Якщо юнаки раптом мене запитають, з кого їм брати приклад, будуючи своє життя, я не надумуючись відповім: із таких, як Сергій Михайленко. Він належить двом епохам – і в обох був героєм, тобто не ховався за спини, а відчував відповідальність за долю інших, діяв за принципом: «Ніхто, крім мене». Виходець із робітничої сім’ї, талановитий спортсмен, випускник військового училища, ветеран війни в Афганістані, учасник повномасштабної російсько-української війни, вихователь молодих командирів, лідер ветеранської організації, офіцер, український громадянин з активною життєвою позицією. Упевнений, що саме такі люди мають моральне право формувати нову національну свідомість й очолювати зміни в нашій країні.

– Що вас зацікавило у військовій справі? Кожен може бути воїном чи це покликання? – запитую Сергія.
– Зважаючи, на якому рівні людина братиме участь у війні. Навчити тримати зброю в руках можна кого завгодно. Проте наскільки вміло ці навички будуть використовуватися, ким людина себе бачитиме – офіцером, полководцем чи спецпризначенцем, тобто багато залежить від рівня мотивації. З власного досвіду можу сказати, що мотивація може з’явитися з часом. Знаю багато людей, які взагалі себе не уявляли військовими, до цього займалися бізнесом або спортом, не хотіли йти в армію, але прийшов час – і вони стали воїнами. Керівники найефективніших підрозділів у ЗСУ ніколи не служили в армії, але навіть кадровим офіцерам у них є чого повчитися. Дуже змінилися й армія, й хід війни. Не обов’язково закінчувати академію, щоб керувати військами, характер цієї війни зовсім інший, ніж попередніх. Навчитися воювати в ній, з одного боку, неможливо, а з іншого – дуже легко. Проте, щоб тримати крок, спілкуватися однією мовою, людина має відстежувати певні тенденції, думати, аналізувати власний і чужий досвід, знати воєнну історію, як це було колись. Бо все повторюється, лише рухається по спіралі, виходячи на новий технологічний рівень. Ще 2014 року, коли я вперше побачив дрони, сказав своїм хлопцям: якби в мене був такий апарат 1986 року, став би тричі героєм. Бо дрон дає неймовірні можливості для реалізації військових задумів, розвідки, спостереження, координації – ми тоді про подібне навіть не могли мріяти. Це досить серйознийкрок уперед, але все одразу змінилося на полі бою. І виникає ситуація, коли військові, які закінчили академії та присвятили своє життя службі в армії, вже мишей не ловлять, тож мусять вчитися заново. Війна – це про ефективне збереження і використання ресурсів: матеріальних і людських. Дрон коштує $500, а танк, умовно кажучи, $3 млн. Якщо на знищення танка я витрачу 10 дронів, то все одно матиму вигоду. І коли ти говориш паркетному командиру: давайте зіллємо з танка 60 л пального і будемо їздити на джипах, він це зрозуміє не одразу, тому ця війна вчить лише тих, хто хоче вчитися.

– Все одно ж мають бути якісь генетичні якості в людини, котра вирішила присвятити своє життя військовій справі?
– У мене батько – шахтар, мама – вчителька, я займався спортом, шукав своє місце, міг бути гірничим майстром на шахті, вчителем фізкультури, мені подобалося працювати з дітьми – став би непоганим тренером, але до техніки в мене руки не дуже стояли, тоді як батько був до всього здатен. Проте я міг бути лідером, відчував, що можу повести за собою людей у багатьох ситуаціях, зокрема, коли займався спортом…

– Лідерство – це одне, але ж у відповідальний момент треба не злякатися і не відступити…
– У бундесвері ручний м’яч є профільним видом спорту, бо це силова гра, яка передбачає фізичний контакт із супротивником, виховує і сміливість, і рішучість, і відчайдушність. Це була моя гра, я в ній почувався як риба у воді – щось було від природи, а щось напрацював із часом. Спорт – був єдиним середовищем, де ми могли проявити свої якості. Ніхто тоді не думав про війну. Так, тоді вже був Афган, але пересічні громадяни його із собою не пов’язували. Десь там йшла війна, хтось воював, гинув, але 15 тис. загиблих на 200 млн населення було майже непомітною цифрою…

