Розповідь про українську ферму з британським акцентом

Хтось, можливо, бачить пік своєї кар’єри у менеджерській роботі, мовляв, чим більше в людей під рукою і ресурсів, тим він крутіший, проте кандидат ветеринарних наук Михайло Травецький вважає власну ферму із 50 коровами в сільській глибинці своєю найвищою професійною сходинкою, принаймні вищою за всі попередні, коли він мав у підпорядкуванні сотні людей.

На шляху до цієї висоти та істини пройшов кілька етапів. Перший – навчання в Харківському зооветеринарному інституті на факультеті ветеринарної медицини і практика у потужній агрофірмі імені Горького, що в Новомосковському районі на Дніпропетровщині. Тут перед ним постала задачка з кількома невідомими, над розв’язком якої бився впродовж наступних п’ять років. Річ у тім, що в це господарство з 1992 по 1996 рік з-за кордону завозилися чорнорябі голштини, які давали по 60-70 л молока на добу. Шоком для науковців і місцевих фахівців була не лише фантастична продуктивність корів, але й незвичність нової технології догляду, годівлі й лікування, яка не вкладалася в рамки звичних уявлень і штампів. Ніби все виконують, як книжка пише, а продуктивність падає, елітні корови дохнуть. Їдуть фахівці за кордон, щоб знайти там причину своїх невдач, повертаються, відтворюють інструкцію до коми й крапки, але знову нічого не виходить. Секрет утримання голштинів Михайло відкрив в Англії, коли впродовж п’яти років працював там на приватних фермах. Це був другий етап.

«Зі мною відбулася серйозна трансформація, вважав себе супер фахівцем, бо закінчив виш із червоним дипломом і є ветеринаром в п’ятому поколінні, та коли почав працювати, зрозумів, що ми зовсім не знаємо корів, їхніх поведінкових особливостей, звикли бігати за ними з дрючками на фермі, тоді як треба застосовувати окремий підхід до кожної і головне, виявляти до них любов. Найбільша наша проблема втому, що власник сам не працює, він в офісі, або за кордоном, звідки керує по телефону найманими працівниками, між якими розподілені обов’язки і тоді крайнього не знайдеш. На фермах, де я працював, хазяїн був задіяний у всіх операціях: і косить, і годує, і доглядає, і доїть, при цьому він відчуває тварин, а вони його», – згадує Михайло.

В нього сформувався ідеал приватної ферми, який він хотів реалізувати в Україні. Та коли повернувся додому, його навперейми стали запрошувати до себе великі тваринницькі господарства. Спочатку працював в «Агрікор Холдингу», потім очолив тваринницьку службу компанії «Кернел», а через деякий час посів таку ж посаду в компанії «Астарта». Це був третій етап, під час якого реалізував свій досвід, набував нового, і ще більше переконувався в тому, що українську корову врятують не аграрні гіганти, а невеликі приватні господарства. В кожному із холдингів реалізував велику технологічну революцію, в результаті якої різко підвищувалися ефективність виробництва і якість продукції. Найбільшим своїм досягненням вважає переворот у якісних показниках молока. Причому не лише в середині компанії, а й масштабах всієї України. Як це йому вдалося?

Кілька років тому потрапив на захід україно-швейцарського проєкту, де йшлося про те, що фермери в ЄС одержують переважно молоко екстра ґатунку, тоді як в Україні основна маса продукції першого і вищого сорту. І взяв себе, як мовиться, «на слабо»: «Ну, хіба, Михайле, ти зі своєю впертістю і цілеспрямованістю не вийдеш на цей рівень, якщо впродовж п’яти років тримав його на британських фермах і якщо пробіг купу марафонів?»

–І що ви робили, аби досягти бажаного результату?

–Треба налагодити стабільний менеджмент, контролювати всі процеси виробництва, створити добру мотивацію для всіх учасників процесу, підвищити їхній професійний рівень. Спочатку ти робиш установку персоналу про те, що маємо доїти молоко із забрудненням до 100 тис бакодиниць і не більше 400 соматичних клітин на один мл, потім навчаєш його і контролюєш. Приходили на кожну ферму, робили аналізи на кожному етапі, досліджували процеси, розбирали молочне обладнання, проводили тренінги з доярками, працювали із сервісною службою щодо налагодження системи промивання, вчили персонал правильно охолоджувати молоко, годувати корів, контролювати мастит. Все має працювати, як швейцарський годинник. І лід скрес! Почала «вистрілювати» ферма за фермою, пішло молоко екстра-ґатунку. Коли я почав працювати в компанії, ми доїли на добу 300 т молока, з яких лише 6% було екстра-ґатунку, але буквально через 9 місяців почали одержувати 95% молока цієї якості. А це екстра-ціна, продукт іде на дитяче харчування, це здоров’я нації. За нами почали підтягуватися всі підприємства України. Але незважаючи на цей успіх, через 2,5 роки роботи в «Астарті» я потиснув руки керівникам, подякував за співпрацю і заснував «Велесову ферму»…

 –Але якщо все так добре складалося, то чому пішли?

