До цих кількох ошатних навчальних корпусів колишньої сільгоспакадемії, а нині Національного університету біоресурсів і природокористування (НУБіП) у Голосієві не водять туристів, сюди не знають дороги й самі кияни. Звично ваблять овіяні історичною славою корпуси Університету імені Тараса Шевченка та Києво-Могилянки, перлинами на віки є Софіївська лавра, Михай­лівський золотоверхий, Києво-Печерська лавра.

Однак саме цей комплекс споруд радянської доби в мальовничому лісопарку посеред столиці – один із найсамобутніших і найоригінальніших в архітектурі сучасної України. І свідок трагічної долі українського митця, зламаної маховиком більшовицького режиму.

 

Ми і сьогодні як слід не усвідомили величезну трагедію, котру пережив український народ за панування більшовиків.

Так, пам’ятники Леніну ми звалили, вулиці перейменували. Одначе біль за мільйони невинно вбитих і замордованих або за тих, що вижили ціною зламаних доль, далеко не в кожного волає в серці й не кожен виніс нещадний вирок цьому злу. Більшовицький терор був не лише фізичним, а й моральним.

Окрім того, що у нації було винищено її мозок – закатовано 90 відсотків письменників, художників, науковців, учителів та іншої інтелігенції, пригноблена купка тих, що лишилися, дали «паростки» радянським українцям, частина з котрих і досі отруєна імперською кров’ю. І ця частина продовжує жити старими міфами, не сприймаючи історичної правди. Саме тому й виник у нас синдром «ватника» і стала можливою війна на Донбасі.

А без історичної пам’яті націю не вибудувати. Саме тому я хочу нагадати історію про долю одного з великих митців України, людини, чиє ім’я, хоча й було реабілітовано 1957 року, однак за мого навчання у 1980-х у цих корпусах, ним зведених, не знали не лише студенти, а й більшість викладачів.

За всі п’ять років навчання ніхто достеменно не міг мені розповісти про його долю, якщо хто і пам’ятав щось про архітектора, то лише те, що він якось постраждав за свій стиль… І все. Нас, майбутніх агрономів, до нестями змушували конспектувати «Капітал» Карла Маркса й історію КПРС, а за що переслідували автора проєктів навчальних корпусів, у котрих ми навчалися, нам і не згадали. На щастя, вже нині кожного, хто входить до навчального корпусу №1, кращого із його творінь, зустрічає погляд Дмитра Михайловича з меморіальної дошки. Це справедливо нарешті! Одначе чи розказують його історію, я не знаю.

Отож, Дмитро Дяченко.

У Вікіпедії й різних фахових публікаціях його визнано одним з основоположників українського необароко. Про особливості цього стилю згодом, спочатку – про самого Дяченка. Багатодітна родина шевця з полтавського села Патлаївка в пошуках заробітку подалася до Таганрогу – найпотужнішого на той час російського порту і потужної військової бази, міста, де шевцям робота завжди знайдеться.

Майбутній збурювач архітектурного спокою народився в той рік, коли ідейному батьку його катів – Леніну – вже випов­нилося 17 і він тоді ще був просто майже ідеальним гімназистом. Таким самим ідеальним гімназистом у Новочеркаську став і Дяченко, проявлені художні здібності котрого підштовхнули його до подальшого навчання – закінчив Таганрозьке технічне училище і навіть перший курс Харківського технологічного університету. Однак оскільки чи не всю тодішню передову інтелігенцію вабив Петербург, туди подався й Дмитро – вступив на архітектурне відділення Інституту цивільних інженерів.

Те, що Дяченко не спинив свій вибір на академічному живопису, свідчить про його неабияку практичність. Митців із пензлями в імперській Росії та в тодішній Малоросії й без нього вистачало, а от тямущих інженерів та архітекторів на початку 1900-х, коли імперія впевнено прямувала до розквіту й обсяги будівництва зростали, бракувало.

Отож, учився на цивільного архітектора, а для душі відвідував лекції в Петербурзькій академії мистецтв. У той час, коли його земляк, інший полтавчанин – священник Георгій Гапон – виводив тисячі робітників заводів на вулиці Петербургу, студенти з українським корінням у цьому інституті утворили мирний гурток прибічників розвитку української архітектури «Громада», який Дяченко невдовзі й очолив.

Вони щоліта їздили до рідних домівок України, де досліджували пам’ятки, змальовували старовинні будівлі, церкви, дзвіниці, монастирі, вітряки і намагалися ці мотиви по краплинах вписувати в архітектурні проєкти.

1912 року «Громада» влаштувала першу в російській імперії професійну виставку української архітектури. Ще за студентства деякі проєкти Дяченка були втілені в життя, як то приміщення земської лікарні в Лубнах і головний вхід на Всеросійську сільськогосподарську виставку в Москві. В обох спорудах уже відчувалося певне навіювання українських народних мотивів.

Одначе найвиразніше формування нового архітектурного стилю – українського необароко – стало видно в проєкті Дяченка будинку А. Климова в Круглику. Це був 1913 рік. Потім – й інші вдалі проєкти: церковно-археологічного музею для м. Кам’янця-Подільського та будинку міської управи Ковеля, перемога в конкурсах на проєкт меморіальної каплиці Шеметів і невеликої церкви в Харкові.

