Микола Каплун: Створити острів для нащадків

Ніщо не віщувало, що за Білою Церквою у Володарці ми потрапимо на при­ватний острів. Проте так сталося, хоча їхали ми в гості до Миколи Степановича Каплуна, генерального директора «ФК Лтд». І ви – як собі знаєте, а нас Микола Степанович вчарував. Хоча нам траплялися сотні підприємців, мільярдерів і зовсім скромних, з унікальними особливостями та без них. Бачили ми і людей багатогранних, як з епо­хи Відрод­ження, але настільки симфонічної особистості ще не зустрічалось.

Острів – певною мірою вінець творіння і фантазії Каплуна, це парк на Росі, екосистема артоб’єктів і ботанічних екзотів, зоопарк і рекреаційна зона, призначена для медитації душі й тіла. Якщо в 70 років людина залишає нащадкам книги, думки, спогади про мандрівки, то Микола Степанович – острів. Та й не залишає – опікується ним і розвиває повним ходом. До речі, хто схоче подивитися на непередавану красу – від Києва це півтори години шляху, і при парку є кілька сучасних будинків для відпочинку, які виходять вікнами на галявину прогулянок благородних оленів і ланей.

 

Сім’я і ТОНІО

Починали ми з кави в робочому кабінеті господаря. І до нас доєдналися найдорожчі люди Миколи Степановича.

– Знайомтесь: Оксана, моя донька, директор Кашперівського цукрового заводу, а це син Тарас, директор усіх директорів, а я над ними генеральний директор, – засміявся Микола Степанович, і ми взяли до рук по горнятку кави. – У нас – сімейний бізнес. Діти біля мене, й це щастя насправді. Тарас закінчив агрономічний факультет Білоцерківського аграрного університету, Оксана – економічний факультет НУБіП, певний час працювала головним бухгалтером і виконавчим директором у кількох компаніях. А коли я придбав цукровий завод, то віддав під її контроль. Маю онучку і двох онуків.

Розповім одну історію. Наближалося моє 60-річчя, й аби гарно відсвяткувати, довелося побудувати у Володарці ресторан з окремим банкетним залом, – зблиснув іскорками сміху господар. – Онучка Надя закінчила КПІ й керує цим рестораном уже років сім. А назва у нього «Гостинний двір ТОНІО». І перший бенкет у ньому був поперед мого Дня народження – на День працівника сільського господарства. Й ось у всіх гостей (близько 160 сельчан було), у рідних і близьких боліла голова: «Хто така Тоніо? Кому він присвятив? В Італію ж їздив…». А все просто: слово складається з перших літер імен дітей – Тараса, Оксани й імен трьох онуків – Надії, Івана й Олександра.

Вся орендована нами земля навколо восьми сіл у Володарському районі й навколо ще трьох – у Тетіївському. То в бік Вінниці дощі трохи випадають, а тут – сухо, як у пустелі… Ми на Придніпровській височині – природньому підвищенні між Бугом і Дніпром. І хоча начебто й озера є немаленькі, а от дощові хмари не затримуються, можуть по Дніпру до Києва йти, нас минаючи. У нас вчора-позавчора вночі на­решті випав маленький дощик, і на піщаних площах, яких близько 3 тис. га, з ночі сіють ріпак, а то два місяці було сухо.

Нашу увагу привернув стелаж, заповнений відзнаками, шевронами та стандартами частин ЗСУ…

– З першого дня працюю на оборону, з усієї сили, нічого не шкодуючи, – зреагував на наш погляд господар. – Я входжу до Асоціації виробників молока, активний учасник ВАР, то основні внески йдуть до них на придбання пікапів для армії. Водночас ми на прямому зв’язку з багатьма частинами, возимо все, що треба.

А відзнак там багато.

Ювілей колекціонера

– А оті ляльки-мотанки та інші?

– А це я збираю з поїздок по закордону – з 1981 року, наші мотанки і з різних країн ляльки з національним вбранням. Я побував у 55 країнах приблизно, люблю мандри.