– А у вас був вибір: іти чи не йти в Афган?
– Не було. Точніше, я його зробив раніше, коли вибирав, де служити: в піхоті чи спецпідрозділі. Обрав спецвійська, напрям розвідки, диверсійної роботи, мені це подобалося. Тактика, яку ми застосовуємо сьогодні, була знайдена ще тоді: маленькі підрозділи діяли у відриві від основних військ на 50–60 км, ти ухвалював рішення і сам його виконував. Цей досвід мені допоміг зараз, я бачив, куди йде війна, як вона розвивається, розумів чого треба вчити солдатів, офіцерів. Одразу сказав, що слід робити ставку на маленькі групи, коли сержант міг би ефективно керувати підрозділом чисельністю 5–15, лейтенант – 20–30 бійців, самостійно ухвалювати рішення, мати зв’язок, щоб вищі керівники розуміли, де цей підрозділ перебуває, чим займається, що може зробити. Ви правильно звернули увагу на генетичність. Це менталітет або характер нації, що залежить від багатьох факторів і передусім від того, якими були наші діди, прадіди…

– Так, дуже цікаво, ким я був 100–200–300 років тому…
– Спадковість важлива, однак дуже багато залежить і від середовища, в якому формуються особистості. Хлопці львівські й криворізькі – різні, бо на їхні характери накладають відбиток місцеві традиції, звичаї. Порівняйте боксера і футболіста. Це також різні люди. Боксер – індивідуаліст, він сам за себе, а гандболіст чи хокеїст працюють у команді. Візьміть футболіста, його зачепили – він буде симулювати перелом хребта, а гандболісту відірвали руку, проте він каже: нічого страшного, вона приросте до другого тайму, – виходить і б’ється. Характер виховується через спорт, навчання, у хлопців, які закінчили університет і військове училище, також зовсім різні характери…

– Однак кожен зробив свій вибір, через те, що він саме такий…
– І так, і ні, бо буття визначає характер більшою мірою. Ви можете бути мачо-мачо, а потрапите в жіночий колектив, звикнете, що всі носять вас на руках, призвичаїтеся до свого особливого стану, розм’якнете і станете схожими на оточення. Або ще один приклад: ми випускалися з військового училища, ніби всі однакові: вага, ріст, спортивні показники. Хто приходив худим – набирав вагу, товсті – скидали завдяки режиму, харчуванню, тренуванням тощо. А потім поїхали служити по різних місцях: хтось потрапив до Німеччини, хтось – до Афганістану, хтось – у кадрований полк на Далекий Схід. І коли через 10 років зустрілися, то були зовсім різними, бо людина як соціальна особистість формується років до 25–27. Приходиш в Афган, тобі дають 20 осіб, закидають на 100 км від своїх позицій, ти мусиш тиждень вести спостереження, думати, шукати, виявляти ініціативу, берегти людей – ти в напрузі, думаєш, борешся за виживання. І візьміть молодшого командира на Далекому Сході в танковому корпусі. Танки закопані на 4 м під землю, ти розумієш, якщо сьогодні це не зробив, то зробиш через тиждень, а можеш взагалі не робити, бо ніхто не спитає. Людина до цього звикає, відповідальність й ініціатива опускаються до нуля. Або офіцер у Німеччині: він слідкує, щоб ліжка були заправлені, тумбочки рівно стояли й підлога сяяла – і росте по службі. Але бойова підготовка кульгає. Люди до цього звикають й ось так виникає поділ на бойових і паркетних офіцерів…

– Для мене ті, хто були в афгані – герої. Однак зараз з’явилися нові тренди: мовляв, а що ми там робили, тобто і героїзм афганців зовсім не героїзм, те саме кажуть і про ветеранів Другої світової. Чи мали подвиги тих ветеранів значення для бойового духу і традицій нинішньої армії?
– В Афганістані ми були не праві, нам і справді робити там було нічого, але тим, хто щось про це каже, я відповідаю: вдягніть мої черевики і проживіть моє життя. Бо вибору в нас не було, зовсім. Була ідеологія, партія, а до 1991 року ніхто з нас навіть не уявляв, що це може якось інакше бути. Якби той розум спереду, що тепер ззаду. Було б добре мати машину часу, мандрувати й розмірковувати: добре це чи погано з позицій нинішнього. Ми жили життям, яке було. Будували плани, виходячи з тієї системи, жили за її юридичними та моральними законами. У всіх хлопців, котрим якимсь чином вдалося пропетляти повз Афганістан, не задалася кар’єра. Проте не тому, що хтось їм там заважав, просто їх не поважали у своїх же колах, вони вважалися ухилянтами, боягузами…

