Розмаїття бобових культур на наших ланах останнім часом куди істотніше, ніж за радянщини. Тоді штучні заборони, а часом безглузді вказівки з владних кабінетів зводили величезний шлагбаум перед агроноваторством. Відтак для того, щоб перелічити бобові культури на «ланах широкополих», із лишком вистачало пальців однієї руки. Нині так чи інак в Україні дають раду з мало не півтора десятками бобових. Однак, ніде правди діти, господарі здебільшого все ж таки обмежуються соєю, вряди-годи звертаючи увагу на горох. А що ж інші бобові? Разом із Володимиром Іванюком – відомим в Україні фахівцем, який нагромадив багатий досвід роботи в різних агропідприємствах, – з’ясовуємо, чи матиме перспективу в наших широтах бобова іншина, або, якщо хочете, чи здобудеться на чин чина, чи слушні замашки в машу, чи відсвяткує справжній день народження вика, чи знов залюбимося в люпин, чи поле-полюшко буде прихильним до пелюшки, чи дасть змогу кінський біб підтримати звичний життя триб.

Сівозміна як виграш

– Спілкуючись останнім часом з аграріями на бобову тему, спостерігаю, що асортимент бобових культур в їхніх господарствах істотно розширився. От буквально на тижні нашої розмови кілька агрономів розповідали мені про кінський біб. Чи мої враження не є хибними, й справді в Україні нині – «ген розмай» бобових культур? – адресую перше запитання Володимиру Олексійовичу.

– В радянські часи було всього три зернобобові культури. Це – люпин (натомість опісля він пропав, перенаситили ним сівозміну в 1960-ті рр. і розвинувся антракноз), горох і кормові боби. Все, більше не було! А зараз я нарахував (і фактично таку кількість уже вирощував) 13. Визнали й ту саму вику, й ту саму пелюшку (яка була заборонена, вважалася в нас засмічувачем, хоча в країнах Балтії (тоді це були прибалтійські республіки), а також у росії до неї ставилися прихильно). Кінські боби офіційно були. Я опікувався цим питанням. Велася селекція, зокрема у Вінниці в Інституті кормів (нині – Інститут кормів та сільського господарства Поділля), а також на Тернопільській сільськогосподарській дослідній станції. Це – хороша культура. До речі, у Великій Британії є озимі боби. Вони цінуються. Європа знає про них і потребує їх. Проте кінські боби дуже вологолюбні.

– Тобто на Західній Україні можна їх вирощувати?

– Так, і потрібно! Є ціна й попит в Європі. Боби Європа бере. Щодо пелюшки скажу: вирощує колега й каже, що йому телефонують, так він загинає ціну 30 000 грн / т, щоб від нього відста­ли. Й це щороку таке.

– А яка ціна, щоб не відстали?

– Думаю, що 25 000 грн / т – це нормально. Бобові – це суперкласно! Це – чудові попередники під усі культури. Та сама бінарна сівозміна, про яку ми свого часу казали. Вони, за винятком сої, всі рано збираються. Ну й не варто забувати про фітосанітарний стан ґрунту. Основні переваги – ґрунт виходить якісний і бобові рано звільняють площу, за винятком сої та, може, машу (найдорожча культура!). Як казав один аграрій про маш, він – вічнозелений. А інші рано збираються.

– Як аграрії роблять вибір на користь тієї чи іншої бобової культури? Чому та, а не інша?

– Основний чинник – волога. Люпин, кінські боби, вика, пелюшка потребують дуже великої кількості вологи. Зараз на піску вже й люпин не зростатиме. А далі – чина, маш, нут, які не переносять перезволоження. Коли я працював на Полтавщині, там у перший рік було 1800 га нуту й під 1000 га сочевиці. Під час посухи вони добре себе виявляють. А чина, певно, найбільш посухостійка. Микола Вавилов писав, що в найсухіших місцях Африки була саме чина.

– Чи не помиляються аграрії, вирощуючи ту чи іншу культуру за непритаманних для неї умов, ловлячись на високу ціну?