Мандрувати – це частина роботи аграрія, щоб бути сучасним спеціалістом, треба дивитися, що люди в світі роблять і що винаходять…

Микола Степанович – нестримний колекціонер. Колекція ляльок-сувенірів і сувенірних тарілок із різних міст, колекція шевронів і власних відзнак, колекція моделей сільгосптехніки, колекція фігурок слонів (аж до скульптур у натуральну величину на острові) – всього й не злічити. І вже коли побачиш усе зібране і почуєш про те, чого не побачив, розумієш: людина колекціонує найкращі моменти життя, яке любить щиро і взаємно. Знаєте, іноді кажуть: людина, поцілована Богом. От нам і поталанило таку людину зустріти.

– Миколо Степановичу, ви цього року відзначаєте певний ювілей. Зараз часи такі – ШІ, прог­ресивний менеджмент, стратегії, нова філософія бізнесу… А ми ж з вами люди прості, ще з того покоління, що жило без цього. Як ви вписуєтесь у цей час, управляєте великою компанією, фактично корпорацією?

– Знаєте, колись я починав з малого. З 300 га землі в оренді. 1997 рік. Не був я тоді агрономом, хоч і виріс у селі… Був піонером бізнесу у Володарці. Коли 1988 року Горбачов ухвалив Закон про кооперацію в СРСР, я вже там був практично, чекав цього… І відразу сформував виробничий кооператив «Рось» із вирощування і коптіння риби й птиці – узяв в оренду запущені стави, чистив береги, будував дамби, розводив рибу. Почав реконструкцію коптильного цеху, об’їздив по Дніпру тих, хто був майстром цієї справи, хоча в мене було своє ноу-хау в цьому – змайстрував коптильню в землі, вибудував технологію. В Ставищах зараз функціонує відоме промислове вироб­ництво курячих яєць «Ясенсвіт», я звідти курячий послід беру. А тоді воно тільки зароджувалося, я купував там бройлерів і коптив у себе. І мріяв масштабуватися. Однак радянська влада ще нікуди не поділась. Я почав будуватися, районні мужі стали запрошувати на співбесіди, капали на мізки своїм втручанням – і в мене все загальмувалося, хоча я вже й набрав ставків немало. Їздив до Херсону, Ізмаїлу за мальком для зариблення, шукав найкраще, щоб відчувалася новинка, був попит. Влада мене катувала й катувала, а я не спинився. Так гартувався в мені підприємець.

Перший пам’ятник жертвам Голодомору

– Ви ж ще й до історії рідного краю причетні…

– Авжеж, я придбав першу професійну відеокамеру і саме нею знімав відкриття в нашому селі Тарган першого пам’ятника жертвам Голодомору в Україні 1932 – 1933 років. Були представники діаспори українців у США та Канаді, був Іван Драч й американський історик, публіцист і дослідник Голодомору в Україні Джеймс Мейс. Пам’ятник не такий і видатний, але він був першим, ще за радянської влади, 1988 року. Ініціатором й автором став дід Микола Микитенко, я ріс поруч із ним. Ото дід порушив питання увічнення цієї трагедії, а вчителька історії та її старша сусідка згадали поіменно всіх 365 сельчан, не рахуючи немовлят, які були замучені Голодомором. І поставили скульптуру скорботної жінки з хрестом. Потім я вже поставив такі пам’ятники ще в кількох селах, де повмирало тоді де 700 людей, де тисячу. Також відновив пам’ятники воїнам Другої світової, бо ті гіпсові пам’ятники, що фарбувалися час від часу, розсипалися вже.

