Вітаю, дорогий читачу і дорога читачко! От ми й пройшли черговий рік вегетації, все основне виросло, наскільки могло і наскільки йому дали, тримаємося… Хоча я подзвонив Віктору Григоровичу Галі на Сумщину, запитав, як вони, і теж почув у відповідь: «Тримаємося». А що по пшениці? 9,8 т. Соняшник – 4,2 т. Горох – 4 т. Кукурудзу ще не збирали. Так що люди тримаються дай Боже, а нам треба триматися тих людей. Бо рік такий непевний видався: у когось суп рідкий, у когось перли дрібненькі. Говорив із Михайлом Шевченком із сумського «Урожаю», у нього пшениця дала 65 ц, ячмінь – 72, соняшник – 32. Однак соняшнику було 3000 га. А на Полтавщині справи не такі кучеряві.

– Збирали кукурудзу, – поділився Михайло Бернацький, – то знайшли на полі два «шахеди» й шматок ракети.

Вир подій

Останнім часом страшенно активізувалося аграрне ком’юніті: конференції та Дні поля, семінари й дискусії відбувалися з такою щільністю, що часто неможливо було потрапити на кілька важливих, бо більшість відбувалася в один день у різних куточках країни. Вимальовується портрет галузі, що модернізується. В ній є своя архаїка, своє бароко, свій модерн. Для мене знаковим став LFM-2025 з яскравими виступами Алекса Ліссітси, Олега Заплетнюка, Дмитра Скорнякова, Дениса Башлика, Цезарія Урбана. Говорили про нову добу агровиробництва. Про інвестиції, стійкі проти кліматичних змін, про Зелений лад Євросоюзу й адаптацію українського агросектору до нього, про низьковуглецеве рослинництво. Проте найбільше мене зачепила розмова про людський капітал, бо в ній одним із головних спікерів був Артем Беленков, раніше – директор компанії SmartFarming…

Артем бував у нас на сторінках, потім ми намагалися разом складати земельні карти областей, але зараз він… Він інший. Худорлявий, високий, смаглявий, над лівою бровою з’явився глибокий шрам. Він начальник штабу 412 полку Немезіс. Він дуже дорослий і ніби обпалений вогнем війни зовні й зсередини. Його не дуже цікавлять проблеми цивілки, і він усвідомлює, що проблем війни ми теж не зрозуміємо.

– Артеме, ми дивимося на війну, намагаючися скласти в оберемок політику ЄС, позицію США, реалії економіки України та кацапії… А що ви бачите там, в окопах, поблизу ЛБЗ?

– Я відчуваю, що на цю війну піде все моє життя. І ви всі прийдете до мене.

Тоді вже складно слухати про майбутні проблеми з ветеранами: «Він приходить до мене й каже: дай мені зарплату 50 тисяч. Я йому: ну, немає такої, є 20. А він каже: ні, дай мені 50. Бо я за тебе воював». Що ж, думаю я, зрозуміло, чому про місце проведення конференцій повідомляють зареєстрованим учасникам за пару годин до початку.

Легенди жнив 2025-го

Ці проблеми в нас будуть, нам треба готуватися до того, що ветерани в нас будуть різні, на них по-різному позначаться травми війни: хтось дякуватиме Богу, що зберіг Україну і що залишився живим, а хтось вимагатиме подяки від суспільства і вважатиме, що всі йому винні. Обидва праві. Проте сьогодні ми ще балансуємо на грані життя і смерті й викошуємо в полях «шахеди» та ракети. І про мир не думаємо. Щоб не зурочити, а думаємо про можливу зиму без електрики…

Думаємо про те, що наступного року, напевно, не буде стільки дощів, як цьогоріч. У більшості регіонів, за винятком півдня і сходу, таки волога була. А наступного року може не бути. Якщо відверто, то й наступного року може не бути, і навіть наступного ранку. Так завжди було, але зараз особливо: чорні птахи смерті летять на незбирані поля, гублять смертоносні пера, несуть темряву серед білого дня… Й опускаються на землю, кружляючи колами, перетворюються на темну постать… Вона встає з колін, випростовується на повний зріст, здіймає подобу рук у широких рукавах… Коли саме за рукав смикнув бригадир Гаврилович, аж заточився чоловік:

– Тебе Міщук прислав? Давай бігом, Сінотрак поведеш? Бігом давай на елеватор, ставай там у чергу… Миколка з тобою експедитором поїде.

