Коли я збирався на зустріч із Тарасом Висоцьким, заступником міністра економіки, відповідальним за євроінтеграцію та прифронтові території, до мене зверталося чимало знайомих аграріїв із запитаннями, проханнями, скаргами, які просили переадресувати заступнику мі­ністра економіки. І це дещо дивувало – зазвичай, коли я планував бесіду з міністром або іншим впливовим урядовцем, люди лише говорили: «Ну-ну». Адже аграрії – народ конкретний і практичний. І до посад або статусів ніякого пієтету не мають, оцінюють людину за вчинками та діями. Вочевидь, Тараса знають як практика й людину справи. Так, п’ять років керівництва УКАБ – хороша школа. І згодом – кілька років на посаді заступника міністра, в. о. міністра, зараз, після злиття міністерств, знову заступник міністра, але спільнота знає: саме заступник є головним по галузі від держави.

Міністр у нас у країні живе 11 місяців (статистика). А от заступник міністра – шість років і більше. Часи буремні. Вирує все: клімат, ціни, ринки. Йде величезна й страшна війна.

Що є однозначно приємного в Тараса Миколайовича – це щирість. Жодного нальоту бронзи. Коли він із тобою розмовляє, то фокусується саме на тобі, не літає десь думками й не говорить штампованих фраз. Це не дивно, коли аграрії спілкуються між собою, але це дивно, коли журналіст розмовляє з заступником міністра. Не заведено в нас так, бо чиновник завжди встановлює дистанцію, непомітно дає зрозуміти, що між вами – кар’єрна прірва. А Тарас Миколайович запроваджує нову культуру спілкування між міністерством й аграріями: ми всі люди й усі робимо те, що можливо й неможливо зробити в час війни та негоди.

12-годинний робочий день

– Який ваш звичайний робочий день? – запитав я Тараса Миколайовича, коли ми вмостилися за столиком на Хрещатику.

– Мій робочий день щодня починається з 8 ранку – наради з одним зі структурних напрямів. Тому що о 9-й уже починаються міністерські… А від 9:30 і до 18-ї йдуть планові події ширшого характеру – міжсекторальні, засідання урядового комітету, логістичний штаб, біоенергетичний штаб, зідзвони з агроасоціаціями. Участь у роботі конференцій, Верховної Ради. З 17-ї до 20-ї намагаюся призначати більш фокусні наради, з конк­ретних питань, які потребують більше уваги й часу: законодавчі ініціативи, нові ідеї. Зазвичай робочий день 12-годинний, але в п’ятницю буває до 17 – 18-ї. До того ж у кожному міністерстві є заступник, відповідальний за прифронтові території, і мене таким визначено в Мінекономіки. Я намагаюся до кожної прифронтової області хоча б раз на квартал поїхати. А таких областей у нас, на жаль, зараз десять… І раз на тиждень виїзд у регіони. Мінімум раз-два на квартал є закордонні відряд­ження, оскільки я відповідаю за євроінтеграцію за двома розділами… Такий формат і виходить: з восьмої до восьмої…

– Важке життя. Я розумію, що ви – людина ресурсного віку, я у ваші роки теж по 16 годин працював, але – що це для вас? Це місія? Це спорт? Це спосіб життя?

Тарас Миколайович не дивувався моїм запитанням. По-перше, знає життя, а по-друге, мабуть, відчував, що наш журнал намагатиметься дізнатися про особисте.

– Для мене це і спосіб життя, і місія, і філософія. Постійно роками й десятиліттями так було б складно витримувати темп, але зараз інакше не можна, такі виклики й завдання… І все ж таки це спосіб життя. Я люблю працювати. Я не з тих людей, які відмучилися вісім годин або сорок годин – і потім вони живуть. Я, коли працюю, тоді, власне, і живу. Фізично іноді складно, але загалом це мені подобається.

– А як же дружина, діти?