– І все ж ваша первісна мрія не була аграрна…

– Я хотів бути лікарем. Закінчив 1976 р. Білоцерківське медичне училище, був старостою групи. Починав фельдшером у Березному – де мав бути фельдшер, мед­сестра, акушерка й санітарка, а лишилась у ФАПі одна санітарка. Тож мене попросили закрити цю вакансію одному за трьох. Тоді люди в район зверталися за допомогою менше, бігли в місцевий ФАП. І я з Таргана на велосипеді їхав щодня за 17 км на роботу і майже вночі назад. Приймав щоденно по 25 – 35 сельчан. Це до обіду. А після треба було провідати 25 діток, яким усього віку до року. Це мала робити медсестра, якої в нас не було.

 

Господарство вимагає догляду й таланту

– Отже, шлях у вас до аграрної справи був непростий і звивистий. Однак не тільки рослин­ництво маєте?

– У мене три молочні ферми, 700 голів. Наразі доїмо від них 20 т молока. У Таргані я побудував ферму з без­прив’яз­ним утриманням, абсолютно сучасну, дві паралелі по 14 місць для доїння, родильне відділення. Хоча й молоко нині нульове за рентабельністю і будувати зараз недешево, тваринництво ми розвиваємо й далі. Молоко здаємо в Андрушівку, Гайсин, й оце вже два тижні беруть на Ружин. Років десять працював із Київським комбінатом дитячого харчування. Ще є невеличка пасіка – займався бджіль­ництвом, колись, ще 1972 року, закінчив курси бджолярів у Чабанах.

Ми проїхали двором, де було зібрано велетенський асортимент техніки – зеленіла лінійка John Deere, виднілися Claas Lexion і Horsch, Fendt, бурякозбиральна техніка Ropa, багато тракторів, вантажівок.

– Там у мене ремонтні майстерні, – розповів Микола Степанович. – 2000 року я придбав це підприємство, тодішнє АТП – я тоді своїм автопарком автобусів 17 років возив пасажирів по району й області.

– Мабуть, таке велике господарство дає чималі прибутки? Куди вони йдуть?

– Я не купував квартир, іншої нерухомості – кошти вкладав у підприємство, реінвестував. Будував ресторан, парк.

Тривалий час Микола Степанович працював художником-оформлювачем, звідти його захоплення різьбленням, скульптурою з дерева.

Сад паркових скульптур – знову колекція, це великий ансамбль творчості. Спереду по центру – Покрова Захисників, отаман Сірко на вовку.

– Я до парку сакур завіз 16 каменів льодовикового періоду з Рівненщини…

Колись побудував тут собі дачу. Прийшла така муза: тут пагода моєї вигадки, тут їдальня, там будинок, усе в одному східному стилі, навколо рослинність різна, вже були деякі скульптури. І от якось телефонує дружина й терміново викликає: «Приїдь сюди! На дерев’яну хату». Так вона у нас зветься. Приїжджаю – стоять два великих ЛАЗи, 60 людей ходять попід парканом, заглядають у вікна… Дружина обурена: «Нащо мені таке! Роби щось із цим! Я сюди більше не приїду».

Я й вирішив поруч звести острів із парком сакур і скульптур для туристів, аби дружина не дратувалася, – з гумором зізнався чесно Микола Степанович.

– Однак потяг до сільського господарства у вас спадковий, від батьків?

– Батько весь час пропадав на роботі – 48 років трудового стажу на гусеничних тракторах. Мамин дід був пасічником, а батьків батько був у сільській раді секретарем, однак язика не тримав за зубами, навіть на зборах не втерпів – і дали сім років за критику радянської влади, це вже після війни було. Прийшов із таборів і помер удома.

Предмет гордості – команда

– А все ж, що з управлінням господарством? Наскільки сучасні методи застосовуєте?

– Я не сахаюся делегування пов­новажень. Передаю потихеньку свої функції сину. Зима в нас – період підготовки до наступного року вегетації. Завершуємо рік відзначенням професійного свята працівників сільського господарства, агрономічна служба йде у відпустку, а після Нового року проводимо навчання. До нас із великим задоволенням їздить дуже багато компаній – учать нових технологій наші служби, навчають застосовувати нові препарати…

– Скільки людей у вас працює? Що таке ваша корпорація?