– Тобто ціна ухилянту тоді й зараз однакова?
– Так точно. І я вірю у формулу чоловічого щастя, яку сам для себе вивів. Дарую її всім. Вона має чотири пункти: перший – здоров’я; другий – робота як засіб самореалізації та джерело заробітку – ідеально, коли ти можеш, займаючись улюбленою справою, заробляти гроші; третій – твоя вага в чоловічому товаристві, наскільки тебе поважають однокласники, однокурсники, колеги, наскільки ти авторитетний, тобто твоя гідність; четвертий – жінки: мама, дружина, донька. Ти маєш відчувати, що їм із тобою приємно, ти їм подобаєшся. Однак за три роки війни я додав ще й п’ятий елемент – це емоція. Добре, якщо в тебе йде все рівно, за планом, але ти не пам’ятаєш, який сьогодні день, бо вони всі сірі й однакові: і ніби все добре, тебе поважають, але водночас нічого не відбувається. Тут потрібен вибух або емоція. Вона може бути зі знаком плюс або мінус. Будь-яка емоція розфарбовує життя…

– Тобто драйв…
– Так! Драйв упродовж останніх трьох років у мене був неймовірний: то тебе в грубку засовують, то в холодну воду, і коли тобі під 60, це трошки зношує організм, але вельми цікаво. Я пам’ятаю всі події дуже яскраво. Тобто якщо скласти все до купи, чоловік може себе вважати щасливим.

– В Афгані ви багато чого навчилися, дещо навіть стало стандартом. Це не заважало під час цієї війни?
– Ми засвоїли там одну істину: на війні не може бути стандартів, тим більше в розвідників. Щоб перемогти супротивника ти мусиш влізти в його шкуру, вдягнути його черевики і пройти його стежками. Наприклад, хочеш влаштувати засідку на караван, йдеш і бачиш: ну ось, таке класне і вигідне місце, сяду і буду чекати. От сидиш день, два, три, а каравану немає. Чому? Бо противник також розуміє, що це дуже хороше місце, а тому він туди не йде. Звідси висновок: треба влаштовувати засідку, де тебе не чекають, де навіть подумати не можуть про неї. Вони теж думали, як думали б ми, і влаштовували нам різні пастки. Наприклад, робили фіктивні мінні поля, ставили на якійсь ділянці одну міну і різними ознаками показували, що тих мін дуже багато, тож ми обходили цей район десятою дорогою. На цій війні ми вже так робили: втикали в землю табличку з написом «Міни», вішали розтяжки, закопували банки з-під консервів. Їхні міношукачі показують, що там є метал, й оскільки достатньо часу не було на ретельну перевірку, вони на ту ділянку не заходили, а ми в такий спосіб забезпечували собі відхід чи маневр. Афганський досвід нікуди не подінеш, я своїм людям його також намагався передати і вони – успішно використовували. В нашій національній скарбниці бойових традицій – участь наших пращурів у всіх війнах: козацьких, гайдамацьких, проти багатьох ворогів і на заході, й на сході, й на півдні, й на півночі. Це все на генетичному, ментальному рівні. Ось чому, здавалося б, суто цивільна людина на війні стає геніальним воїном. Українські воїни і в імперській, і радянській армії завжди були найкращими.

