Богдан Тимофійчук, «Богдан і К»: Ґаздувати в передгір’ї Карпат

Соняшник – «альпініст»

– Ми вже не аграрний регіон, це фактично передгір’я Карпат, подивіться, де соняшник мій росте, – вказав відразу на узвишшя, кот­рим дерлися вгору жовті кошики соняшників, Богдан Тимофійчук як тільки ми зустрілися й розпочали вояж його полями. – На території моєї господарки починаються закарпатські хребти, нічого далі немає – тільки гори й ліс, і людські городи з садками. Оце на таких передгірських незручних схилах ми й працюємо.

Це він продовжив уже за кермом, і ми пів дня їздили серпантинами польових доріг, усипаних річковим гравієм.

Його розповідь лилася і лилася, а я тільки вертів навкруги головою. Бо картина таки дещо незвична. Ми більше звикли до рівнинних велетенських полів, а тут невеличкі наділи шматками різних геометричних форм: то на горі, то під горою.

– Ці три поля зовсім невеличкі, по 14 – 16 га. Серйозні поля поч­нуться далі, де рівнини більше. У мене взагалі 70 земельних ділянок, уявляєте? Починаючи від 1,5 га й до 142 га. Однак середній розмір поля 35 – 40 га.

Тому мені й не потрібна надто широкозахватна техніка. Он під горою з іншого боку – теж мої соняшники, там 29 га, ми називаємо це поле «Говерлою». Тим узвишшям іти важко, не те що їхати комбайном! На таких схилах працюють повнопривідні комбайни Case IH Axial-Flow. У нас їх два, ще один New Holland й один CLAAS. А неподалік унизу – жовтіє поле «Банан», бо такої форми. В улоговині – наш літній табір для овечок, доїдемо й туди.

Ми пригальмували біля одного з полів соняшнику внизу схилу. Крайні стебла були високі, вище людського зросту, з великими кошиками. Сам пан Богдан із кремезною статурою спортсмена-борця біля цих соняшників нагадував мені гарного гриба боровика – міцного, повного сил і здоров’я, бракувало тільки капелюха.

– Соняшнику у вас найбільше в сівозміні?

– Ні, кукурудзи, але не набагато. Соняшнику 351 га, кукурудзи під 400 га, а іноді буває й до 600 га. Ми так і сіємо постійно, плюс-мінус. Тут була пшениця, на круг зібрали по 72 ц / га. Мали й по 80 – 82 ц / га, але десь на горбах – лише 67 ц / га. Однак, ви ж розумієте, на таких схилах важкувато сіяти й збирати. Та ще геометрія полів таких різна, трапеції з викрутасами. Сподіваємося, що осінь не буде надто дощовою й дасть нам можливість зібрати цей соняшник, ми його зараз по ночах підсушуємо, десикуємо. А ще нам важливо, аби не завітав буревій – ще одна напасть. Та й такі великі кошики це загалом лише крайовий ефект.

Якщо мова зайшла про врожайність, то озимого ячменю ми зібрали 62 ц / га на круг, із ріпаком вийшло цього року гірше – 26 ц / га. Не добрали як мінімум тонну, «побив» мороз. Решта культур – у гарному стані, зараз побачите – соя, соняшник, кукурудза. Про очікувані цифри рано говорити, але зазвичай ми збираємо соняшнику 3,5 – 4 т / га, сої – 3 – 4,5 т / га, кукурудзи – 11 – 12 т / га.

У нас озимої пшениці – під 400 га, решта по 200 – 300 га розподіляється між озимим ріпаком, соняшником, соєю, озимим ячменем. Хороша сівозміна, як на мене. Всі культури рентабельні, якщо підходити з правильною технологією. І якщо, звісно, ринкові ціни не провалюються. Я активно сію пожнивну сою вже шостий сезон, іноді вкидаємо невеличкий клин пожнивної гречки. До такої сої ми якраз і прямуємо.

– Навколо скільки сіл?