Після навчання працював земським інженером у Полтаві, впродовж 1917–1937 рр. – земським інженером Київської губернії та головним інженером тресту «Київцукор», архітектором Київського комунального відділу, проєктної майстерні Київської міської ради та інших. Протягом 1918–1921 рр. Дяченко обіймав посаду ректора, заснованого за його участі Київського архітектурного інституту, був обраний головою Товариства українських архітекторів. Однак 1922 року його звільнено з посади за «неблагонадійність», а інститут перетворено на архітектурний факультет і об’єднано з Інститутом пластичних мистецтв (пізніше – Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури).

Дяченко продовжував формувати свій стиль, брав участь у конкурсах на проєктування Київського залізничного вокзалу, споруд Держпрому й урядових будинків у Харкові. Цікаво, що навіть не так давно один із відомих російськомовних столичних журналістів і києвознавців у своєму доволі ґрунтовному дослідженні долі Дяченка, розміщеному на відомому мистецькому сайті, через майже століття писав, що, мовляв, і добре, що ці проєкти не перемогли, бо від них, м’яко кажучи, віяло містечковістю.

І далі висунув версію, що Дяченко за свої «відверто націоналістичні погляди» отримав приховане заслання – будувати в Києві, але на околиці. Це і є приклад того, скільки серед нас, інтелігентного прошарку зокрема, живе «радянського», «великоруського». Адже і мова українська для них – містечкова, і споруди з національним колоритом – такі самі. Та годі про них.

Отож, упродовж 1925–1931 рр. Дяченко зриває «джек-пот», котрий його і звеличить, і згубить: отримує проєкт комплексу споруд Української сільськогосподарської академії (нині НУБіП) у Голосієві. Комплекс академії мав складатися із 12 будівель на високому плато, що домінує над Голосіївським лісопарком.

Навколо – заліснений мальовничий хвилястий рельєф. З одного боку, це насправді околиця Києва, проте з іншого – одне з найбільших будівельних замовлень того часу. Число заздрісників у колі столичних архітекторів у Дяченка збільшилося геометрично. Однак була середина двадцятих і творити ще дозволялося. Митець розумів, що конструктивізм з його пласкими дахами, сухими геометричними формами, який панував тоді, не пасуватиме до пластичних ліній природи. Аби комплекс гармонійно вписати у природне довкілля, Дяченко вільно розпланував будівлі по краях плато, утворюючи єдиний ансамбль із корпусом Лісотехнічного факультету в центрі.

В українській архітектурі на той час уже відслідковувалися певні національні мотиви: одні використовували примхливої форми дахи з вежами, гранчасті форми вікон та дверей, інші, зокрема й Д. Дяченко, у своїх проєктах використовували деталі стилю українського «козацького» бароко – фронтони із «заломами», ліпнину фасадів, стінні пілястри, декор у вигляді арок тощо.

Звичайно, оскільки це були навчальні корпуси, головне їх завдання – висока функціональність. Численні покоління випускників аграрних професій, що здобували й здобувають тут свою освіту вже 90 років (а історія вузу налічує 122 роки!), добре пам’ятають великі аудиторії з максимумом природного освітлення, великі видовжені модернові вікна, через котрі освітлювалися сходи між поверхами, дахи зі специфічним заломом, карнизи, аркові та мансардні вікна, пілястри з капітелями й рослинним та іншим декором.

Скажімо, на фронтоні лісотехнічного, агрономічного й хімічного корпусів було зображено листя дубу, хімічну реторту і колбу відповідно. Саме за допомогою цих романтичних речей архітектурного стилю, без мармурової величі Дмитро Дяченко вдало поєднав споруди з довкіллям, мальовничим рельєфом голосіївської лісової оази в столиці України.


Автор сам безпосередньо керував будівництвом шести корпусів із запланованих дванадцяти, траплялося тижнями жив із виконробами й робітниками.


Де брати якісну цеглу радянська влада надто не морочилася – руйнувала старовинні будинки, церкви, монастирську огорожу. Стала у пригоді заготовлена ще до Першої світової війни цегла для зведення, як планувалося, найвищої у російській імперії дзвіниці (понад 100 м) Іонійського монастиря на Звіринці.

Совєти, ясна річ, церкву будувати не збиралися. Первісток Дяченка в цьому ансамблі – корпус лісотехнічного факультету – став найкращим витвором ансамблю (та й проєктів Дяченка загалом).

Корпус 1 (лісотехнічний), первісток і найкращий витвір Д. Дяченка

Біло-блакитний фасад з плавними лініями вікон, даху, карнизів і різного архітектурного декору виграє українським колоритом. Відкрита, не затінена деревами будівля випромінює святковість, хороший настрій, у ній абсолютно немає бундючності радянських адмінспоруд. Спостережливий поціновувач помітить певне перегукування цієї споруди з бароковими будівлями Софіївського монастиря та Києво-Печерської лаври. Таким самим симпатичним виглядав і невеличкий житловий будинок для професорів.