– Вони зі мною. Є різні ситуації в цей воєнний час, але вони в Києві, дружина працює в Києві, дві доньки тут, не виїжджали з України. Донькам 11 і 13 років, ходять до школи тут, у Києві. Поки що певний баланс знаходимо, я намагаюся суботу та неділю приділяти сім’ї.

80 % часу – на пожежі

– Свого часу я розмовляв з усіма міністрами економіки, впродовж десятиліть – жоден мені не відповів, якою буде країна в майбутньому. Всі мислили тільки горизонтом року. А як у вас? Ви ж людина стратегій?

– Все змінюється. Є чимало речей, які непередбачувані, виникають несподівано, і на них треба реагувати. Звісно, є бюрократичний складник, план роботи на рік, затверджені графіки… Річні зав­дання є. Вони чітко розписані за підрозділами, вони розділені на квартальні та місячні. Проте є ще два розділи, які я сам для себе веду – це довгострокові цілі, коли розумію, що існують певні реформи, що виходять за рамки річного плану. Вони виконуються, і про них треба пам’ятати.

Наприклад, нам потрібен комплексний підхід до відновлення, догляду та розвит­ку лісосмуг. Ми сприймаємо лісосмуги як даність, вони працюють, але треба усвідомлювати, що вони не можуть існувати в первісному вигляді сотні років. Їх треба змінювати, можливо, переходити на корисніші або цінніші породи. Щоб вони виконували функції та давали більший ефект. Я про це пам’ятаю, думаю, що треба зробити. Є земельна реформа, яка започаткована: багато зроблено, але не доведено до стану розвиненого ринку. Є ідея запустити реєстр зон ризикованого землеробства. Це намагання перейти від тактики гасіння пожеж до спланованих передбачуваних дій, закласти критерії, які одразу сигналізували б про небезпеку. Наприклад, ми хочемо закласти вимір продуктивної вологи в метровому шарі ґрунту в критичні періоди для вегетації озимих і ярих культур: для озимих – квітень, для ярих – друга половина травня. І якщо в нас уже є сигнал за цим показником, що існує ризик великої втрати, ми вживаємо дії не в серпні, коли вже пізно, а заздалегідь – із можливістю вчасно реагувати.

– Це не зовсім питання вологи… Нам потрібно загальну родючість ґрунту контролювати.

– Справді, це друга довгострокова ціль, потрібен дієвий і системний моніторинг стану родючості ґрунтів. І є підціль, теж довгострокова – відновлення. Це особливо стосується прифронтових земель. Це не тактична ціль, цим треба займатися десять років, може, й довше. Довгострокові напрями є, і під них треба добирати кроки, ресурси.

– Ми з вами говоримо про речі, які вкладаються в логіку і тактику міністерства як такого, але ж постійно виникають ситуації, проблеми, болі аграріїв, цілих секторів, на котрі треба реагувати поза планом… От, наприклад, молоко. Нелогічне й непередбачуване взимку зниження цін. Чим ви можете допомогти тваринникам, яких можна вжити заходів? Далі буде посівна, проблеми з добривами, пестицидами…

– Системні, планові завдання в роботі займають, на жаль, відсот­ків двадцять часу. А 80 % часу йде саме на пожежі. Вони бувають мегалокальні, як-от сьогодні звернулося підприємство по допомогу – і питання швидко вирішили. А бувають масштабні. Обвалилися ринки по молоку – і це критичне питання на пів року – рік, поки ринки відновляться. Так само і з озимими: може виявитися, що частина пошкоджена наднизькими температурами, і потрібно буде хутко знайти ресурс, банківський, товарний, щоб швидко відновити діяльність. Це може зайняти в реалізації декілька місяців.