– У нас шість аграрних підприємств. На кожні 1,5 тис. га землі – один агроном, склад агрономів чималий, керівники теж агрономи за фахом. У них близько 350 працівників загалом. Ще 300 осіб на цукровому заводі. 30 – 35 – на кожній молочній фермі.

Всі ставки я роблю на команду – є команда агрономів, у них хороший транспорт, телефони, заправка авто й свобода дій. Проте взимку приймаємо загальну технологічну карту, уточнюємо стратегію захисту, живлення тощо. У мене є вже сім років власна торгівельна агрохімічна компанія «Грано плюс», через неї йдуть усі ресурси ЗЗР, там база їх зберігання, там ми все беремо за потребами.

Я вже років два-три на наряд не ходжу, а якщо зайду послухати, то не втручаюся. Хоч я і досі в чотирьох провідних компаніях генеральний директор, з правом підпису, однак готуюся до статусу голови спостережної ради, всі права переймає син Тарас – він уже готовий до цього.

– Ви ж теж здобули аграрну освіту з менеджменту?

– Так, я маю вищу освіту, хоча все аграрне виробництво пройшов у полі, успішно. Папірець треба – отримав і його. Хай лежить.

Рішення на підставі досвіду та інтуїції

– Що вам дає більше підстав для управлінських рішень? Ваша практика?

– Досвід і чуйка. Скажу вам так: ще 2000 року я дуже любив займатися цукровими буряками. Тоді ще навіть такого поняття як позакореневе живлення не було. А я вже тричі підживлював цукрові буряки азотом по вегетації, й з мене ледь не глузували.

Цукровим заводом ще тоді не володів, це сталося лише 2010 року. В Україні було 194 цукрові заводи, а 2010 року їх активно вирізали. Ми вирішили купити. Кашперівський цукровий завод – це одне з найстаріших підприємств галузі, – заснований 1856 р. паном Швайковським на місці колишньої винокурні. Керує нині ним – донька Оксана Корчемна, там створено сучасне якісне підприємство. Якщо раніше завод різав 1400 т цукрових буряків на добу і витрачав 46 кубів газу на кожну їх тонну, то зараз він мінімально ріже 2300 – 2500 т (залежно від цукристості) й витрачаємо газу 31 – 33 м3. Десять років я вкладав у цей завод. Нинішні площі під буряками в межах 1600 – 1700 га, врожайність маємо 450 – 500 ц / га.

Якось, ще 2005 року я посіяв 43 сорти цукрових буряків від італійської компанії на 143 га. Я був у добрих стосунках із Віталієм Цехмістренком, а його «Райз» тоді буряковою темою, ЗЗР і насінням ще не займався взагалі. Він попросив мене затриматись зі збиранням урожаю буряків, аби провести у нас День поля. Так і зробили. Гостей тоді в нас із України, росії, Молдови було чоловік 600 – 700. Всі дивувалися 43 сортам і гібридам, а два комбайни копали. Тоді в середньому це збірне поле дало 805 ц / га, при цукристості 19,5 – 21 %, щоправда, вже була середина жовтня.

Я оце приїхав із Тернопільщини, там у мене три господарники-друзі. У них залікова врожайність цукрових буряків торік сягала 900 – 1000 ц / га. Ми таку врожайність не можемо отримати – у нас влітку посуха, по 2 – 4 місяці нема дощу. Гичка відмирає, восени пробує підніматися.

– Крім буряків, які комерційні культури сієте?

– Ріпак сіємо постійно. Цього року навесні дивом дивним у нас випало 300 мм опадів, що й спричинило гарний урожай ранніх зернових. Зокрема ріпаку на круг на 1050 га піщаних ґрунтів ми зібрали 4,5 т / га. Зараз два «Хорші» сіють ріпак якраз, поїдемо – побачимо. Торік було посіяно 93 різних гібриди ріпаку, на двох площах: на 160 га і 90 га. Дощу не було, а потім випав град – і три гібриди вибив. Інші гібриди, хоч і високоврожайні, мають велику ваду – розтріскуються й осипаються. Й попри оці усі проблеми, на круг ми зібрали 4,5 т / га.