– Наскільки важливий у бою приклад командира?
– Риба гниє з голови. Командир – це все. Причому на всіх рівнях. Від сержанта до комбрига. Класний командир – це манера спілкуватися, вміння тримати дисципліну, підтримувати довіру до себе, турбота про особовий склад. А приклад командира, його рішення – це запорука успіху на полі бою. Формування командирів – основа будівництва армії. Був у мене такий цікавий досвід: на формування бригади прийшли двадцятирічні лейтенанти після Одеської академії, всі потрапили на офіцерські посади. На капітанську посаду командира розвідроти призначили 20-річного хлопчика, він був наймолодший у цьому підрозділі серед 130 мужиків, але через пів року виріс до дуже високого звання, його стали називати Олексієм Володимировичем, бо зміг себе зарекомендувати якнайкраще. Зараз йому 23 роки, він уже капітан і начальник штабу мехбату на майорській посаді. Ці молоді лейтенанти могли до мене приїхати в будь-який час доби, з ними було цікавіше спілкуватися, ніж із командирами старшого покоління. Вони прийшли в училище після 2014 року, добре розуміли, що їм доведеться воювати, мотивовані, можливо десь недонавчені, не прочитали всі модні книжки, але хотіли вчитися. Дуже цікаве покоління оцих 20-річних. Дай Боже, щоб війна зупинилася хоч на якийсь час, щоб переглянути систему виховання командирів й усунути всіх, які не хочуть вчитися, і залишити молодих пацанів. Треба робити абсолютно нову армію, витиснути з неї совок, запровадити обов’язкову англійську, нові принципи управління, спиратися на нові технічні знання – тобто готуватися до війни, яку ми вже спробували та зрозуміли, і тиснути на ті педалі, які приведуть нас до перемоги…

– Вона буде такою, як зараз, чи іншою?
– Всі генерали готуються до війни, що вже була. А якою буде нова – цього ніхто не знає, світ змінюється дуже швидко, а разом із ним і війни. Ще здається недавно ми воювали зі списами та стрілами, у Першу світову з’явилися примітивні літаки, а зараз вже безпілотники – лише сто років минуло, правила диктуватимуть технології. Хочеться думати, що ми зможемо до неї підготуватися…

– Ви говорите треба міняти командирів двадцятирічними, а вони в нас є? Бо в мене склалося враження, що 16–18-річним по цимбалах, у якій країні жити, хто тут буде. Бо на війну пішли добровільно від 40 до 60, ті, які захопили совок і з ними хтось там іще займався військово-патріотичним вихованням. Чи все в нас нормально з цим від школи й до вишу?
– Ви все правильно говорите. Однак я зробив би крок іще назад. Забираємо слово комуністична і залишаємо партія – та, що була колись, мала довгу лаву запасних, потрапити до неї можна було лише через комсомол, у комсомол із піонерів, до піонерів від жовтенят. У кожному з цих осередків був свій лідер, якщо один не тягнув, його замінював інший – це ідеологія. Чому не можна замінити її на українську? В чому проблема? Структуру залишити ту саму, але наповнити новим змістом: козачата, пластуни, скаути. Вчити стріляти, кидати гранту, виживати в складних умовах, надавати першу допомогу, рятувати товариша і головне – битися до кінця.

– Однак ви згодні, що такої системи практично нема?
– Я згоден. Проте в нас не лише військово-патріотичного виховання нема, а й багато чого іншого. Передусім національної ідеології. В результаті діяльність тисяч чиновників, депутатів всіх рівнів позбавлена сенсу, який змушував би їх працювати на розвиток держави. Вони йдуть на роботу з єдиною метою – вкрасти. Замість механізму розвитку – механізм деградації. Всі партії у нас імені якогось лідера, це не партії, а мафіозно-кланові структури, що підкоряються лише одній людині. Ця людина і є їхній кумир, прапор, ідеологія. Можна обіцяти людям все що завгодно, не відповідаючи за результати. Так далі не може продовжуватися. Партії потрібні, але з національною ідеологією, мета якої – самостійна, демократична, соборна держава. І виходячи з цього, будувати свою діяльність знизу догори. До того ж постійно, а не лише під час виборів. Кожна партія повинна формувати патріотичні структури: дитячі, молодіжні, для дорослих. Організовувати центри, табори підготовки, до роботи в яких залучати ветеранів, проводити патріотичні та культурні акції – велопробіги, кроси, турніри, фестивалі тощо. Нам треба виховувати справжніх лицарів. Тільки за таких умов у нас діти будуть мотивовані, з бажанням йтимуть в армію. Я нещодавно був на дитячих змаганнях із тхеквондо і став свідком такого випадку: 11-річного хлопчика жереб вивів у фінал із дівчинкою. На кону був престижний кубок і солідні призові. Проте хлопчик відмовився від цього бою. «Я з дівчинкою битися не буду», – каже і плаче. Обійняв цю дитину, в мене сльози текли – красень, просто красень. Усі аплодували, стоячи. Я йому сказав: призові це не основне, ти зробив чоловічий вчинок, тобі найвища повага. Так має бути.
Я боюся, що коли скінчиться війна, повернуться ветерани батальйонів «Монако», в котрих грошей, як у дурня фантиків, і почнуть скуповувати військових у свої партії: ось тобі, Іване, протез, а тобі Петро – ще якась цяця. Упакують свій проєкт у гарну обгортку, і знову з’являться у нас блоки якогось там Хряка чи Мурла, але ідеології, там не буде ніякої, знову почнуться тендери, відкати та інші схеми. Цього не можна допустити. Поки я відчуваю в собі сили, робитиму все, аби щось змінити.