80 % часу на це йде – здається, три проблеми зникнуть і з’явиться час, але вони замінюються іншими. Коли такі питання виникають, ми намагаємося їх передусім максимально опрацювати з багатьма стейкхолдерами для достеменного розуміння ситуації. У нас побудований системний ефективний механізм комунікацій з профільними асоціаціями: ми їх знаємо, вони нас знають. У нас збудовані механізми швидкого подання сигналів і фокусного обговорення пропозицій. Потім ми маємо постійну роботу з партнерами, FAO, представництвом ЄС, Всесвітньою продовольчою організацією, враховуємо їх думки й ресурси реалізації. Підтримуємо системний зв’язок із регіонами через обласні військові адміністрації – там усюди збережені структурні підрозділи, відповідальні за аграрний розвиток. Від них ми теж отримуємо інформацію про дійсний стан речей і ринків. Морози, вплив на посіви, на тваринництво – тут взаємодія з Укргідрометцентром, ДСНС, Мінрозвитку, іншими відомствами.

Наша ідея – завжди в таких проблемах пропрацювати міжнародний компонент, компонент різних державних інституцій, залучення науки, державний зріз, регіональний і секторальний через об’єднання й асоціації. Прокомунікувавши з усіма, маємо об’єктивну картину і зворотний зв’язок, розуміння, що робить держава і на якому ми етапі. Так відпрацьовується план дій. У більшості випадків потрібен ресурс: або бюджетний, або міжнародний, або інший – масштабно-секторальні пожежі неможливо загасити, прос­то розповівши, як діяти й що робити. Якщо собівартість молока на 20 % вища, ніж ціна, тут не допоможуть поради з доїння й технології, все одно господарство в мінусі. У нас є певний ресурс у бюджеті. До війни він був більшим, стабільно 4 млрд при іншому курсі. Під час війни – він мінімальний, у межах 200 млн, але цього року з’явився спецфонд. Це додає гнучкості.

Згідно з новим законодавством, певна частка експортних мит від експорту сої та ріпаку йде в наповнення фонду – все ж таки є група експортерів, котрі експортують не як агровиробники, а як трейдери, посередники. Цей ресурс можна використовувати, зокрема, і на підтримку проблемних господарств. Законодавство дозволяє уряду бути гнучким у частині ухвалення нових порядків. Ми ще не знаємо масштабів і можливостей, фонд існує з січня, і потрібен хоча б рік для розуміння спроможностей. Проте так з’являється внутрішній ресурс. Існує й міжнародний. Однак там працюють довгострокові проєкти, хоча працюють без форс-мажорів і збоїв. Міжнародний ресурс дуже складно отримати. В кращому разі, при збігу позитивних факторів і взаємодії, це пів року і більше.

– Отже, це інший режим, не так, як військова допомога…

– Так, це розвиткові програми – генератори в нас ідуть щодня, а це мінімум пів року треба попрацювати… Проте в агросекторі, ми всі розуміємо, неможливо займатися проєктами з річним плануванням. Рахувати треба мінімум три-п’ятирічний цикл, слід мати запас. Якщо трапляється форс-мажор і маєте обіцянку, що через рік держава допоможе, треба мати резерви, щоб протриматися.

Молочна річка, паводок…

– Що ж все ж таки з молоком відбулося?

– З нашого та з експертного погляду збіглися кілька факторів. Прийшов міжнародний тренд історично низьких цін. Є дані, що накопичився значний обсяг у США, який досить об’ємно вийшов на міжнародні ринки. Відповідно, в нас період історично найнижчих цін, якщо брати десятиліття. Сьогодні підприємства отримують 13 – 15 грн, залежно: з ПДВ чи без…

– Гм… Це 26 євроцентів… Пам’ятаю, така ціна довгий час трималася в Європі. Щоправда, тоді фермери протестували, виливали молоко в Рейн…

– Зараз у нас ціна нижча, ніж в Європі. Там, здається, близько 40 євроцентів. У перерахунку це близько 20 грн, а у нас – 15. У нас значна частка імпорту, але й знач­на частка експорту. Торік за перерахунком на молоко виходить, ми більше експортували, ніж імпортували. Просто різні товари: десь сухе молоко, десь згущене молоко, сироватку, масло, імпортували більше сири. А в грошах – навпаки. Це теж впливає на ринок. Переробка бачить імпортну ціну, відчуває конкуренцію. Потужності переробки в нас перевищують кількість молока, яке виробляється. Звісно, переробники піднімають ціну. А от коли міжнародні ринки падають, переробники припиняють закуповувати по високих цінах, кажуть: вибачте, ми вже по 20+ грн купувати не будемо. Ферму неможливо зупинити. А от переробники можуть зменшувати обсяги, коли ринок нецікавий. Коли міжнародні ринки впали, експортери зменшили обсяги. А внутрішній ринок теж має низьку платоспроможність.

