Попри те, що вислів «Кадри рєшают всьо…» належить радянському диктатору Сталіну, його люблять сьогодні повторювати відомі прихильники демократії і ринкової економіки, бо кадри і справді мусять вирішувати, якщо не все, то хоча б основну частину справи.

Керівник великого агрохолдингу чи навіть середнього господарства не буде наймати на роботу будь-кого за дзвінком, за рекомендацією, чи кума, свата брата, поки не пересвідчиться в тому, що кандидат забезпечить на дорученій йому ділянці успіх, тобто прибуток.

Тож якщо перефразувати сталінську фразу на ринковий лад, то вийде «Кадри – це гроші», тож, чим кращі працівники, тим більше грошей.

Той же принцип поширюється на середню і нижчу ланку працівників, аж до механізатора. Якщо компетентний, ініціативний, енергійний, лояльний, відповідальний – працюватимеш і будеш рости. Якщо ледачий і тупий, постійно косячиш і не робиш висновків – пролітаєш, як фанера над Парижем і не нарікай на свою долю, бо ти сам її творець.

Тобто можна сміливо говорити, що в економіці, де домінує приватний сектор, замість колишньої радянської системи, яка змушувала керівника працевлаштовувати і тримати на роботі всіх, навіть п’яничок, створилася нова ринкова система роботи з кадрами.


Найбільш просунуті приватні структури, котрі будують модель за західним зразком, обов’язково користуються послугами корпоративних психоаналітиків.


«Передусім, він має з’ясувати рівень мотивації кандидата, ним повинні рухати не лише гроші, а певні переконання, чому хоче працювати саме в цій компанії і саме на цій посаді, які завдання ставить перед собою, чого хоче добитися, якщо рівень мотивації не відповідає вимогам компанії, але ступінь кваліфікації і досвіду її задовольняють, з таким кадром починають працювати, підвищуючи рівень мотивації і залученості до місії компанії, до речі, останньому фактору не всі приділяють належну увагу, а тому рівень залученості не піднімається вище 16%, з цим питанням повинен працювати внутрішній тренер, або корпоративний психолог, який проводить з топ- менеджментом індивідуальні або командні сесії, коли розглядається якась конкретна ситуація, рівень мотивації піднімається також через участь у корпоративних заходах, систему преміювань, відзнак за досягнення і навіть капіталістичне змагання…» –пояснює корпоративний психолог Ольга Карпенко.

Здавалося б, що в демократичній країні з ринковою економікою, всі перелічені підходи і принципи мали б перекочувати і в державні структури. Ще на зорі незалежності, громада розраховувала на те, що вільні вибори, гласність дадуть змогу контролювати апарат знизу догори та змінювати неефективних та корумпованих чиновників за першою вимогою людей. Однак не так сталося, як гадалося.

Вибори породили принцип так званої «команди», коли кожен новий обраний, чи призначений вимітав усіх старих, незважаючи на їхній досвід і призначав нових за критеріями: «однопартієць», «кум», «сват», «брат», «масажистка». Звісно, вони відповідали рівню свого боса, якщо щастило і він був більш менш професійний, то й команда була такою ж, а якщо ні… Одне слово, після виборів 2019 року система державного управління в Україні досягла свого найнижчого ступеня деградації.

Від ринкової економіки нова кадрова система одержала лише кілька моментів: більшість ключових посад продається, а працівники, які їх посідають, просувають інтереси не держави, а бізнесових структур.

Якщо взяти працівника конкретного міністерства, районної чи обласної державної адміністрації і запитати, яка його персональна мета чи місія відомства загалом і на який результат вони працюють, то навряд чи одержите чітку відповідь.

Доводиться констатувати, що величезний державний апарат, роздутий за 29 років до неймовірних меж, і на який щорічно витрачається мільярди гривень, фактично мертвий. Бо там сидять люди, яким по-перше, усе по-барабану, по-друге, вони не розуміють механізмів державної влади, по-третє, вони не бачить своєї перспективи, тому що зробити кар’єру можна лише за дзвінком, або знову ж таки за гроші, по-четверте, вони знають, що через рік, максимум через п’ять зміниться керівник відомства і його попросять звільнити крісло, хоча він уже чомусь навчився.

Проблема державного управління все більше непокоїть не лише громадянське суспільство, але й той же бізнес, який починає розуміти, що зазнає від цього загального бардака більше збитків, ніж одержує вигоди від лобіювання його інтересів з допомогою «своїх» чиновників.

Громада починає думати, чому так сталося і що робити? Дехто зі старійшин, які пам’ятають райкоми і обкоми загадують, що в той час діяло правило призначати на всі посади за принципом «драбини», коли партійні кадрові селекціонери нишпорили по всіх колективах, вишукуючи активних і перспективних, а потім випробували їх на всіх посадах від бригадира тракторної бригади, до голови райвиконкому, потім ішов обласний рівень, далі республіканський.

Мотивація створювалася завдяки духу кар’єризму: в ті часи спритні і здібні й справді могли пробитися на гору, а тому зі шкіри вилузувалися, аби втопити конкурента.