– Я працюю на землях, орендованих у пайовиків семи навколишніх сіл: Попельники, Новоселиця, Джурів, Рудники, Видинів, Залуччя, Тучапи. Маємо 2200 га ріллі. Коли мене сюди запросили з Кіровоградщини на збори, то люди одноголосно віддали землю мені, інакше тут був би заїжджий холдинг. Це був правильний крок – і мій, і земляків. Тут протікає три річки – Черемош, Рибниця і Прут. Ось бачите, збоку видніються тополі – там гребля край села. А оті два будиночки праворуч по ходу – там я народився, мама моя там жила, нині ґаздує мій рідний брат. Неподалік на галявині на березі Черемошу я малим у футбол копав, а ось за цією горою – відразу Рибниця тече. Моє дитинство пройшло в чудовій місцині. А нагорі – вже зароджується Карпатський хребет, бачите?

Ось зараз осінь починається, оцих козарів – так у нас їх називають, там у вас на Київщині – це підосичники, чи червоноголовці, у нас їх ще називають трепітниками, бо ростуть під трепетою, тобто осикою, – тут видимо-невидимо. Не раз бачив, як трактор спиняється під горою, вийде механізатор і за пів години картуз і повну пазуху грибів несе до кабіни.

Рятівний HORSCH Maestro

Ми проїхали невеличкий клин кукурудзи й опинилися внизу схилу край поля, де зійшов ріпак. Зелені рядочки сходів кружляли пери­метром схилу.

– Тут відразу після сівби пішов дощик невеличкий і сходи стали вистрілювати. Це є основа для ріпаку. Однак патичком-рятівничком у нас відтепер є сівалка HORSCH Maestro 18 CV, – допов­нює розповідь Павло Тимофійчук, генеральний директор підпри­ємства і водночас син Богдана Володимировича. До речі, батько й син диплом агронома отримували разом, в один рік тобто. – Прид­бавши цю сівалку, ми отримали можливість сіяти з мінімальними витратами й головне – зі збереженням вологи, через що й одержали рівномірні дружні сходи. Сіяли на глибину 3 см.

Цікаво, що нижній край поля, який упирався в польову дорогу, був дощенту заїжджений автівками рибалок до сусіднього ставу, бо дорога через весняну заболоченість змістилася в кілька метрів поля. Оці 6 м ущільненої площі було зорано (прихильники, вірніше противники правильного No-till можете волати: який же це No-till?). І ця сама сівалка сіяла тут теж в один день, однак різниця в сходах по оранці й стерні була суттєвою. По оранці сходи помітно рідші й менші. Хоча, мабуть, майбутній дощ згодом вирівняє їх стан.

Роботою сівалки дуже задоволений господар, Богдан Тимофійчук:

– Ця сівалка стала для нас незамінною взагалі. Ми ще побачимо чудову пожнивну сою, такий результат без точної роботи цієї сівалки по стерні просто неможливий. Вона дуже радує нас у роботі. Допомагає сіяти практично в непідготовлений ґрунт. Ми активно використовуємо в підготовці ґрунту Salford RTS, однак можемо сіяти й напряму після озимого ячменю й озимої пшениці. Сівалка широкозахватна (18-рядкова) і високопродуктивна, навіть в умовах передгір’я, де поля маленькі й різної конфігурації, за добу дає змогу посіяти до 100 га. Має високу точність сівби, рівномірність розкладання зернин і головне – на однакову глибину, що дає гарні дружні сходи в один день. А ще наша модель має суттєву опцію – здійснювати розподіл насіння на сошники з центрального бункера. Раніше треба було засипати у 18 банок на сошниках.

Далі спинилися на зеленій потужній кукурудзі, але вже з обкошеними краями й прокошеним коридором посередині.

– Це ми щороку на сусідній спиртзавод недозрілу кукурудзу косимо, – пояснює фермер. – Директор заводу просить тисячу тонн будь-якої вологості, яку я зможу скосити – треба, щоб завод не простоював.

Ми зайшли в прокошену ділянку з середньораннім гібридом, ФАО 260, а потім на інше поле – з раннім гібридом, ФАО 220, де кукурудза вже мала ознаки дозрівання. Принаймні зовнішньо. Цікаво, що в останнього качан був розміщений дуже низько, однак гарний, товстий, вивершений.

Тимофійчук порахував кількість рядів на качанах обох полів – 18, більше не буває! Й це не може не радувати. Перші прокоси показали врожайність 11,2 – 11,3 т / га, вологість 26 %.

Пожнивна соя

Проминули поле з демоділянками соняшнику й сої з різними гібридами – досліди для себе, не для семінарів, відтак без прапорців і всілякого показного антуражу.