– А ми що імпортуємо? Переважно сири?

– Сири з величезним відривом. А експортуємо переважно масло. Проте активно йде і згущене молоко, і вершки.

– Однак періоду низьких цін на молоко передував період високих цін?

– Так.

– Тож виробникам молока теж треба орієнтуватися на те, що діяльність – циклічна, тож із-поміж періодів низьких і високих цін треба шукати якийсь баланс прибутковості? Однак що робити, коли часи такі, що людям нікуди подіти молоко, і вони впадають у розпач…

– Ви праві, але ми починали з того, що цикли довгі, тож їх треба враховувати. Днями я був у Дніпрі, з виробниками молока ми піднімали це питання. Я відверто говорив, що нам треба усвідомлювати довжину циклів: маючи кілька років гарних цін, треба мати піврічний запас стійкості на випадок змін на ринках. Ми стежимо і готуємося до різних сценаріїв. Проте, якщо пів року проходить і ми бачимо ознаки тривалої стагнації, тоді треба розробляти спільний план, оскільки ніхто роками у збиток працювати не буде.

Управлінець, а не політик

– Мені здається, ви надто часто відверто говорите. У вас такий стиль або такі принципи, що ви волієте говорити людям правду. Проте так політичні кар’єри не роблять. Як ви почуваєтеся у політичних колах?

– Заступник міністра – посада політична, але я себе більше відчуваю управлінцем.

– Тобто директором?

– Це, може, дещо застарілий термін, але в дитинстві, коли мене запитували, ким хочу бути, я відповідав: директором. Тато в мене був директором. Я відчуваю себе державним управлінцем, а не політиком. І я спілкуюся з іншими управлінцями відверто. Якщо не називати біле – білим, а чорне – чорним, за якийсь час спитають: а чому ти тоді говорив інше, чому справи не так ідуть, як обіцяв? Я все ж таки шість із половиною років на цій посаді, за цей час уже давно б спитали, якби я не говорив те, що є насправді. Так, іноді стан справ не такий, як хотілося б людям чути й бачити. Однак якщо заспокоювати й говорити «все буде добре, все налагодиться» – за якийсь час повстане питання: чи я був тоді некомпетентним, чи обманював? З мого погляду: і те, і те – погано. Тому я обираю говорити правду.

– Що буде з посівною? Ніби складаються хороші передумови по рослинництву. Були сильні морози, які мали б винищити шкідників. Було чимало снігу в багатьох регіонах, має бути значне накопичення вологи. Залишаються запитання: чи вистачить добрив, чи вистачить дизпалива? Як ви відчуваєте цей процес? Чи буде це хороший рік, чи він буде таким складним, як і майже кожний рік в Україні?

– Подивимося на кілька поперед­ніх років. 2022-го в нас було падіння, була окупація, агресія. 2023 рік не дав рекордів за валом вироб­ництва, але за врожайністю був рекордним в історії України. 20 % земель в окупації, фізично обсяг зменшився, але всі інші фактори так ідеально склалися, що результат вражав. Були прекрасні погодні фактори, відбулася адаптація до воєнних умов, працював морський експорт. 2023-й в умовах війни став найвдалішим роком для аграрного сектору. Правда, ціни не були ідеальними для прибутковості. 2024-й і 2025-й – практично однакові роки для сільського господарства. Не найкращі, не найгірші. Звісно, енергетичні ризики наприкінці 2025 року могли спричинити велику біду – уявіть, сушити мокре зерно на генераторах… Однак проскочили.