Дух творчості та ініціативності підсилювався статутом КПРС. Якщо виникала проблема і ти не розбив лоба, щоб її розв’язати, не написав в усі інстанції, на настукав на посадовців, які заважають «соціалістічєскому строитєльству», то який ти тоді в біса, комуніст?

Звісно, до партійного маразму повертатися не слід, але чому б не взяти із тієї системи елементи здорового глузду, коли кадр, перш ніж опинитися в кріслі міністра, має проти хоча б кілька ланок у державній службі районного й обласного рівня.

Чиновників при зміні керівників відомств не звільняти, а робити це лише у випадку провалів в роботі та корупції.

І пам’ятати, що хороший чиновник формується, як мінімум упродовж п’яти років, його робота в апараті це запорука наступності діяльності відомства. Перед кожним міністерством уряд повинен ставити чітке завдання на рік, на п’ять і контролювати його виконання.

Чиновник має одержати можливість росту, в державні структури мусить повернутися дух здорового кар’єризму. Із новобранцями має працювати психолог, а з корупціонерами – ДБР.  Було б непогано повернути практику звітів чиновників перед громадами, або ж колективами, керівник МОЗ виступає в лікарнях, очільник МОНУ – в школах і вишах і т т.д.

Державні установи повинні відкритися перед суспільством. Ганебну практику ігнорування звернень громадян, відмову чиновника надати інформацію журналісту слід прирівняти до кримінального злочину. Чиновник повинен одержувати гідну заробітну плату, а для цього апарат слід скоротити, як мінімум удвічі. Все це мало б знайти відображення у відповідному законі про державну службу.

Не виправдала себе практика рекрутування на державну службу топ-менеджерів приватних компаній.

Недолік цієї схеми той же: цей кадр може закінчити п’ять Оксфордів, знати десять мов, всі закони макроекономіки, але якщо він не був у шкурі голови сільської ради, голови райдержадміністрації, не може відрізнити корови від свині, то гріш йому ціна в базарний день.

Те ж стосується і закордонних фахівців. Гориш бажанням допомогти Україні? Пару років попрацюй в сільському районі, Україна тебе почекає і подякує за те, що ти її зрозумів.

Є пропозиції задіяти до кадрового відбору професійні асоціації.

Цікаву систему пропонує президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко: «Ми маємо понад 200 незалежних професійних галузевих та загально національних асоціацій, спроможних на умовах «праймеріз» надати кандидатів до професійного і незалежного «Технічного Уряду».

Кожен кандидат, який у професійному рейтингу увійде до трійки претендентів на посаду голови та членів уряду надасть згоду незалежному (можливо міжнародному) аудитору перевірити свої статки та джерело їх формування, а також у разі потреби, відповісти на складні запитання, що виникнуть у результаті аудиту, можливо і на поліграфі.

Це буде відбуватись публічно та прозоро в присутності членів комісії за участю представників парламентських фракцій, силових структур та громадських організацій, щоб бути впевненим у некорумпованості та відкритості кандидатів. Попередньо парламентські фракції та громадські структури, за підтримкою Президента, підпишуть відповідний документ, який погоджує цю процедуру.

Остаточний склад Уряду буде проголосований на національному бізнес-форумі шляхом закритого голосування. Призначення, делегованого бізнес спільнотою Уряду, здійснить Парламент.

Протягом двох тижнів новостворений технічний Уряд подасть на затвердження до Парламенту програму дій, яка буде конкретною і реалістичною для реформування та зміцнення нашої економіки. Швидкість та прозорість реалізації даної програми очевидно спричинить невдоволення у політиків, які не змогли відрядити до Уряду своїх «правильних» реформаторів.

Вони будуть з неймовірною прискіпливістю контролювати кожен крок урядовців-технократів, щоб доказати їх «непрофесійність» чи причетність до корупції, шукаючи в такий спосіб можливості проштовхнути туди своїх «правильних фахівців».

Водночас, професійні громадські об’єднання, які делегували своїх кандидатів до «технічного» Уряду, будуть щомісячно вимагати від них звіту та у разі порушення виконання ними погодженої програми дій Уряду впродовж кварталу, просити Парламент замінити свого делегованого урядовця на іншого із погодженого списку.

Я впевнений, що саме така прозорість, контроль, прискіпливість та відповідальність можуть принести нам довгоочікувану перемогу над слабкістю, корумпованістю, монополізмом та бідністю. Завдяки цьому також зможуть прославитись та увійти в історію як переможці і наш Президент, і члени Верховної Ради України».

Впевнений, що знайдуться критики цієї системи, мовляв, у професійних асоціаціях почнуться торги й гризня подібна до тієї, яка відбувається між партіями, які перемогли на виборах, зрештою, потужні гравці і сили намагатимуться створити кишенькові асоціації, котрі впливатимуть на підбір кадрів.

В будь-якому випадку в суспільстві назріла широка дискусія щодо цієї вкрай актуальної проблеми. Своє вагоме слово мала б сказати наша наука. Громада повинна найближчим часом покласти на стіл Президенту конкретні пропозиції.

Бо ефективність державного апарату – то ефективність нашої держави.