–Робота в агрохолдингах – це моя угода із совістю. Але вона не витримала, коли я приїхав у село після того, як ми оптимізували ферму і побачив, що від нього залишилося. Були тут і школа, і дитсадок, і магазин – зараз все заростає кленовими джунглями, вовки виють, і двічі на тиждень «газелька» привозить пенсіонерам макарони і консерви, бо вся молодь виїхала. Село, колиска нашого етносу, поставлене на конвеєр смерті. Разом із ним можуть вмерти і мова, і культура, і традиції. Врятувати його можуть лише дрібне фермерство, невеликі молочні ферми. Ще не все втрачено. В Україні переробляється близько 4 млн т молока, 2 млн т надходить із промислових ферм і 2 млн т із приватного сектора, і близько 3 млн т реалізується на базарах у вигляді різної продукції. Фактично приватний сектор годує країну. Якщо з великих ферм молоко закуповується по 18-20 грн, то від приватників по – 7-10 грн\л, утричі дешевше, але молокозаводи продають його в супермаркетах за ціною по 30 грн. Тобто переробники навіть не розуміють, що пиляють гілку, на якій сидять, бо поголів’я на селі продовжує скорочуватися. Приватний сектор сьогодні в технологічному сенсі застряв на рівні 1950-1960 років. І немає в країні служби, яка сказала б селянину: давайте робити ось так. Має бути мережа державних дорадників. Цю функцію я сьогодні добровільно взяв на себе. Створив зразкову ферму за британськими стандартами, щоб вчити людей, як правильно працювати. Веду свій youtube канал, в якому щодня розповідаю про всі тонкощі і секрети ветеринарної практики, годівлю, утримання, догляд, культурні пасовища, заготівлю сіна, якість молока, переробку, про все, що стосується молочного виробництва. Окрім цього  викладаю в СНАУ хірургію, ветеринарну анестезіологію і реаманітологію. А тому фактично обслуговую не 50, а близько мільйона голів ВРХ. Відкрив агротуризм, розробив туристичний маршрут, приїжджають тисячі людей з усієї України сім’ями. Дуже важливо прищепити дітям любов до корови, природи, села, показати, звідки походить їхня мова і культура. Поки що я один такий Михайло, який займається молочним просвітництвом, але хочу, щоб їх було десятки, тисячі в Україні. Дехто називає мене через це останньою надією українських корів.…

–Розкажіть про свою британську ферму…

–Я позвозив з усієї України зникаючі породи українських корів, від яких генетично походять всі світові породи. З Асканії – Сіру українську, із Сумщини – Лебединську, із Дніпропетровщини – Червону степову, із Хмельниччини останніх – Білоголових. Відчуваю борг перед українською коровою, бо вона у 1933-му врятувала наш рід від голоду. Фактично в мене вийшов не гурт худоби, а живий музей зникаючих українських порід під відкритим небом. Місцева громада пішла мені назустріч, виділила 50 га землі, сприяє у всіх питаннях реалізації цього проєкту. Худоба випасається з травня і до листопада. Випаси – це запорука і здорової тварини, і ефективності виробництва, і якості молока  – воно в мене живе, цілюще і смачне, як мед. Корова сама пішла на пашу, поїла, попила води і сама принесла мені молоко у хлів, я її подоїв і вона лягла відпочивати, вранці знову – на пашу, собівартість молока за такої технології найнижча. Випаси розбиті на сектори, всюди виставлені електропастухи, три-чотири рази на рік корова заходить на ту саму ділянку. Угіддя екологічно чисті, сюди ніколи не заходила важка техніка, бо розташовані на пагорбах на ярах. Є також сінокоси, на яких я висіваю люцерну, зерносуміші Вінницького інституту кормів.

–Чи вдалося досягти британської продуктивності і якості?

–Я не женуся за валом, головне – висока якість і смак молока. В доїльному залі – обладнання DeLaval, стоять американська гума, італійські доїльні апарати, я підключений до державної програми молочного модуля, згідно з якою двічі на місяць відбираю зразки молока для аналізів, одержую сировину екстра-ґатунку, а тому мені не соромно людям дивитися в очі і пропонувати свою продукцію. Середня жирність за рік – 5,5%, тоді як на промисловій фермі максимум – 3,8%. Середня продуктивність – 20 л на добу, на піку лактації – 40-45 л. Щодоби ферма дає 250-300 л молока. Більшість продукції переробляю на кисломолочний сир, вершки, сметану, бринзу, моцарелу, все це і молоко доставляю клієнтам в спеціальні пункти, обладнані холодильним обладнанням. Окрім цього реалізую яйця, яловичину…

–Яким ви бачите у майбутньому українське молочне скотарство?

–Воно має зосередитися на невеликих фермах, інакше загине. Холдинг може в будь-яку мить позбутися молочної галузі, бо це для нього лише соціальний проєкт. Для мене ж ферма – це моя дитина. І якщо, не дай, Боже, доведеться десь евакуюватися, то за мною підуть і рідні, і домашні тварини, і корови. Ми єдине ціле. Майбутнє тваринницької галузі в кластерній системі, яку я вивчав у Голландії. В центрі – фермер, який виробляє молоко, навколо нього комплекс кооперативів, які його обслуговують – сервісна служба з годівлі, ветеринарії, обладнання, виробництва кормів, переробки, виготовлення упаковки, кредитна спілка тощо. Ціла система, яка змінить економічну модель країни. В мене вже багато однодумців. Селяни теж до цього дозріли. Впертості, як ви вже зрозуміли, мені вистачить. Єдиний стримуючий фактор – війна. А тому чекаємо і наближаємо нашу перемогу…