– Колись був такий період, що Тернопілля та Хмельниччина спокусилися на високу ціну на непритаманну для своїх регіонів культуру й почали вирощувати. Покупці – це лише індуси та пакистанці. Коли в них був неврожай (там же м’яса, умовно кажучи, немає), то вони купували. Проте це один раз на 4 – 5 років. Відтак немає сенсу.

– Що скажете про горох? Ціна на нього буває однораз на кілька років. Зважаючи на це, люди й планують горох у сівозміні. Та буває, що розчаровуються, натомість буває, що й навпаки…

– Думаю, що південь шукає варіанти сівозмін з огляду на посухи. Горох може вискочити, коли температури ще немає. Починається вегетація в березні, далі – квітень, він формує масу, кореневу систему. Питання, чи його купуватимуть? Навряд, бо всі комбікормові заводи, фірми налаштовані на сою. Відтак і типова американська сівозміна соя – кукурудза набирає ваги. Проте виграш, який ти одержуєш, – це сівозміна. Якщо хочеш вирощувати пшеницю, надто на півдні, то можеш лише після пару та після гороху її отримати. А інших же попе­редників немає. От ця ланка горох – озимий ріпак (чи озима пшениця) й виходить на аван­сцену. Наскільки я знаю, та сама Одещина перейшла на озимий ріпак і на озиму пшеницю, правильно ж? Горох фактично лягає під цю схему. Класно було б, якби використовували чину або сочевицю. Та їх не знають, і вони в комбікорми не потраплять, й експорту немає.

– Чи варто нам висівати чимало озимої пшениці?

– Єдиний момент, за додержання якого варто вирощувати пшеницю, – це тоді, коли вона якісна, коли вона йде на борошно, на доробку. А на фураж – немає сенсу, адже є та сама кукурудза, якій пшениця – не конкурент. З України навіть у складні часи пшеницю експортують. Увесь світ споживає! Найбільша складність для півд­ня – зробити сівозміну. На тій самій чині, на тій самій сочевиці. Та в Канаді й, знаю, що останнім часом у Казахстані є державна підтримка, зокрема, вирощування сочевиці. На цьому вони виграють у нас, давно зайнявши ту нішу. Й мають відповідні угоди на величезну кількість років. А в нас ніхто, на жаль, не опікується тим, щоб лобіювати якісь культури.

– Як ви ставитеся до бобових у монокультурі?

– Ні, немає такого. Єдине, три роки може бути соя – штучна культура. А всі інші – то проб­лемно. У нуту, скажімо, будуть проблеми, поширяться шкідники. Краще бінарні сівозміни: бобова – небобова – бобова – небобова. Й немає потреби в повторному висіванні бобових на тому самому полі.

– Бобова – небобова – інша бобова – інша небобова?

– Ні. Ну, найславнозвісніша сівозміна: соя – кукурудза. Це – штучні культури, а над іншими культурами цивілізація дуже мало попрацювала. Чина програє сої. Проте якщо взяти продуктивність, наприклад, у ланцюгу чина та озимий ріпак чи озима пшениця, то варто замислитися. Питання збуту стоїть. На перший період, може, щоб дотації від держави були тим, хто опікується такими культурами.

– Дичками?

– Дичками.

– Ну й, певно, мають працювати в українських посольствах у важливих для продажу нашої аграрної продукції країнах аграрні аташе.

– Так, хоча спершу я зробив би, щоб заводи працювали для нашого комбікорму всередині України – для відгодівлі свиней, курей, щоб держава щось доплачувала на ці культури. Має бути програма, бо окремо чина чи горох не можуть конкурувати. А якщо в ланці, якщо в сівозміні, то це вже буде краще, бо відчутно збільшиться й продуктивність того самого ріпаку, й тієї самої пшениці. На мою думку, це – комплексна проблема. На жаль, у нас ніхто цим не опікувався. Це – аграрна політика, а в нас її зовсім немає.