Якщо 2026 рік буде не гіршим від 2025-го, це вже буде неабияким досягненням. Є передумови, які могли б зробити 2026-й гіршим для сільського господарства. Не погодні – тут радше є загроза підтоплень. Проте енергетичний ризик – це суттєво. Всі тримаються, всі працюють, але логістична структура ускладнить ситуацію, людей більше не стає, війна триває надто довго. Однак мені здається, підготовка хороша, налаштування, насіння куплене, ЗЗР теж, доб­рив буде трошки менше, але не критично. Тому рік буде не гіршим від 2025-го – і це вже успіх. От подивіться на зрошення. Його ніби небагато залишилося – 130 тис. га, але за екстремальних умов в енергетиці ми не можемо сказати, що вдасться полити.

Я згадав Михайла Колісника зі «Златополя» і ще раз подивувався його передбачливості – він поливні машини й станцію тримає на дизпаливі.

Манівці євроінтеграції

– Однак все ж таки основна потреба в енергії більше припадає на жнива, на друге півріччя. Тож у нас завдання – перемогти до жнив…

– Так, так. Отже, основні передумови складаються краще, ніж попереднього року. Тут питання, чи з’явиться «чорний лебідь» в агросекторі…

– Ні, не з’явиться. До нас прилетіло стільки чорних лебедів, їм тут сідати ніде.

– Це теж правда.

– Гаразд. А за кордоном, із-поміж міністрів сільського господарства західних країн, ви почуваєтеся своїм? Чи ви почуваєтеся чужим? Це питання про ваші відчуття й інтуїцію.

– Там теж є людський фактор. Захід не весь однаковий. Є країни, їх представники, з якими «свій-свій», а є такі, з котрими – на відстані витягнутої руки. Це залежить від того, чи бачить ця країна в нас конкурента. У нас, наприк­лад, чудовий діалог з усіма країнами Балтики. Іспанія – досить потужна аграрна країна, але з нею – чудові відносини. Там міністр, здається, незмінний з 2017 року. Дуже дружньо до нас ставиться. З усіма 27 країнами ЄС є добрі комунікації, але з-поміж них є такі, які пропонували б певні обмеження, в котрих фермери виходять із протестами. Країни Близького Сходу зацікавлені в партнерстві, хочуть розвивати співпрацю. Стосунки або дружні, або just business, але відверто ворожого ставлення я не зустрічав, у мене такого досвіду немає.

– Приєднання Мінагропрод­полі­тики до Мінекономіки багатьох здивувало… Адже сільське господарство – надзвичайно розгалужена й масштабна сфера. Ми зараз, здається, забезпечуємо 56 % валютних надходжень до держави…

– Так, у попередні роки й 60 % було.

Моя життєва позиція – стоїцизм. Вона в багатьох випадках передбачає прийняття реальності такою, якою вона є, якщо не можеш вплинути. Не боротися з вітряками. Я не прихильник тактики пробиття стін головою. У мене немає відповіді, чому сталося злиття міністерств. Таким був збіг обставин. От візьмемо пестициди, важливий об’єкт аграрного сектору. Проте пестициди були сферою Міндовкілля. Однак, хоч конфліктів і не було, після об’єднання міністерств, я забрав пестициди до своїх департаментів.

– Пестициди – одна з центральних тем євроінтеграції… Ми маємо збудувати промисловість й індустрію нового покоління, адже величезний відсоток сільського господарства у ВВП – це ненормально, в розвинених країнах це лише 2 – 4 %. Однак що буде з сільським господарством? Воно в нас уже кілька десятиліть повністю переформатовується і будується як інноваційне. Хоча іноді мені здається, що воно в нас недоосмислене й недоструктуроване.