Ми завернули до чергового бригадного двору господарства, їх на шляху було кілька – трохи техніки, кагати з перегноєм, невеличкі прибудови, навіс для сіна. Неподалік буяла зелена й доволі висока соя. Доки пишу ці рядки, вона, мабуть, уже в пояс. Це пожнивні посіви. Тут зібрано озимий ячмінь.

– Сівбу здійснили 25 червня, а торік її сіяли трохи раніше – 18 червня, і вона була більша за нинішню. Якщо днями впаде дощ – підросте, наздожене висоту торішньої. Й знову ж таки, я дякую сівалці HORSCH Maestro 18 CV. Інакше навряд чи отримав би такі рівномірні сходи. Подекуди вистрілює одинока падалиця соняшнику, та це не біда. Бачите, який килим темно-зелений! І пожнивна соя скрізь така. Цього року в нас пожнивної сої висіяно 220 га, тому й покривних практично не сіяли. Зазвичай суміш покривних у нас саме на таких площах, після ячменю. Торік пожнивна соя дала нам 2,6 т / га. Навіть якщо нині зберемо 1,5 т / га сої додатково до звичайної, то що ще треба? І додаткове накопичення азоту в ґрунті до того ж.

Тепер ми їхали до сої традиційної, що висівалася навесні. Богдан Володимирович звернув увагу на Salford RTS, що стояв на дворі бригади: мовляв, важливий агрегат, ми з ним дружимо.

Й ось ми на соєвому полі, до речі, найбільшому в господарстві – 142 га. І доволі рівному. Спинилися біля високого металевого хреста край поля, пофарбованого в синій колір. Стебла сої вже почали вкриватися жовтим кольором, на них рясними китицями висіли серпоподібні випуклі бобики.

– У нас 300 га такої сої, в трьох полях. Тут по 60 бобиків є на стеб­лі, –сказав задоволено пан Богдан. – А хрест – це спадщина ще від колгоспу. Попри радянщину, тут завжди навесні освячували поле, була і є така традиція.

З іншого краю поля соя була густіша, відтак рідше гілкування, хоча бобики рясніли теж. Господар пояснив, що поле сіяли трьома сівалками: двома власними – HORSCH Maestro (міжряддя 45 см) і нульовою John Deere (міжряддя 19 см), третьою – PÖttinger (суцільний посів) – допомагав брат.

– Мали випадати дощі, й ми поспішали завершити сівбу – за добу трьома сівалками посіяли 410 га. Обмолот покаже, який спосіб і сівалка краще спрацювали. Хоча мені вже зараз видається, що після HORSCH Maestro все одно кращі посіви. Попередником був соняшник. Обробіток – мінімальний: рублячий коток український і потім два проходи Salford RTS під кутом 45° – восени й навесні перед сівбою.

Інше дворище було цікавішим – далеко від села, посеред полів, під горою й лісосмугою, з двоповерховою адмінбудівлею та численними спорудами й прибудовами. Сушарка, різні ангари, в боковому ряду низка дверей до майстерень і гаражів, пожежний автомобіль – словом, такий антураж, хоч кіно знімай.

– Років шість тому я придбав цю базу. Коли став господарювати поблизу, взяв в обробіток ці поля, залучанські, мені хтось підказав: а тут бригада є поруч закинута, ти не хочеш купити? Там дід її зберіг і хоче комусь продати. До нього приїздили будівельники, торговці, хотіли взяти собі територію під склад, де цемент фасувати абощо, то він не продав, сказав, тут мусить бути тільки колгосп, тракторна бригада й ніщо інше! Коли я до нього прийшов, він відразу сказав: «Богдане, я тебе вже тут три роки чекаю».

Той дід, Федір Васильович, колишній голова колгоспу, тут жив і сторожив, аби не розтягли по дворах. Окрім складів, майстерні, кузні нам дістався ще й 53-й «газончик» на ходу, два трактори ЮМЗ, кар­топ­лекопачка, культиватори, очисна АВМ. Усе нині працює, відновив. Дід у мене ще керуючим три роки працював, помер уже. На другому поверсі – офіс додатковий, унизу – їдальня. Доки нам борщ наливають, гайда, покажу джерело чистої питної води у дворі.

Ми обійшли склади, заасфальтовані майданчики, й поза сушаркою та місцем, де колись виростуть башти-силоси для зерна, між двома невеличкими, штучно викопаними глибокими ставками, з-під гори на узліссі текло джерельце. Вода крижана, смачнюща.