У цьому ж стилі Дяченко встиг звести й корпуси №2 і №4 – агрохімічного й агрономічного факультетів, поєднавши необароко й модерн.

Корпус 2 (агрохімічний)

Адміністративний корпус, або корпус №3, уже зводився після нищівної критики національних архітектурних самобутніх мотивів Дяченка, тож наповнився певними елементами імперського стилю показної величі. Нам, тодішнім студентам 1981–1986 років, абсолютно не вірилося, що це творіння одного й того самого архітектора. Реконструйований після пожежі, нинішній корпус мені видається дещо ближчим до стилю Дяченка і майже не випадає доконечно з цього романтичного ансамблю.

До 1930-х років будівництво завершити не встигли. Саме в цей час після просто чудового початку (споруди отримали хороші відгуки в західній пресі) Дяченко потрапив до влади в абсолютну немилість – гоніння на український націоналізм дійшло й до мистецтва. Цим скористалися супротивники українського бароко в середовищі самих пролетарських митців – новатори-екстремісти в архітектурі пішли в шалений наступ, застосовуючи політичні звинувачення.

Бруд на митця полився після «першого каменю», кинутого в нього першим секретарем Київського обкому КПУ Павлом Постишевим на засіданні міськради. Дяченка заарештували, звинувачення банальне і традиційне – участь у контрреволюційній націоналістичній діяльності. Одначе відомого архітектора відразу знищити не наважилися, відпустили, змусили покаятися.

Адміністративний корпус (№3), спроєктований Д. Дяченком після «каяття», у стилі ампір

Партія стала уважніше вдивлятися в архітектуру і такі собі мотивчики народності й церковності, тим паче в корпусах навчального закладу, який готує майбутніх керманичів не лише аграрного комплексу, а й влади в регіонах, мали вбивати в їх голови радянську велич, а не романтику. У тодішню естетику входив ампір – стиль важкий, нерідко й незграбний, однак саме він мав уособлювати велич і силу радянської імперії. А усілякі барокові елементи туди не вписувалися.

З іншого боку – посилювалися гоніння на релігію. Відтак подібні пам’ятки стали вважати «зразками поганого смаку». Дяченку дозволили працювати в архітектурі, однак про елементи українського бароко довелося забути. За його проєктами зведено Торговельну академію на бульварі Шевченка (нині – Міністерство освіти і науки), корпус вже згаданого зоотехнічного факультету (нині – адміністративного), санаторій у Кисловодську, гідромеліоративний технікум у м. Поті.

Корпус 3 (агрономічний) – місце зустрічі випускників агрофаку усіх поколінь

Ці споруди вже не несуть романтичності й національних мотивів, однак вони не позбавлені індивідуальності та привабливості. Тим часом темпи побудови соціалізму зростали, а з ними й загроза над «буржуазним мистецтвом». Столиця поверталася з Харкова до Києва, і він мав перетворитися на зразкове соціалістичне місто, у котрому вже остаточно не було місця бароковим спорудам, які нагадували би про тяжкі часи українського народу.

Корпуси академії сховані в лісопарку, їх можна й лишити, однак маса унікальних споруд у цент­рі Києва й на Подолі мала зникнути. Адже керманичам схотілося розмістити в історичному центрі столиці адміністративні споруди з не меншим розмахом, ніж у Харкові. За цим планом підлягали знищенню насамперед Софіївський і Михайлівський золотоверхий монастирі, зведені ще в XI – XII століттях, забезпечивши простір великій площі, оточеній потужними урядовими спорудами.

Серед невеликої групи сміливців, що виступили на захист приречених пам’яток, був і Дяченко. Усі вони зазнали репресій, лише В. Кричевський, котрий подався до Франції й доживав у Венесуелі, уникнув страшної долі. Дяченко після публічного визнання своїх помилок на I з’їзді Союзу архітекторів Радянської України 1937 року вирішив рятуватися від біди в самому її центрі – він виїхав до Москви. А можливо так він відводив загрозу від сімї.

Митець працював ще три роки, був на видноті, створив проєкт Ташкентського сільгоспінституту. Однак через тиждень після початку війни, 1 липня 1941 року, його схопили просто на вулиці. Яка підла все ж була ця влада! На країну напав ворог, армія просто сиплеться й біжить, одначе гарячково проводиться «зачистка» не в прикордонні, а в самій Москві, і не від нелояльних до неї людей, а просто митців, що сповідували національні мотиви не російського народу!

Дяченка звинуватили в «українському націоналізмі», присудили вісім років таборів.


Український митець помер від виснаження через неповний рік, у травні 1942 року в концтаборі НКВС Саратовської області. Тіло вкинули до братської могили, котру пізніше стерли з лиця землі.


Його ім’я довго й не згадували, хіба що в спеціальній літературі, навіть за хрущовських, брежнєвських часів і перебудови називали без пієтету.

Окремі будівлі корпусів НУБіП віднесено до архітектури місцевого значення, хоча насправді – це єдиний в Україні цілісний архітектурний ансамбль з ознаками національної своєрідності.