– Я з вами погоджуюся, що аграрний сектор мав нульову точку 2000 року, це був чистий аркуш. Почалося розпаювання, поля були в бур’янах, почалося формування структур, і сектор прийшов до нинішнього стану – він ефективний, сучасний, конкурентний, він є прикладом для світових структур. Євроінтеграція агросектору має певні складності, пов’язані передусім з устроєм, адже в Європі устрій – це дрібне фермерство. В плані євроінтеграції до нас немає вимоги все подрібнити. І ми ніколи на це не погодилися б. Дрібні фермери в нас є, є середні, є великі.

Однак певні вимоги до виробництва в Європейському Союзі відмінні від тих, що існують в Україні, і відмінні від тих, що існують у великих аграрних країнах світу – Сполучених Штатах, Канаді, країнах Меркосур. ГМО або не-ГМО, обмеження застосування добрив, регулювання по пестицидах. Ми не можемо сказати, що в Євросоюзі технології ефективніші – вони просто інші з філософії підходу. Там стоїть питання збереження певних елементів нав­колишнього середовища, зокрема і завдяки ефективності аграрного сектору. Проте фермерам за це платять через дотацію. На таких умовах і ми можемо перейти на ці правила гри. Однак будемо менш конкурентними на зовнішніх ринках.

До ЄС ми багато експортуємо, але також багато експортуємо за межі ЄС. Не йдеться про те, що, інтегруючись до ЄС, ми починаємо фокусуватися тільки на європейському ринку. В цій частині й відбувається діалог. Ідеться про оновлення правил гри, а не про модернізацію. Проте оновлення правил має відбуватися в усіх елементах гри. Якщо є більше вимог і за це в Європі доплачують, то й тут треба доплачувати. Тоді зрозуміло: ми, наприклад, переходимо на іншу модель, отримуємо ту саму врожайність за більшої собівартості або меншу за тієї самої собівартості, а доплата покриває різницю.

– Однак ми з нашими 25 млн га не можемо претендувати на доплату на гектар… Ми так наших нових партнерів зробимо банкрутами…

– З одного боку, це великі площі й великі суми, але розрахунки по пестицидах показують, що це можуть бути витрати в межах 2 млрд € / рік. Три асоціації замовляли розрахунки з цього питання. 2 млрд € / рік – це 80 € / га при 25 млн. Це не мегацифра.

– Проте і 80 євро – не відповідь на європейські реалії…

– Так, там є ще й доплати з інших різних бюджетів, із бюджетів країн. Середня доплата – € 250 – 300. На наші 25 млн га – це € 7,5 млрд. Для наших бюджетів це величезна сума. У європейців є різні розвит­кові фонди, але загалом там виділяють на аграрний напрям € 45 – 50 млрд щороку. € 7,5 млрд – це 15 % від загальних дотацій… Однак це велика країна. Інша річ, що всі рахують 42 млн га, а при 42-х – зовсім інша математика, це вже € 12 млрд. Проте треба вести діалог із реалістичних позицій. Можуть бути перехідні періоди.

– У вас немає інформації, якої тривалості мають бути адаптаційні періоди? Оскільки одна річ – коли це три роки, інша – коли десять.

– З погляду технологій, сівозміни: один урожай – один рік, це мало бути хоча б 5 – 7 років. Зважаючи на те, що за цей період один рік буде неурожайним, один рік – низькі ціни. Треба ж враховувати не тільки перехід як такий, слід враховувати цикл. За два-три роки – це неможливо. Якщо зійдуться погані погодні умови, низькі ціни й ще цей перехід – буде трагічна ситуація. Ми ж розуміємо, в семирічному циклі: один поганий рік, два добрих, один середній – і загалом усе вирівнюється. А от якщо в трирічному періоді три роки будуть поганими, то нікому буде дочекатися хорошого року. Тому ми вважаємо, що максимум – десять років, а по мінімуму мав би бути семирічний перехідний період.

Від балансу інтересів – до розвитку територій

– Ще ж така токсична тема, як ГМО… Воно в нас дозволено чи не дозволено врешті-решт?