– У нас є інше джерело, з того в їдальню набираємо. Тут колись був цех, наливали воду, мінералізували й продавали під маркою «Княжанська», – веде далі Богдан Тимофійчук. – З часом облаштую тут альтанку, щоб не в кущах воду пити. Синів зберу докупи, бо поки зі мною лише один, найменший. Середній навіть кандидат сільськогосподарських наук. Треба, щоб війна тільки скінчилася. Тут же все є для роботи й для душі. Ну пішли, спробуємо нашого закарпатського борщу!

Вівці, дороги та капличка

А потім ми знову кружляли полями, узгір’ями та ярами, наближаючись до одного з овечих таборів.

Звернув увагу на численні кагати на краях полів.

– Органічні компости готуєте?

– Зменшуємо залежність від складних мінеральних добрив. До перегною власних овець і корів додаємо курячий послід сусідського фермера, яблучні жмихові відходи сокового виробництва в Заболотові, відходи з виробництва шампіньйонів, насичені грибним міцелієм, поливаємо ці бурти деструктором стерні Вермистим Д, який містить гумати, фульво- і амінокислоти, вітаміни, природні фітогормони, мікро- і макроелементи та спори ґрунтових організмів, додаємо вапнякового борошна. Все це постійно перемішується. Над буртами працюємо цілий рік, потім уносимо на поля. Тут нам у пригоді чудовий розкидач органічних добрив заводу Кобзаренка. В середньому щороку вносимо на половину площ до 10 тис. т, тобто 10 т / га. А от хімічний захист використовуємо планово, без жодної економії.

Зробивши ще одне півколо під горою, де на частині узвишшя Тимофійчук прибрав хащі, розорав схил і засіяв сумішами 16 видів пасовищних трав, ми потрапили до овечого табору – два загони на протилежних схилах, звичні для таких місцин сторожові пси породи алабай, під однією прибудовою з сіном стояла красива кобилиця.

– Коня мені просто подарували кілька років тому, – пояснив Богдан Володимирович. – Вівці тут двох порід – романівська й українська гірськокарпатська, оті білі в окремому загоні. Тут трохи понад 700 голів, ще стільки ж на іншій фермі, з них 300 голів – племінних. Тут і кози між ними, бачите? Зі свіжовидоєного молока кіз та овечок ми виготовляємо будз – яскравий самобутній продукт наших країв. Це як першого віджиму олія, тобто перший продукт із молока. А тоді з нього готують наступний продукт – бринзу. Бізнесом це не назвеш – у місцевих невисока купівельна спроможність, однак це підтримка традицій виробництва й історій нашого краю. За вівцями цілорічно доглядають закарпатські вівчарі – батько й три сини, по черзі їздять додому. А як зберемо кукурудзу, то запустимо в поле стадо овечок – вони все там визбирають: і зерно, що впало, й зелень підчистять.

Ще у нас є вісім корів, які дають 50 – 60 л молока теж, працюють на власну кухню, відбиваємо сметану. Маємо власний магазин, реалізуємо сельчанам власну м’ясну і молочну продукцію. В селі її розбирають миттєво, бо в людей корів зовсім не лишилося.

Є в нас і невеличка приватна свиноферма на 500 – 600 голів, зерновідходи я туди віддаю, там свій млин на території. То справа дружини – заробляє собі кишенькові гроші та на онуків, – бадьоро каже пан Богдан, і спробуй зрозумій – жартома чи правду він говорить.

Польові дороги – звісно, не злітні смуги, однак пристойний рівень пересування забезпечувало покриття білим річковим гравієм. У деяких місцях на узбіччі були нагорнуті резервні купи такого дрібного каменю.

– Оці всі дороги, загалом 60 км, я утримую своїм господарством, – кидає на ходу мій співрозмовник. – Раз у півтора-два місяці доводиться грейдерувати, підсипати. Гравій беремо з річки, мільярди кубів там його. За 15 років так усі дороги привів до ладу. Втім, хто користується такими полівками, той знає, що варто на пів року їх закинути – й вони стануть такими, як після проходження танкової колони.