– Я янгол…

– А я тут архангел на жнивах!!! – крикнув Гаврилович.

– Мене прислав… – звів очі й долоні до небес подорожній.

– Біг-гом давай!!! – Гаврилович сунув кулака під ніс і побіг далі керувати.

– У вас усі документи в порядку? – несміливо спитав Миколка.

Подорожній ковзнув по хлопцеві поглядом без зіниць і, підсмикнувши хітон, легко піднявся в кабіну тягача.

За годину вони повернулися на поле, і роздратований Гаврилович кинувся до них:

– Що сталося? Чому ви не в черзі?

– Ми з-з-здалися, – стукотів зубами Миколка. – О-ось документи…

Гаврилович знав, що до елеватора тільки їхати з годину. Тому, переглянувши документи, пошепки запитав Миколку:

– Як?

– Грім, блискавка… І сіркою страшенно пахло… Більше нічого не пам’ятаю.

– Грузіться і давайте ще раз, – Гаврилович знав, що в жнива нічому дивуватися не можна. Однак використовувати треба все, що дає якийсь виграш у часі.

Вісім рейсів зробив подорожній із Миколкою. Вивезли 160 т. Стемніло. Гаврилович підійшов до подорожнього:

– Як твоє ім’я?

– Імені мого ти знати не мусиш, – лунко відповів той. – Ще тридцять чотири роки маєш, поки дізнаєшся моє ім’я.

– Гаразд, гаразд, але ж ти завтра будеш?

– Я весь час тут, поруч із вами, – усміхнувся подорожній, блиснувши очима з-під каптура, який Гаврилович сприйняв за худі. – Й ось що. На ось, задонать два ауреуси на Третю штурмову.

Він зробив крок назад і розтанув у темряві, а Гаврилович збентежено дивився на дві золоті давньоримські монети на своїй долоні.

У канцелярії Давер простягнув у віконечко заповнений наряд.

– Замість того, щоб забирати душі праведників, Сінотрак водив?

– Там усе сказано…

– Сподобалось?

– Сподобалось.

– А що більше сподобалося, Сінотрак чи люди?

– Сподобалося бути корисним.

– Завтра знову поїдеш?

– А можна?!

– Гаразд, завтра знову в Лубни на жнива… Потім тиждень відпрацюєш на орках на ЛБЗ. Однак, дивись, громом і блискавками не зловживай. І ось що… Отримай два ауреуси на відряд­ження в касі.

– Дякую!!! – Давер вхопив наряд на завтра і твердою ходою попрямував коридором, намагаючись не підскакувати від радості.

Країна, до якої будуть їхати всі з усіх усюд

Як хочеться вже думати про новий образ України. Про нову міфологію, нову ідеологію, нову промисловість. Ми можемо збудувати галузь виробництва безпілотних систем, цивільних і військових, повітряних, сухопутних і морських. І підземних, напевно. Багатотонних і малогабаритних, мікросистем урешті. Ми можемо збудувати унікальну харчову промисловість, унікальне верстатобудування, машинобудування, авіабудування, відродити кораб­лебудування. Ми можемо добитися, щоб наш мегапотужний аграрний сектор становив 3 % від загальної потужності держави. Оскільки сьогодні експортні надходження від агропродукції, які становлять 59 % експортних заробітків України, більше засмучують, аніж тішать.

До Перемоги нам ще човгати немало. Проте вона буде, всі ми знаємо, і на небесах тільки про нашу Перемогу й говорять.

Нам бракуватиме людей, але ми випишемо наряди ангелам. Коли у нас наллються м’язи інвестицій, до України повернуться всі, хто живе зараз за межами, але плекає паспорт із тризубом. Сюди приїдуть усі, хто спраглий до справжньої свободи й демок­ратії, хто хоче жити в неймовірно прекрасній, комфортній і заможній країні.

Ну а до тих, хто захлинається отрутою при слові «Україна», ми домовимося з Гавриловичем – він туди відправить Давера.

Ми переможемо, читачу. Нічого, що врожай невеликий – ми перемагаємо.

Обнімаю вас. Задонатьте на Третю штурмову. 

Ваш головний редактор