– Насправді в нас немає жодного зареєстрованого, допущеного на ринок ГМО. За Законом 2008 року його просто немає. Закон, який вступить у дію з вересня 2026 року, дозволяє певний обіг на ринку ГМО, але тільки після процедури реєстрації та допуску до ринку. Він передбачає процедуру допуску. Проте, оскільки він у нас уже підведений під європейські вимоги, ця процедура настільки складна і дорога, що, мабуть, недоречно її запускати. Ми відверто про це говоримо. Тому в цьому Законі просто передбачили, що приймаємо реєстри та правила ЄС. Оскільки сама процедура триватиме 5 – 7 років. Концептуально ми дек­ларуємо вибір сектору – не-ГМО. Були пропозиції по кукурудзі, ріпаку, але глобально обрана європейська модель ставлення до ГМО. Там є певні дозволи по окремих країнах, по кормах для тварин, у певних країнах є можливість по допуску до вирощування.

– Це, здається, Іспанія, Португалія…

– Так, ще донедавна була Румунія, зараз уже немає. Отже, ми будуємо не-ГМО аграрний сектор.

– Все ж таки, в нас експортна модель аграрного сектору.

– Так, вона експортна. 60 – 70 % у нас – експорт. Іншого шляху немає. Внутрішній ринок обмежений. Дасть Бог, він зростатиме. Однак як реалісти: давайте припустимо, що в нас внутрішнє споживання зросте на 50 %… Ми ж не будемо їсти, щоб їсти, мені важко уявити, щоб середня людина почала на 50 % більше споживати. Наш аграрний сектор завжди залишиться експортно орієнтованим. Модель не може бути іншою. Ми можемо дискутувати на тему, що нам експортувати, яка має бути частка переробки. Ми можемо не експортувати кукурудзу, але тоді нам потрібно експортувати біоетанол, амінокислоти цієї кукурудзи чи м’ясо, вигодоване на цій кукурудзі. Як би ми це не трансформували, ми не зможемо кінцевий продукт тут спожити, це надто великий об’єм.

– Програми міністерства, підтримка малих фермерів, підтримка вузьких напрямів, сади, бджільництво – це фактично підтримка територій.

– Розвиток сільських територій не був у фокусі загалом у державі попередніми роками. Це міжсекторальна проблема, це і сільське господарство, і розвиток громад, і децентралізація. Стратегія свого часу була, і зараз ідеться про те, що це має бути відновлено і мусить мати системний характер. Є багато інструментів розвитку сільських територій, як-от програма будів­ництва сільських амбулаторій, прог­рама «Шкільний автобус» тощо. Це є в багатьох напрямах, і в аграрному також: дотації на гектар до 100 га або фермерам, які тримають до 100 корів, – це ж про розвиток територій, не про бізнес.

Напрями є, я займаюся ними. Однак сьогодні немає комплексної міжсекторальної координації. Є в нас ідея виступити ініціатором створення комплексної програми розвитку сільських територій, об’єд­нати під однією парасолькою всі компоненти, які були б систематизовані, де необхідно – синхронізовані, щоб була можливість створювати синергію. Наприклад, тут будується амбулаторія, працює шкільний автобус, ми щось цій громаді ще даємо на водогін і підтримуємо сади. Оскільки, скажімо, сади заклали, нові робочі місця створили, а люди туди не приїжд­жають через брак амбулаторії або шкільного автобуса. Все дуже взаємо­пов’яза­не, все треба синхронізувати.

– Як ви для себе формулюєте функцію міністерства, міністра, заступника міністра? Свого часу я спілкувався з міністром сільського господарства Франції, тоді це був Мішель Барньє, і він мені сказав, що міністерство існує для балансу інтересів. Фермери хочуть дуже дорого продати пшеницю, мельники хочуть дуже дешево купити пшеницю…

– З підходом я погодився б. Це – встановлення правил гри, які або прямо встановлюються, або модеруються державою. Вони мають бути передбачуваними, прогнозованими – максимально зрозумілі, але збалансовані. Стейкхолдерів багато, зацікавленість їх різна. Дуже важливо постійно тримати руку на пульсі з погляду комунікацій і вчасно реагувати. Дисбаланси виникають постійно, і дуже важливо вчасно вирівняти ситуацію, поки вона не стала незворотною. От як зараз по молоку: ми можемо сказати, що воно нам не потрібне, але втрата молочного сектору – це катастрофа для суміжних галузей і для всіх загалом. Тому шукаємо баланс через компроміс.