Нарешті в селі Княжому ми вискочили на асфальтівку, 22 км якої з’єднують два райони – Косів зі Снятином, між котрими господарство Тимофійчука. На повороті до каплички – високий хрест як давня пам’ятка скасуванню кріпацтва. Не пам’ятаю, щоб я десь ще бачив подібні пам’ятки.

Ось і річка та капличка на воді. Здалеку нічого незвичного, однак зблизька це справді дуже гарна місцина. На роздоріжжі, поза греб­лею – чималенький прямокутний басейн неширокої річки, до котрого з обох боків облаштовані сходи. Сама капличка немов парить високо над водою, вона відкрита, лише опори по боках, посередині білосніжна статуя Іоанна Хрестителя, над нею – позолочена баня з хрестом. До каплички з цент­рального майданчика, облаштованого великим річковим каменем, ведуть металеві сходинки з поручнями. У прозорій воді видно камінне дно й невеликі зграйки різних нерічкових риб, у всякім разі форель я точно впізнав.

– Підбив на це мене наш односелець, Григорій Граб’юк, був керівником водного господарства в Івано-Франківську, – розповідає Тимофійчук. – Каже, Богдане, наші сельчани в цьому місці завжди проводять Водохреще, там є джерельце питної води, біжить слабенько, але ми набираємо воду, освячуємо. А як би нам там поставити ошатну капличку, ще й не на березі, а на палях? Кажу, ну давай, які питання, я допоможу. Будували, скажу вам, усім селом. Я дав кран, екскаватор, почистили й поглибили дно копалини біля джерела, Григорій привіз палі та труби, зробили майданчик. У селі багато будівельників і умільців назагал – вони облаштовували все власними руками, покривали бляхою, зварювали метал, виготовляли ковку, чеканку. Я лише дав техніку і купив оцю статую Іоанна Хрестителя, церква придбала позолочену бляху. Оскільки води було мало, то я викопав два стави поруч. Насправді вони колись за колгоспу існували, просто в останні десятиліття з цих ставків зробили сміттєзвалище. Рибу запустив, сельчани з вудками сидять.

Ось спробуйте й цієї водички – холодна, джерельна, чиста. На Водохреще тут збирається все село, вся громада. Отець Ігнатій піднімається сюди, читає молитву й на стрічках опускає золотий хрест у воду, освячуючи її. Потім люди по тих східцях заходять у воду, з того боку для жінок стоять роздягальні. Гарно продумано. Оце прочитав, збудовано 2012 року, тринадцять років гайнуло, як швидко летить життя…

– А живете ви де?

– Отам, де ми рано зустрілися, в селі Попельники, додому з контори пішки 600 м.

За капличку мені Подяку вручив митрополит Івано-Франківський і Галицький Іоасааф. Та я ж не заради цього все роблю, все з собою не забереш, щось і людям треба лишати.

В офісі ми поговорили ще трохи про технологію в полях, війну та інше буденне.

Війна, люди та сонячні батареї

– Сезон дуже проблемний?

– Рік видався, з одного боку, складним і неспокійним, а з іншого – все одно врожайним. Коли починав агробізнес, то вже через три-чотири роки став думати, що весна може бути дощовою або посушливою, холодною або теп­лою, а ще – ранньою або пізньою. Здавалося, все зрозуміло. А виявляється все далеко не так. Бо в кожному з варіантів маса нюансів. Цьогоріч була вкрай суха зима, а потім затяжна пізня весна. А відтак пізня сівба ярини й пізні сходи.

Все це відтермінувало вегетацію й збирання майже на три тижні. Назагал страхуємося оптимальними технологіями. Тут ми керуємося двома правилами. Щоб отримати хороший урожай будь-якої культури, треба мати збережену у відмінному стані землю. Це основа. Для цього ми намагаємося мінімум її чіпати, мінімум інтенсивного обробітку. Друге – зарядити її додатково органічними добривами, допомогти сидеральними рослинами.

– Ви ж вже давно не орете?

– З 2010 року, після великих паводків, коли зі схилів із родючим шаром пливла донизу й наша кукурудза. У нас же ви бачили – 70 % полів рельєфні, загроза водної еро­зії дуже велика. Та й клімат змінив­ся, вологу доводиться заощаджувати навіть у нашому регіоні. Я від оранки відмовився ще на Кіровоградщині. Саме той понад 10-річний досвід роботи в сухому краї зробив мене прихильником No-till і Mini-till. Здебільшого в нас усе ж мінімальний обробіток – десь дис­ки, десь Salford, десь сіємо напряму.

