниця випромінювала радість і щедро ділилася враженнями про перший день виставки. Я слухав і згадав цей феномен, це слово, яке вимовляли колись мені Хайнц Пьоттінгер, Патрік Бессон, Мартін Ріхенхаген (президент АGCО), багато хто… Це слово passion. Пристрасть. Його не часто почуєш від топів великих компаній – воно, мені здається, з категорії «романтика» і не дуже вписується в категорію «менеджмент». Однак, поговоривши з Богачевою, я пішов далі виставкою та відчув, що ноги несуть мене над землею. Далі в номері про виставку буде, тому тут не зупинятимуся й не заважатиму вам натоптуватися салом від принца данського. Я зробив для себе вис­новки: сили дають люди, які вирують енергією та рухаються дорогами прогресу й успіху, а не санаторії та відпочинок біля моря.

Ні, я не проти санаторію й тим більше – моря. Я люблю моря і небеса, все безкрає.

Якусь подобу санаторію я вчинив собі на зворотному шляху. Зупинився на кілька днів у Кракові й впав у м’яке кубло затишного готелю, де було повно світла, електрики, тепла й інтернету. Місто мене вразило поєднанням непоєднуваного, середньовіччя і сучасності, тонкої лірики й класичного живопису. Там варто побувати хоча б день, постояти вільно, без натовпу, біля «Пані з горностаєм» пензля Леонардо да Вінчі – Цецилії Галлерані… Як завжди, незбагненні енергії занесли нас до храму навпроти Ягеллонського університету і поставили помовчати біля усипальниці Миколи Коперника. Ну ви ж знаєте, львівська батярська пісня: «На уліце Коперніка, файдулі, файдулі, фай»… Уліце – це по-польськи. В цьому контексті. Ні, я не хвалюся і не пишаюся тим, що блукав Краковом поки ви тут щулилися під ракетами – на всі обстріли я встиг повернутися і ховався в коридорі разом із вами. І номер цей робив, переїжджаючи з дому до офісу, потім ще кудись, бо світло було по три години, і я писав для вас, поки не стікала воском остання свічка. Це для лірики – свічок є достатній запас. Вистачить до перемоги.

Хочу поділитися враженнями. Доблукали до музею сучасного мис­тецтва «Крікотека» і там мені випало посидіти в хорошій компанії – дзеркала так влаштовані, що сидиш за столом, а навпроти тебе – чотири таких, як ти. Звісно, не кожному це приємно, наприклад, прийшов би до музею якийсь Алі-Баба, сів нав­проти дзеркал, а навпроти – купа розбійників. Однак мені було цікаво подивитися на цю особу нав­проти – кумедний чоловік усміхався, поки я не сказав йому валити з музею й писати про виставку.

І друге спостереження: йдучи містом, час від часу натрапляєш на кріпосні мури, таблички «Тут стояла башта така-то», на горі королівський замок Вавель, оточений височенними стінами з бійницями… Сьогодні це місто – прихисток українців, які побігли від війни, та кацапів, що побігли невідомо куди й чого, надзвичайно мирне, творче, університетське, викликає подив своїм войовничим минулим: від кого вони оборонялися? О-о-о, тут починається історія… Є такий дивний чоловік, ізраїльський учений Ювал Ной Харарі, автор кількох сенсаційних книг про історію, природу і майбутнє людства. Недавно, у вересні, він опублікував статтю у Financial Times, у ній назвав нашу війну найважливішою подією століття і пояснив, чому Україна переможе в цій війні. Власне, у вересні він вважав, що ми вже перемогли, оскільки війни виграє не той, хто захопив більше територій, а той, хто досягнув своїх політичних цілей. Метою кацапів було довести, що нас як нації – не існує. І ця мета провалена. Зараз, звісно, хмари густішають, нас хочуть втягнути в гнилі договорняки, але ми вистоїмо. Так, читачу? Попри данське сало і політичні скандали. Файдулі, файдулі, фай… Цікава стаття, вона окрилює, прочитайте.

Однак мене зачепило там інше. Про що я в Кракові й замислився… Харарі каже, що 70 років від Другої світової – це мілісекунда тиші у світовій історії. Люди – такі тварини, що воювали завжди з будь-якого приводу і без приводу також. Це ми з вами, читачу, думаємо, як ото наступного року вжарити п’ять тонн сої та п’ятнадцять кукурудзи. А політики, схематозники, іноді цілі народи чухають ріпу з приводу, як на когось напасти й загарбати все вирощене, не вкладаючи міндобрив, насіння, дизпалива і місяців праці. Європейці озброюються, всі будують фортеці навколо своїх гнізд. А світ, в якому все обнесене мурами й за мурами сидять пілоти дронів, безпечним не буде. Тут кацапи успіху здобули, хоча це й не було їхньою метою, – зруйнували світову архітектуру безпеки. Значить, безпека була така собі. Архітектура потребувала ремонту.

Перемога буде. І нова архітектура. Бо ми є з вами, вічні й незламні.

Закінчиться війна – поїдьте до Кракова, краще з коханою жінкою, щоб розділити світ минулого і прийдешнього, щоб посидіти навпроти себе в хорошій компанії у «Крікотеці».

Обнімаю. Буде добре українське сало – дзвоніть. Передплатіть журнал.

Ваш головний редактор