Стоїцизм технократів

– Останнє запитання – від читачів. Є два великих господарства на Сумщині, в одному 500 оленів і ланей, в іншому – 1200. Це розплідники, завдяки їм багато ферм диких тварин з’явилися в Україні. Однак де тварин­ництво, там і м’ясо. Як бути людям із сертифікацією, з поставками в торговельні мережі? Це ж теж міжсекторальне питання, між довкіллям й агро.

– Перше – є певні базові принципи щодо вимог до безпечності та якості продукції. Друге – є специфічні вимоги щодо здоров’я тварин, ветеринарії. Базовий набір треба мати. Ми не отримували запитів щодо специфічності, точкового законодавства стосовно таких тварин. Можливо, такі норми існують, але запитів не було. Я знаю, що є такі господарства. Для нас важливі всі сегменти. Не знаю, чи є в них асоціації, чи ні, але завжди можна звернутися – і ми це пропрацюємо й у разі потреби врегулюємо. По внутрішньому ринку, вважаю, питання врегульовано, адже базове законодавство для всіх тварин схоже. Не виключаю, що є певні моменти по експорту. У нас принцип такий: якщо є запит, ми його оперативно опрацьовуємо і відверто говоримо, що ми могли б зробити в межах певних ресурсів.

– Ви працюєте на Хрещатику, 24?

– Так.

– Я бачу, вивіска не змінилася…

– Так, по фахових департаментах скорочення не було. Вони всі збережені, працюють понад 150 фахівців.

– У вас є друзі у великих аграрних компаніях?

– Мені взагалі здається, що наш агросектор – одна велика родина, де всі є близькими та знайомими. Я спілкуюся з усіма секторами й напрямами. Звісно, це УКАБ, який я очолював п’ять років, але це і Всеукраїнська Аграрна Рада з Андрієм Дикуном, давно знайомі з Геннадієм Новиковим, з Всеукраїнським Конгресом Фермерів, Асоціацією фахівців землеустрою… З асоціаціями борошномелів, хлібопекарів…

– А немає у нас такої ідеї – делегувати певні функції міністерства асоціаціям? У Франції така реформа давно відбулася…

– Є така ідея, це принципи ЄС. Напрацювали законопроєкт про об’єднання виробників, буквально вчора отримали відповідь від ЄС, схвалення моделі, тож у березні підемо до профільного комітету. Багато секторів уже готові для такої реформи, мають довіру аграріїв, компетенції та могли б поступово ці функції брати.

– Чи читаєте ви бізнес-літературу, чи маєте якісь хобі – запитувати не буду, часу у вас немає.

– Це правда. Книги мені часто дарують, я їх поки що накопичую. І вірю, що можливість прочитати в мене з’явиться.

* * *

Ми нібито говорили щодо справ. Однак таке враження, що говорили про сімейне, про особисте. Правда, що агросектор – одна родина. Ми всі в ній родичі, всі боремося з воєнними випробовуваннями, кліматичними негодами, пристосуванням до європейських вимог, із хвилюванням стежимо за портовими подіями. Всі чекаємо посівної, всі думаємо, що робити з молоком…

Тарас, послідовник стоїцизму, теж наш родич і наш представник у владі. Він не має бар’єрів від аграріїв. Він свідомий, що чорне краще називати чорним, а біле – білим. Він позбавлений політичних амбіцій і не отримує задоволення від того, що має важелі нікельованого бульдозера, який зветься державою. Він просто любить працювати.

І це насправді найпоказовіша ознака нашого руху шляхом цивілізованої Європи – стоїцизм наших технократів, людей, для яких загальна справа стала особистою.