– Воїни повернулися додому. Що мають робити держава, суспільство, аби вони швидше адаптувалися до цивільного життя?
– Це реальна проблема. Вони вже інші, з психологічними травмами різної складності. І якщо держава й суспільство не оточать їх всебічною турботою, то можемо одержати серйозний сплеск злочинності, згадайте 1990-ті, коли в усіх бандах були афганці. Їх треба всіх взяти на облік, підлікувати, працевлаштувати, залучити до суспільно-політичного життя і зокрема до військово-патріотичного виховання молоді. Для них мають діяти соціальні ліфти, вони повинні рости на державній службі й в інших сферах. Треба створювати ветеранську партію в масштабах країни, а громадські організації, патріотичні клуби – в кожному місті, районі, громаді. Влада має подбати про створення спеціалізованих лікарень для ветеранів, як це було для чорнобильців. Їх дуже багато – 1,5–2 млн, держава просто не потягне пільги для них, а тому треба, щоб значну частину витрат взяло на себе суспільство та бізнес. Треба відновити повноцінну роботу Міністерства в справах ветеранів. В мене поки що немає готового рішення, але я розумію, що систему роботи з ветеранами треба створювати вже сьогодні. Це дуже важливо. Вся країна, й особливо молодь, повинні бачити, що захисників Вітчизни підняли на найвищу сходинку суспільної поваги. Від цього залежатиме наша обороноздатність сьогодні й у майбутньому…

Біографічна довідка

Сергій Миколайович Михайленко народився 20 березня 1964 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. 1981 року закінчив місцеву середню школу № 97. З чотирьох років активно почав займатися спортом. Грав за збірну Дніпропетровської області з гандболу. 1985 року після закінчення Київського загальновійськового училища був направлений до Туркестанського військового округу, потім в 40-ву армію в Афганістані. Проходив службу на посадах командира групи спеціального призначення та начальника розвідки окремого загону спеціального призначення. В грудні 1987 року був переведений у Забайкальський округ, де проходив службу на командних посадах. У березні 1991 року був переведений у Київський військовий округ, де проходив службу на посадах командира роти, заступника командира батальйону. В жовтні 1994 року був звільнений із лав Збройних сил України за вислугою років у запас. З січня 1995 року проживав у місті Києві. Працював на керівних посадах у сфері економіки. 
У березні 2022 року добровільно вступив до лав Збройних сил України. Служив у Силах спеціальних операцій старшим офіцером відділу підготовки. З січня 2023 року був переведений до Сухопутних військ, де займався формуванням, підготовкою новостворених бригад. З травня 2023 року по березень 2024 перебував у зоні бойових дій на Купʼянсько-Лиманському напрямку на посаді начальника розвідки механізованої бригади.
Очолює громадську організацію «Ветеранів війни», котра діє з 2001 року. Перша назва організації «Бізон». Головними напрямами організації на початку 2000-х були безплатні тренування школярів випускних класів у спортивних секціях; організація та проведення дитячих волейбольних турнірів імені старшого лейтенанта П. Корчаки в місті Канів; організація змагань зі спортивного орієнтування пам’яті старшого лейтенанта Героя Радянського Союзу Олега Оніщука; організація та проведення турнірів із гандболу.
2014 року змінено назву організації на «Ветеранів війни». З 2014 року і донині громадська організація на чолі з Сергієм Михайленком активно займається волонтерською, благодійною діяльністю, надаючи гуманітарну допомогу військовим частинам, військовим госпіталям, реабілітаційним центрам для військових і ветеранів війни, лікарням для цивільних, дитячим будинкам, інтернатам, школам, дитячим садочкам, звичайним цивільним, що зазнали втрат і потребують підтримки й допомоги.