– А склеювачі застосовували?

– Я це пройшов, але ефективного засобу нам не трапилось. Як не знайшли й надійного деструктора стерні. Що ще дає гроші? Всі культури дають потроху. Пшениця на круг вийшла 7,5 т / га, озимий ячмінь дав 6,2 т / га, яра пшениця – 5,8 т / га. Яру пшеницю вирощую з 2003 року, коли вся пшениця озима в Україні вимерзла. Так само є у нас і ячмінь ярий, 800 га гороху, 1200 га сої. Три роки займався маком, сіяв просо. Цього року посіяв квасолю. Ну й кормові культури: на сінаж люцерна й жито озиме.

Орендовані нами землі розташовані по обидва боки річки Рось: по один бік чорноземи, по другий – піски. На пісках вирощуємо в окремі роки кукурудзу й соняшник, в основні роки – озимий ячмінь і ріпак.

Бізнес потребує реінвестування

– У вас на в’їзді до однієї з бригад угорі на арці приварений плуг як пам’ятник оранці. Ви орете?

– Оремо. На пісках – ні, де глина – вибірково, там працюють глибокорозпушувачі та диски. А приварений плуг – то це батьківський, найкращий у селі був. Лишив на згадку.

Неподалік один товариш захопився був років 15 – 20 назад No-till і галасував: у мене витрати на пальне 45 л / га і більше не витрачатиму! А я з плугом. У мене пшениця 70 – 80 ц / га, а в нього 30 ц / га. По всіх культурах урожай у нього впав наполовину. Казав, що плуги здав на металобрухт. А згодом купив нові й повернувся до оранки. Я дуже обережно ставлюся до експериментів.

– І не лякає вас клімат, посухи? Вологи не вистачатиме все більше, перевернуті брили висихатимуть на камінь…

– Є глибокорозпушувачі, диски. Якщо не буде опадів, то це не врятує й невиоране поле. Чим більше експериментуєш, тим більше отримуєш від’ємних результатів. А що напрацьоване десятиліттями, то воно того варте. Я працюю від результату. Отримати задовільний урожай цукрових буряків – це ж не просто. І ріпак вимоглива культура, й отримати 4,5 т / га на круг треба зуміти. Та до всіх культур потрібні око й руки, інтуїція, знання, талант, майстерність. От соняшник – культура легша, та й кукурудза особливих мудрощів не вимагає.В одному господарстві викидаю сою та сію квасолю, під пшеницю мені треба попередник бобовий. Підготували ґрунт, внес­ли добрива, ґрунтові гербіциди, оскільки квасоля боїться забур’яненості. Посіяли, сходам уже 3 – 4 дні – й випав дощ, 60 мм за пів години. Дощові краплини падали густо й, відбиваючись від землі, вкривали сходи. Листя погоріло. Сподівалися, що відійде. Однак ґрунтові гербіциди промилися нижче й пошкодили кореневу систему. Експеримент не вдався. А соя в мене завжди була і є.

Куди витрачається прибуток? Цього року купив комбайн, узяв у лізинг 670 тис. євро, торік буряковий ку­пив, він вартує ще більше, розумієте? Всі прибутки йдуть у розширення матеріально-технічної бази. Всього ж дуже багато, якщо порахувати.

Сьогодні прогрес у техніці настільки великий, що технопарк треба було б оновлювати ледь не кожні 2 – 3 роки. Намагаємося розвиток гармонізувати з вимогами часу. Онука, яка опікується ресторанно-готельним комплексом, теж іноді потребує допомоги, займається кейтерінгом – на будь-якій локації, ви таке зустрічаєте на Днях поля чи польових семінарах. Довелося купити їй рефрижератор із холодильником. Одна ж родина, сімейний бізнес.