Коли маємо змогу зібрати пшеницю очісувальною жниваркою, то ці поля з високою стернею лишаємо перезимувати й навесні там напряму сіємо кукурудзу. Цього року очісувальну жниварку не застосовували, бо в нижньому ярусі пшениці сидів польовий хвощ, що унеможливило очісування, збирали звичайною. Однак це не означає, що там ми не зможемо здійснити сівбу по нулю. Взагалі кількість сівби напряму залежить від того, як складається ситуація. Здебільшого у нас усе ж Mini-till.

– Технікою забезпечені повною мірою чи чогось не вистачає?

– Назріла потреба самохідного обприскувача. У нас причіпні імпортні, хороші, Lexis 3000 від KUHN, трактори New Holland за ними закріплені. Однак самохідний є самохідний. Ми за ніч 70 га обробляємо, а треба було б 300 га.

Однак наразі я переймаюся ще од­нією нагальною справою. Через воєнні дії, відключення електроенергії та високу вартість енергоносіїв плануємо побудувати сонячну електростанцію з потужністю 225 кВт. Ми маємо два дизельні генератори по 180 кВт, однак це не розв’язує наші проблеми. Тому йдемо до сонячної енергетики. Плануємо звести вже цього року. На весну є план будівництва літньої ферми для утримання і відгодівлі ВРХ (бичків) м’ясного спрямування.

– Навколо вас багато сіл…

– Так, на нас лежить велике соціальне навантаження і людська відповідальність. Господарка розтягнута по територіях семи сіл, і в кожному з них – школа, храм, свої дороги, клуби, дитсадки. Ми не стоїмо осторонь, у всьому допомагаємо, десь капітальні ремонти робимо, десь із нуля будуємо. Чимало спортивних майданчиків зі штучним покриттям звели, ремонти спортзалів, перекриття дахів шкіл і дитсадків, заміна вікон і дверей – словом, усе, що попросять. Нема такого села, аби не допоміг.

Хоча зараз велика увага допомозі ЗСУ. Допомагаємо в міру можливості як ПММ, так і транспортними засобами – джипи, пікапи, вантажні автомобілі. На постійній основі відправляємо через волонтерів власну консервацію – м’ясні тушкованки в асортименті, паштети, смалець зі шкварками, солонину власного виробництва.

– Яка найбільша проблема перед господарством?

– Як і перед усією країною – війна. Вона висмикнула з господарства дев’ять потрібних нам працівників, які, слава Богу, живі, воюють. Не вистачає людських рук, навіть звичайних працівників, багато виїхало за кордон.

Люди психологічно пригнічені. Однак водночас це й згуртовує їх. Бо вони розуміють, що тільки в напруженій добросовісній праці можна хоч якось допомогти своїм синам і чоловікам на фронті. Як не працювати, якщо там кладуть життя? Ось ми сьогодні з вами в селі зустріли одного нашого молодого працівника, нині воїна, прибув у відпустку з Покровського напрямку, завтра зустрінемося, поспілкуємося. Він же невдовзі обов’язково повернеться й знову сяде на крутий комбайн і зароблятиме гроші. Бо я тут дав йому путівку в життя, тут він отримав права, тут шість років працював і вже три роки воює.

– Повернення в село не принес­ло розчарування?

– Я не шкодую ні за чим. Дружина, як і більшість жінок, можливо в душі й хотіла б бути міською пані. Однак я щасливий повернутися на батьківщину, бути з сім’єю, братами на рідній землі, де пройшло моє дитинство. Бути разом із країною. І для мене не так важливо, скільки я заробляю, важливо, що саме я роблю, які результати маю, що відчуваю при цьому. Й це я прищеплюю своїм дітям.

Мене радують ось ті капелюхи соняшників попід горою, що ми бачили, качани кукурудзи на 18 рядів, овечки, що бігають у таборі, що люди мають роботу й отримують задоволення і відповідну оплату своєї праці. Я намагаюся змінити навколишнє на краще й даю таку надію людям. Ми віримо в Перемогу, в повернення додому всіх наших захисників, які потрібні нам у мирному житті.

– Що в людях ви шануєте найбільше?

– Найбільше шаную професіоналізм і порядність. Професіонал – це найвища оцінка для мене в будь-якій справі. 

 

---