Я тільки в Таргані поклав асфальт на 5 млн грн, в іншому селі – на 3 млн. І це тільки асфальту! Перед тим як іти в аграрний бізнес я мав 16 крамниць у районі, все там було – від продуктів до залізяччя, був млин, крупорушки, пекарня, ресторан, кав’ярня. Млин і зараз є, печемо хліб для себе.

А війна почалася – не роздумував, вантажив зерно і цукор та віз на Київ, як і всі. Бо з першого дня допомагаємо ЗСУ.

Лімітуючий фактор – волога

– Яка найбільша проблема в по­лях? Брак міндобрив, проблеми захисту?

– Критичний показник на півдні Київської області – нестача вологи, посуха. Були б у нас опади – не кажу, як на Тернопільщині, хай би, як на Вінниччині… Якщо взяти в бік Умані, Черкащини, там ще дощ трохи захоплює землі, а в нас таке коло посухи…

– І що ж ви робите, аби зберегти хоч ту вологу, яка є?

– Молимося, – сміється. – Якось було навіть таке. Був у мене товариш, нині покійний, Микола Михайлович, а в нас тоді в районі була одна церква (зараз у кожному селі вона є, а у Володарці аж три), то я телефонував йому в такі періоди посухи, брали найкращу ікону і з самого ранку до пізньої ночі об’їжд­жали всі поля… Він молився, я ікону тримав – не випросили дощу все одно… Якщо ж серйозно, можемо сіяти кукурудзу з іншим ФАО, сіємо з меншою густотою, думаємо над певними елементами покращення. Однак кардинально вплинути на природу ми не можемо.

Їдемо у «Ропа-Агросервіс», теж входить до нашої корпорації, а створено ще за два роки до «Ропа-Україна». У мене був перший комбайн Ropa, двовісний. Коли я створив це підприємство, приїхав Штефан Еберлі, швейцарець. Він привіз комбайн, оцінив 2000 року в € 60 тис. У мене було 120 людей, а він сказав: треба лишити тільки 20, позбутися тваринництва тощо. Ми не зійшлися на цих умовах, і він поїхав створювати компанію в іншому місці. А комбайн я викупив.

Біля церкви ми побачили ще один артоб’єкт незвичний – невелике дерево з металу.

– Це «Дерево надії», металеве, з 65 листочками з іменами воїнів ЗСУ з нашої громади, які пропали безвісти. За них щоденно моляться і сподіваються, що вони повернуться. Тому й «Дерево надії». У мене багато мобілізованих, зокрема три головних агрономи на фронті, голов­ний інженер пішов воювати з сином, батько через чотири роки повернувся, працює, син воює далі.

Пісок і ріпак

Ми приїхали на поле, де сівалка саме дійшла до краю. Сіяли ріпак, і ми могли привітатися з Тарасом, сином Миколи Степановича, з агрономом і механізатором. Невеличка команда моніторила процес, адже умови були досить незвичними – поле фактично з пляжного піску, опадів напередодні було мало, а ріпак, самі розумієте, непроста в посіві культура. Сіяли Атакаму «Лімагрейна», загалом у господарстві використовують гібриди Pioneer, RAGT, DSV, KWS.

– Найголовніше в нашій справі – команда, – ще раз наголосив Микола Степанович. – І про неї треба дбати. У мене співробітники, які працюють давно, з 2002 року, були по 15 – 18 разів у Єгипті на відпочинку. У них і примовка така, що «працюють від Єгипту до Єгипту». Перед війною, правда, дещо змінилася тактика – купив до Трускавця 30 путівок на оздоровлення.

Ми приїхали на ферму і знову потрапили в пункт здійснення інвестицій, дещо там добудовувалося, дещо вже набирало потужності й працювало.

€ 10 тис. за місце для корови

– Ось роблю для телят приміщення – бетонуємо підлогу, клітки ставимо. У нас система управління від DeLaval. € 10 тис. – одне скотомісце, у мене тут на 300 корів. Усе приміщення обійшлося в 70 млн грн. Дешевше не виходить.

Походили по новеньких приміщеннях для персоналу, подивилися доїльний зал, кімнату з холодильником на 10 т – пахло молоком. Опалення – від котла на твердому паливі.

– Раз є ферми, є органіка в поле, до неї ще додаю курячий послід, купую.

На дахах багатьох споруд – сонячні панелі, в господарствах є генератори, акумулятори.

– Якби мені не було кому передавати бізнес, дітям й онукам, то я б не витрачав гроші на оці оновлення, – подумав уголос Микола Степанович.

А нам здалося, це лише частка пояснення. Рух і постійне оновлення – це спосіб життя Миколи Степановича. Він із тих людей, які постійно відчувають, що вже пів дня сидять без нових проєктів й ідей, і час уже втрачається.

Острів незалежності

– Миколо Степановичу, сьогодні в нас день такий, що не спитати не можна: а що для вас незалежність?

– Ми вже переконалися на своїй долі, яка дорога ця незалежність, і вона не дається даром. Однак вартує того, щоб за неї боротися. Свободолюбство в нас у крові. Це здатність нації самостійно визначати своє майбутнє, розвивати власну державу, культуру, свою мову й традиції без нав’язування чи контролю іншої держави. Вона передбачає свободу народу обирати свою владу, ухвалювати закони, захищати свою територію та права кожного громадянина. Україна це право зараз виборює страшною ціною… Мені подобається слово демократія, вона в нас усе ж таки є. Ти маєш право і висловити свою думку, й вести свої справи, як сам плануєш. Я загалом не прихильник того, щоб натовпами збурювати країну. Однак усе ж на цю владу хоч якось треба впливати, якщо вона відривається від землі!

Ми повернулися на «Острів сакури», дивовижний парк із величезним дитячим комплексом розваг з атракціонами, копією корабля Колумба, бронзовими гарматами. Справляє враження і планування, дизайн парку, альтанки, церква, водоспади й фонтани, багато різьблених із дерева скульптур, пагоди й гроти…

– Свій острів і парк із сакурами я спроєктував без ландшафтних архітекторів і художників – усе ж таки сам був художником. І парк отримав третє місце в Україні за ландшафтним дизайном. Рослини сам відбирав і звозив. Тут дерев понад 200 і понад 3,5 тис. квітучих рослин. Іноді підмерзають дерева, багато теплолюбних.

Микола Степанович Каплун і його корпорація «ФК ЛТД» – обоє красиві. Красива людина і красивий бізнес. Узагалі сільське господарство – індустрія краси, крім того, що всі люди навколо існують тільки дякуючи хліборобам, аграрії ще тримають школи, лікарні, дороги, продовольчі магазини, зводять готелі й кафе, розбивають парки і сквери, та головне – допомагають ЗСУ, тримають фронт. А іноді створюють справжні дива – або ферму на 1200 оленей, або острів із сакурами й пригодами, ботанічними витівками.

Микола Степанович – людина щаслива. Всі в корпорації тримаються його міцного плеча, а голов­не – діти й онуки. Згадав я сумного аграрія з Чернігівщини, якому діти з Португалії телефонують: тату, нам абсолютно не цікавий твій бізнес. Тому мусиш працювати до 75 – 80 років, щоб не пропало. Згадав зніяковілого французького фермера, який уже мав 78 років і невпевнено розповідав – є донька у Парижі, у фінансовій компанії, може, приїде, прийме господарство… І ми обидва знали: не приїде. У Каплуна все інакше. Пліч-о-пліч із ним син і донька, онука. Родина. Господарі.

Дай Бог Миколі Степановичу дощів і врожаїв, багато нових мандрівок і багато відвідувачів «Острова сакур». Ми вже були двічі. І ви приїздіть. Щоб зрозуміти, навіщо людині дається талант і життя. Щоб збільшити обсяг краси в світі.